Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
Надполковник Жорже Перейра Душ Сантуш, як і всі альви, не любив людей. Людство, яке до середини минулого століття неподільно владарювало в Ґалактиці, зневажало решту розумних істот, нав’язувало їм свої порядки, свій світогляд і навіть свою культуру — включно з мовою, звичаями, традиціями. З дев’яти розумних рас лише п’ятдесятники на момент контакту з людством перебували на достатньо високому рівні розвитку, щоб уповні зберегти самобутність своєї цивілізації і встояти перед політичною, економічною та культурною експансією людей. Решта ж рас не змогла опиратися людському впливу й більшою чи меншою мірою асимілювала. Особливо постраждали від цього альви, дварки та ґаббари, які фактично нічого не зберегли зі своєї історичної спадщини.
„Ну, нехай ще ґаббари,“ — злостиво думав надполковник. — „Вони взагалі не мали цивілізації, а мешкали в печерах, і найвидатнішими їхнім досягненнями були кам’яні сокири й наскальні малюнки. Але ж ми, ми…“
І щонайгірше — з цим уже нічого не вдієш. Не можна сказати, що альви не намагалися повернутися до своїх коренів, кілька разів вони робили такі спроби, але всі їхні зусилля зазнавали фіаско. На відміну від ґлісарів або, наприклад, хтонів, які лише частково перейняли людську культуру, альвам не було за що зачепитися, на що спертися. Навіть одвічні альвійські імена звучали для їхніх вух дико, незвично й (соромно зізнатися) вкрай смішно. Часом деякі надміру патріотичні батьки називали своїх дітей на честь леґендарних героїв докосмічної доби, але, як правило, нічого путнього з цього не виходило. Таких дітей часто кпинили, з них глузували однолітки, а це відчутно травмувало дитячу психіку. До речі, сам надполковник Душ Сантуш при народженні отримав стародавнє царське ім’я Мудіжохраве, однак, досягши повноліття, змінив його на Жорже, а спогади про знущання, що їх він зазнав у дитинстві та юності, лише посилювали його нелюбов до людства…
Проте поруч зі стійкою антипатією люди викликали у Душ Сантуша щось на зразок поваги. Він поважав їх за військову доблесть, за непохитну волю, палке прагнення вижити й відродити колишню велич власної раси. Людей у жодному разі не можна було назвати м’якотілими істотами, навпаки — вони були дуже жорстокими й нещадними, та водночас ці їхні якості мали свої розумні межі.
Натомість у ґаббарів таких меж не існувало. Вони воювали, наче м’ясники, знищували цілі населені планети й не почували жодних докорів сумління за скоєне. У відповідь альви, дварки, п’ятдесятники й хтони знищували ґаббарські планети й чинили так усупереч етиці своїх рас, порушували свої ж власні моральні норми. Але з ґаббарами інакше не можна: вони не розуміли інших арґументів, окрім силових.
Дотепер жертвами масованих ядерних бомбардувань як з одного, так і з іншого боку ставали провінційні, малонаселені світи, чиї військові ґарнізони були надто слабкими, щоб стримувати наступ ворога до прибуття підмоги. Проте останнім часом ґаббари, незважаючи на втрати, чимраз частіше атакували стратеґічно важливі системи з метою завдати удару по ключових планетах противника. А місяць тому їм вдалося прорватися до Мельмака — однієї з головних планет Альвійської Федерації. Щоправда, довести справу до кінця вони не встигли, оскільки вчасно прибув на допомогу флот дварків, та все одно Мельмак дуже постраждав: від одного лише бомбардування загинуло близько мільярда його мешканців, а решта були тією чи іншою мірою вражені променевою хворобою — і десь третина з них без надії на одужання.
Цей жахливий злочин вимагав адекватної реакції. І вона не забарилася — проте зовсім не така, на яку чекали ґаббари. Альвійські вчені не били байдики, і хоча їм, як і раніше, не вдавалося розгадати секрет блокування каналів, вони створили зброю, в порівнянні з якою ґлюонні бомби людей виглядали дитячими іграшками. І честь першого застосування цієї зброї в реальній бойовій обстановці випала надполковникові Душ Сантушу. Це, втім, була сумнівна честь, але все-таки честь. А назва бомбардувальника — „За Мельмак!“, командування яким він прийняв лише п’ять днів тому, не потребувала жодних коментарів і свідчила сама за себе. Те, що йому належало зробити, було актом відплати за напівзруйновану планету, за мільярд загиблих альвів і вдвічі більшу кількість приречених на смерть від променевої хвороби.
Проте місія Душ Сантуша не обмежувалася лише помстою. Те, що відбудеться за кілька годин, має стати для ґаббарів грізним застереженням на майбутнє і продемонструвати решті рас могутність альвів. Зокрема й людям — тепер вони не почуватимуться в безпеці навіть за надійно заблокованими дром-зонами. Вони цілком правильно вважали, що надсилати величезний флот через кілька парсеків звичайного простору — нереально і безперспективно, адже під час тривалої багаторічної подорожі той не лише втратить усю свою боєздатність, а й розсіється в просторі та стане легкою здобиччю для оборонців системи. Зовсім інша річ — один-єдиний корабель, від якого тільки й вимагається, що запустити ракету (а для надійності — кілька ракет) у певну мішень.
Коли бомбардувальник „За Мельмак!“, розвернувшись по плавній дузі, ліг на заданий курс, битва в районі дром-зони вже вщухала. Альвійсь-кий флот, виконавши своє завдання, тепер відходив із системи, імітуючи панічну втечу. Ґаббари, мабуть, вважали, що відбили атаку ворога, і вже святкували перемогу. Але вони глибоко помилялися…
Політ до наміченої мети зайняв у Душ Сантуша лише трохи більше восьми годин. Власне, тому головне командування й обрало Джейхану — з усіх ключових систем ґаббарів тутешня дром-зона найближча до центрального світила. За чотирнадцять мільйонів кілометрів від сонця Джейхани корабель почав екстрене гальмування з таким розрахунком, щоб обійти зорю по максимально крутій гіперболі. Незадовго до проходження нижньої точки траєкторії надполковник увімкнув спеціальну консоль, не пов’язану єдиною мережею з рештою бортових систем, і ввів код доступу. Довге поєднання літер і цифр міцно засіло в голові Душ Сантуша, проте він кілька разів уважно перевірив набраний код, перш ніж підтвердити його правильність. Це ж бо не жарти — у разі щонайменшої помилки корабель миттєво вибухне.
Код був правильний, і на екрані з’явилося повідомлення: „Готовність номер один. Активувати пристрій?“
Надполковник відповів ствердно. Текст на екрані змінився: „Іде активація. Залишилося 6 хвилин 27,13 секунди,“ — і ввімкнувся зворотний відлік часу.
Душ Сантуш терпляче чекав, погладжуючи спітніле хутро на своєму лобі. Він не мав анінайменшого уявлення про те, які процеси відбуваються зараз усередині найзвичайнісінької на вигляд ракети, і, чесно кажучи, знати про це не хотів. Йому було досить того, про що коротко розповів ґранд-маршал Ямамото. Навіть від цієї вкрай куцої інформації у надполковника ставала дибки шерсть на загривку, а по спині пробігали цілі зграї бліх — звісно, у переносному значенні, адже Душ Сантуш був охайним альвом. Коротше, його жахала сама думка про те, що невдовзі має статися, а як і чому — його аніскілечки не цікавило. Це був той випадок, коли незнання — благо…
За шість з половиною хвилин цифри на таймері обнулилися, і термінал видав звіт: „Пристрій активований і готовий до використання.“
Душ Сантуш повернувся до головної командної консолі й задіяв систему керування ракетними установками. Всі подальші маніпуляції були звичні для нього й навіть буденні: він провів запуск ракети на протихід власному руху, тим самим пригасивши її швидкість відносно зорі. За кілька секунд, згідно з закладеною проґрамою, на повну потужність запрацювали реактивні двигуни ракети, і вона стрімко понеслася вниз, до поверхні палаючого світила. Безумовно, ракета, досягнувши фотосфери, згорить, але це вже не має значення — для вмісту її боєголовки не страшні жодні температури.
„Ну ось, справу зроблено,“ — з похмурим задоволенням подумав надполковник Душ Сантуш, спостерігаючи на екрані радара за польотом ракети. — „Тепер ці мавпи отримають по заслузі. А мені, мабуть, пора давати дьору. І якнайшвидше.“
