Повiя - Мирний Панас (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
- Нi, не так, - каже Прiська. - Возьмiмо ночви та ночвами виносимо! узяли ночви. Кругом хати був вiльний проход; помiж бабами ще виднiлись просвiти; у просвiти носили снiг, закидали їх. Не забарилася снiгова стiна вирости кругом хати… Насилу добилися до соломи. Ряден з п'ять її утягла Христя у хату. Прiська зовсiм вибилась з сили, лежала на полу та стогнала… Топлива добули; треба б у погрiб добитись. Попробувала знову Христя - нi, не сiкайся!
- Та хай йому, тому погребовi! Ще трохи там зосталося бурякiв - зваримо борщ; пшоно теж е - буде на кашу, - рiшила Прiська. - Що картоплi нема, то сiлькiсь уже!
Христя затопила в печi; солома зразу запалала, та дим погнало на хату.
- I димар занесло… Оце лихо! - тiльки що сказала Христя, як з грюком цiла копиця снiгу посунулася на припiчок. Христя мерщiй винесла його у сiни. Дим почав клуботатись над припiчком, шукав проходу; снiгу ще кинуло З димаря; це зразу сiпнуло його угору… Слава богу! Солома запалала жаркоясно.
Поки Прiська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви… Швидка ця Христя, золотi в неї руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пiшло по хатi… А надворi знову розходилося таке, що лихо!
Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та непривiтнi обложили все небо. Вiтер з години на годину дужчав, рвав снiг з землi, крутив його на всi боки, вихорив на всi сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтiло оселею, жалiбно спiвало у димарi. Добре тому, хто тепер дома, в теплiй господi! А тi, що в полi, в дорозi?..
Серце Прiсьчине пило. Вона сьогоднi ждала Пилипа. Певно, вiн зранку рушив. Не дай, господи, не доб'ється до пристановища? Занесе-закида зовсiм снiгом, душу заморозить навiки.
Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго не обiдали, все дожидали - ось-ось над'їде… I пообiдали - Пилипа не було. Уже стало й вечорiти - немає. Невеселi думки турбували Прiсьчину голову.
- Що це батька немає? Не дай, господи, в полi застука таке… - вимовила Христя.
Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце… Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна, заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи похолонуло.
Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив її всю.
- Свiти хоч свiтло! - сумно промовила Прiська.
Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо - важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд неї гойдалася на помокрiлiй стiнi.
- Мамо! - скрикнула Христя.
Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.
- Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? - спитала Христя.
- Як хочеш, - одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi висить одежа - свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тiї тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгає по її виду, одежi - їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурi, що так страшенно гуде та виє кругом хати… I здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся i голос людський.
- А буря яка, господи! - промовила Христя.
- Цить! - крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадiсть.
- Гей!.. Чи чуєте?.. - доноситься голос знадвору.
Прiська стрибнула з полу та - в сiни.
- Ти, Пилипе? - питає, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом.
- Що це у вас стоїть на дорозi? - допитується голос.
- Хто там такий? - обiзвалася й Христя,
- Се я.
- Хто - я?
- Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату… Оце б'є яке! Оце Закуйовдило!
За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до самої стелi.
- Здоровi! - привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, своє довге суворе лице, насупленi брови,здоровезнi намерзлi вуса.
- Здоровi! - одказала Прiська.
- З сим днем, що сьогоднi!
- Спасибi.
- Пилип дома?
- Немає.
- Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?
- Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досi немає, - зiтхнувши, одказує Прiська.
- На чорта й краще! - одно своє Гркцько.
- Що ж там таке?
- Що? подушне! - грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу.
- Не знаю, - каже, помовчавши, Прiська. - Коли вернеться - скажу… Узяв трохи хлiба продати, якщо продав…
- Та я цю пiсню не вiд одного чую! - перебив Грицько. - Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь… х-хе!
- Чого ж ее так припало? - пита Прiська.
- Гаспид їх знає! От нещастя! - чухаюч тяжко. - Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по їх ходи та збирай…
Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його - як раз плюнути; а коли розсердився - як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.
- А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! - сердився Грицько. - Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би грошi давали.
