Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗

В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗

Тут можно читать бесплатно В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Я не Едмон, не граф Монте-Крісто, — сказав я дівчині з книжкою.

— “Гідність заміжньої жінки зупинила порив змученого серця”, — прочитала вголос дівчина і, тримаючи вказівний палець на рядку в книжці, глянула на мене: — Пробачте, громадянине, ніяк не можу відірватись.

— Чи є вільні номери?

— “Чоло її схилилось майже до підлоги…”

— Мені потрібний номер на одну добу. Завтра я від’їжджаю.

— “Граф кинувся до неї…”

Піднявши свій чемодан, я рушив до дверей і хотів був піти, давши дівчині можливість і далі читати вголос роман Дюма “Граф Монте-Крісто”, проте ще раз запитав:

— Чи є у вас вільні номери? Дівчина повторила:

— “Граф кинувся до неї…” — і простягла руку до стіни, на якій висіла невелика плесковата шафка з відчиненими скляними дверцятами.

У шафці на гачках висіли ключі з номерками. Чергова, не відриваючи очей від книжки, зняла з гачка ключ, подала його мені й сказала:

— Заповніть бланк за формою — це перше; залиште вісім карбованців — це друге. А третє… так… “Боже мій, я називаю вас Едмоном, чому ж ви не називаєте мене Мерседес?”

— Але пробачте, Мерседес, — сказав я черговій, — я не граф Монте-Крісто…

— Авжеж, — зітхнула дівчина, уважно подивившись на мене, — який же з вас граф Монте-Крісто… Якщо надумаєте прожити в готелі більше доби, то не забудьте попередити мене.

Я хотів був дещо сказати, про щось запитати, але безнадійно: чергова по готелю назавжди поринула в книжку.

Я пішов з ключем довгим коридором.

У номері був гардероб, стіл, застелений вишиваною білою скатертиною, умивальник, кілька стільців. Вимиті дошки підлоги сяяли чистотою.

Розчинив навстіж вікно. Сперся ліктями на підвіконня. Які навпроти маленькі будиночки! Вікна невеликі, квадратні, з легкими завісками. У віконницях вирізано маленькі серця.

На ганочках сидять бабусі. Я не чую, про що вони розмовляють. Але, мабуть, їхня розмова тягнеться поволі, неквапливо, з паузами. їхні слова прості й нехитрі… Про що?.. Як приготувати баклажанну ікру, щоб вона була гостріша, як краще висушити виноград, які є ліки від ломоти у попереку, а може, нарікають на те, що тепер сонце не так гріє і частіше бувають дощі.

Чи міг я передбачити, чи міг наперед угадати, що саме тут, у цьому місті, в 19… році, тихого літнього вечора, всього за кілька хвилин я стану учасником таких подій, у вірогідність яких потім ледве повірю!

З-за рогу показалися юнак і дівчина. Вони йдуть дуже й дуже поволі. Можливо, вони йдуть так поволі, щоб довше побути одне з одним.

Вони мовчать, певно, збираються сказати одне одному якесь заповітне слово — весь час збираються з духом і ніяк не зберуться. Ось вони зупинились під моїм вікном. І я чую, як дівчина каже:

Спасибі, Павлику, ось я й прийшла. Подивіться, який великий став фікус, паросток якого мені дала ваша мати.

Очевидно, вікно квартири дівчини було зовсім поряд з моїм. Коли вона показувала на фікус, мені здавалося, що вона дивиться на мене.

— Оленко! Я хочу вам сказати… Оленка сміється.

— Ти знаєш, про що я думаю? Про чудеса. Оцей фікус на моєму вікні — звичайний фікус у старому глиняному горщику, а я дивлюсь на нього і чую, як шурхотять велетенські змії, що проповзають повз фікус у джунглях. Бачу, як, зачіпаючи фікус величезними сірими боками, проходить задуманий слон з маленьким слоненям… Ах, Павлику! Фікуси ростуть не в глиняних горщиках на підвіконнях, а в тропічних джунглях. Адже звідти їх колись привезено. Павлику… Павлику, кожна рослина — це диво, таємниця.

— Розумію… розумію… запилення…

— “Запилення”! Ой, яка нудота! Приймочки, маточки, пилок… А барви? Пахощі? За містом так багато польових квітів!.. Ви там живете… І жодного букетика, жодного

букетика…

— Я завжди поспішаю, щоб довше побути з тобою… і ніколи мені їх збирати… Я весь час хочу, хочу вам сказати…

Вони кажуть одне одному то “ви”, то “ти”.

— Ще взимку, отут… пам’ятаєш… тоді була люта хуртовина. Взимку… Ви так само почали: “Оленко, я хочу вам сказати…”.

— Я тоді не сказав, бо… — відповідає Павло, — бо в тебе змерзли руки, і я хотів, щоб ви швидше відігрілися біля груби…

— Зараз хуртовина не перешкодить нам. Кажи!

— Я багато чого кажу тобі, коли буваю сам.

— Але тоді я не чую.

— Кілька разів я писав вам довгі-предовгі листи.

— Але я їх не одержувала.

— Не зважувався послати. Боявся. Навчатися разом в тому самому інституті, бачитися щодня і раптом… писати листи…

— Олено! Оленко! — пролунав голос із. сусіднього вікна. — Час вечеряти!

— Йду, йду, мамо! Прощайте. Чекаю незвичайних листів і квітів, польових квітів. Великий букет!

Незабаром за дерев’яною стіною мого номера стало чути приглушені голоси, брязкіт посуду.

Час минав. Уже сутеніло. А я все ще стояв і стояв біля вікна.

Горіли зірки на небі. І в густій темряві під зірками зовсім по-іншому зазвучали гудки пароплавів.

Звідкись здалеку долинали і відлітали геть звуки: уривок пісні, квапливі кроки перехожого, сміх із-за завіски чужого вікна. А я думав про хороше чуже щастя, про те, яка неспокійна буває радість.

І мені здавалось: я дуже давно знаю це містечко, знайомий мені і цей номер готелю, і колись я вже чув щось дуже схоже на розмову Павлика і Оленки. А може, так мені здалося, бо я сам, як тепер Павло, колись проводжав когось і був сповнений радості, збентеження й гарних слів. Хотів багато сказати, але мовчав. Писав листи, але не посилав їх…

Я ввімкнув настільну лампу. У вікно влетів великий метелик.

Він покружляв над столом і сів на абажур.

Я обережно зняв його і підійшов до вікна:

— Лети, нічний гостю!

Він полетів і повернувся до лампи, знову сів на абажур.

Я знову зняв його.

Почувся різкий писк.

Я добре розгледів метелика: на спинці жовтий рисунок, що нагадує череп. Передні крильця чорно-бурі. Я знову підніс його до відчиненого вікна. Лети! І. він полетів геть. Містечко спало. Було зовсім тихо. Раптом поряд за стіною, де живе Оленка, хтось заграв на піаніно. Знайома дорога мелодія. Не дограли — мелодія урвалась. Чи то надто зажурився той, хто грав, чи то згадав про щось і замислився.

Я ждав, чи скоро знову заговорить піаніно. Не діждався. Добре, коли ти молодий і юність ще не минула. Добре Оленці чекати квітів… А Павлові їх збирати, хвилюватись… приносити… передавати з рук у руки. Мені ж час спати.

У сусідній кімнаті погасили лампу: світлий квадрат вікна, що спокійно лежав на землі за дошками тротуару, раптом зник. Я вимкнув у номері світло. І майже відразу ж почув квапливі кроки по дошках тротуару. Хтось майже біг. Зупинився. Щось влетіло в мою кімнату і впало на підлогу. Кроки швидко віддалялись. Я засвітив електрику — букет! Відразу здогадався. Підбіг до вікна.

— Павле! Павле!

Вулиця була порожня.

Довго й обережно наливав я воду в глечик. Дбайливо поставив у нього чужий букет. Чужий букет!

ЧУЖИЙ БУКЕТ КВІТІВ

Настав ранок з пекучим сонцем, яке посилає зайчиків танцювати по стінах і дверях, з гострим посвистом стрижів, що пролітають повз вікна, з круглим чайником на столі і далекими гудками, які зараз лунали бадьоро, сміливо й задерикувато.

Букет, зібраний Павлом і помилково кинутий до мене у вікно — рожеві квіти дикої шипшини, оточені голубими вічками незабудок, — цей букет привітно дивився на мене з глечика з водою.

Так, треба зайти До сусідньої кімнати і передати його за призначенням.

Я обережно взяв квіти. Щоб вода стекла в глечик, трохи струсив їх. І… на білу скатертину з букета полетіло два крихітних квадратики паперу. Що це? Зачудовано я дивився на них, розглядаючи. На кожному крихітному аркушику виднілись якісь знаки. Лист? Мені пригадалась вчорашня розмова під вікном: “Кілька разів я вам писав довгі листи”. — “Але я їх не одержувала”. — “Не наважувався…” — “Чекаю незвичайних листів і… польових квітів”.

Перейти на страницу:

Брагин Владимир Григорьевич читать все книги автора по порядку

Брагин Владимир Григорьевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


В країні дрімучих трав отзывы

Отзывы читателей о книге В країні дрімучих трав, автор: Брагин Владимир Григорьевич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*