Гоцик - Дашвар Люко (электронная книга TXT) 📗
– Зі мною був. Усю ніч, – почув.
Озирнувся – Тайка.
– Ах ти ж лахудра! – Тайчина мати ухопила доньку за волосся, потягла від похорону. – Ах ти ж, ганьбисько моє!
А Гоцик усю ніч на Сеймі рибу глушив… Під ранок продав усе, що поглухло, перекупникам на трасі, і поки у Нехаївці востаннє лютував Паня Козленко, пив з торгашами горілку, у пилюці геть увесь від автівок, що мчали трасою. До села повернувся, як забава уже стекла кров’ю.
– Халепа… – щиро шкодував за Панькою. Порожньо без Паньки у Нехаївці, односельці косують недобре, наче на ньому кров. У дупу пекло – геть, геть!
На хутір до циган подався – отам його люблять. Обійняв Лорда, дав хліба Ванді і Кассіопеї, мале лоша по гриві. На лаву у стайні присів, гребінець узяв – хвости красеням порозчісувати. А на гребінці сірий волос.
– Де андалусієць?! – кричав-захлинався, Петра за шкірку. – Куди коня подів?! Кажи, бо вб’ю!
Роми навалилися на Гоцика всім кагалом, разом зі старими-жінками-дітьми, на землю повалили, били-ґелґотіли:
– Ракло! Дур амендар! Гаджьо немитий! Пішов геть! Щоб ніколи не повертався!
Дужий Гоцик легко розкидав ромів, хотів було вхопитися за сокиру – стирчала у колоді на Петровому подвір’ї, – а тут Панька перед очі. Спокійний, блідий. У костюмі…
– Ти… Ти… сука! – тільки й кинув Петрові. Пішов геть.
– Ей, гаджьо! – гукнув той Гоцикові вслід. – Чуєш?! Хіба ти не хотів андалусійця з полону визволити?! Погано йому там було. Ой, погано…
Гоцик зціпив щелепи – що казати?! Хотів би…
Додому повернувся, речі до рюкзака повкидав.
– Поїду навчатися на кого-небудь, – сказав неньці, ніби випхнула його Нехаївка нагло – котися, куди подалі.
– А за свинями мені одному ходити? – буркнув тато. Тільки підштовхнув.
Так чергова халепа занесла Гоцика до Києва. На батьківські гроші без проблем вступив на філологічне відділення університету ім. Шевченка, роззирнувся – твою наліво! А тут непогано. Є де розгулятися. Футбол, пиво, клуби, посиденьки у гуртожитку… Навіть про коней забув до часу.
– На кобил переключився, – казав нехаївському дружкові Броньці, коли той дзвонив: ти як?!
А на розслабоні! Батьки гроші шлють, навчання випхнуло у середнячки – без зльотів, проте й без надриву. Зате для дівчат – намбе ван! Зачинявся у ванній, що вона одна на чотири кімнати гуртожитського блоку, під дверима гармидер – та скоріше, мать твою, бо усцимося! – а Гоцик стояв перед дзеркалом, супився серйозно, роздивлявся себе: великий, міцний, долоні, як пательні, хронічно небритий та іронічно усміхнений. І чого дівки самі лягають?
Та коли жадання пекло в дупу, питання відпадали перегодованими п’явками. Закусював губу, наче й слово мовити зась, схиляв голову набік, дивився Олі (Полі, Аллі, Галі, Томці, Ритці, Варці і т. д.) в очі серйозно і проникливо. І Оля (Поля, Алла, Галя, Томка, Ритка, Варка і т. д.) кліпала зворушено, бо велетень Гоцик тої миті здавався таким одночасно всеосяжно сильним і відчайдушно безпомічним, що хоч до серця його притискай. У районі пишних грудей.
Гоцик справу знав. (З усіх нехаївських дівок тільки реготуха Тайка уникла обіймів ненаситного однокласника. Якось не перетнулися. Отака прикрість.) Не поспішав ніколи. Ворушив пательнями – роздягав жертву повільно, ніби мучив. Заводив. Очей не зводив. Мовчав, зараза. І тільки коли дівчина вибухала від нестерпного жадання, зривала з себе залишки одягу – ну, скільки можна?! – припадав до гарячих вуст жадібно і хижо. І після того уже – не вирватися, якби і захотіла яка.
Безтурботне життя урвалося за рік разом із батьківськими грошима. Влітку Гоцик повернувся до Нехаївки із заліковою книжкою – радій, мамо! – і квитанцією на оплату другого року навчання. Тато зітхнув:
– Закінчилася твоя лафа! Нема грошей.
Ненька усміхнулася войовничо.
– Та щоб я здохла! – взялася валізу пакувати.
– Куди?! Ти здуріла, Наталю? – збентежився тато.
– Ваню, Іваночку, та годі. Хіба ми самі… Упораємося, – усе з тою ж посмішкою приклеєною.
– Хай сам на своє навчання заробляє!
– Ой, хоч не мели дурного! – розсердилася.
Так Гоцик узнав, що ненька до Португалії на заробітки зібралася. Попервах навіть зрадів.
– Кльово! Буду до тебе приїжджати.
– А мене на кого кидаєш?! – гірко мовив тато.
– На куму! – віджартувалася ненька, взялася агітувати: і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го – у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!
Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.
– Ма… Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.
А ненька у відповідь – про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, кам’яний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей – собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання – поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.
– А господарство на кого?! – сказав тато. – На свиней?!
– То продавай свиней і чекай, – ненька просить.
– Нема чого мені там робити, – відрубав тато.
Мама схлипнула. І – гайда.
Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав – похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.
Гоцик і тато сиділи біля столу – про що розмовляти?!
– До осені вдома будеш? – запитав врешті тато.
– А що тут робити? – буркнув Гоцик.
– За свинями поможеш ходити…
Гоцик визвірився.
– Та хай вони повиздихають!
– Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.
– Аби давали, мама б не поїхала…
Тато брови звів, очима у скатертину.
– Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.
Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.
– Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…
Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.
– Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.
– А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! – ярився.
– Так чого ж приїхав?! – запитав тато від порога.
– А більше не приїду!
Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі – точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.
– От і домовилися, – сказав, як каміння на синову душу накидав.
– Та пішов ти… – гаркнув Гоцик, підскочив. – Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!
Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:
– Як мій старий?
– Та нічого… Знай вошкається по господарству.
– Про мене не питає?
– Ви, Гоценки, небалакучі…
– Значить, не питав, – робив неприємний висновок Гоцик, супився. – А я чого питаю?! Воно мені треба?… От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?
– Сам піди…
– Сам, сам… – Гоцик дратувався, штовхав Броньку – усохни! – знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата… Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.
До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, під’їдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною…» Гоцик усміхнувся дияволом.
