Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Панські покої пережили також чимало. Про це свідчить кожна стіна, кожне вікно, кожні двері. Одні густі й великі кущі бозу, що оточили навкруги будинок, свідчать про те, що було колись.
Андрій Андрійович мешкає тепер у «флігелі». Займає невеличку, з трухлявою підлогою кімнаточку, що має вікно на схід. Під вікном ростуть кущі бозу.
У кімнаті Андрія Андрійовича великий, завалений книжками, паперами й цигарками стіл. Рівнобіжне з ним простора, покрита гнідим, товстим пледом, постіль. Під вікном круглий, розколотий посередині, мармуровий столик, а на ньому розкидані шахи. Кілька стільців і велика шафа, це і все умебльовання.
Володько увійшов з заднього входу. У вузеньких сінцях зустрів його малий льокайчук Марко. Ломаною російщиною він заявив:
— Барін в столовой. Січас доложу. Пожалуйте у комнату.
Після цього льокайчук зник, а Володько не пішов «у комнату», тільки лишився надворі.
Ціле довкілля це щось трошки з Тургенева, трошки з Гоголя, трошки з Щедріна. Це маленький, обскубаний острівок того «старого доброго» часу, коли ще були живі «баріни», льокаї з їх мовою та звичками. Навіть цікаво входити у такий невеличкий музейчик і оглянути те, що минуло й ніколи не вернеться.
Проходить деякий час. Ніякий «барін» не з'являється одразу. П'ятдесят хвилин можна пожертвувати. Потім Андрій Андрійович з'являється.
— А-а-а! Радо вас завжди зустрічаю, — говорить він по-російському і, якось під кутом, подає м'яку руку. — Прошу до кімнати. Тут пекельний холод, наколи в пеклі може холод бути…
Увійшли до кімнати.
— Давно хотів вас бачити, — піднесено говорив Андрій Андрійович. Він був задоволений, шо Володько прийшов. — Чому ніколи не заходите? Марку! Принеси самовар! Вип'єте чаю? — звернувся до Володька. — Куріть! Препогані маю цигарки, але… Село. Воно вб'є мене. Ну, як живете?
— Дякую, Андрію Андрійовичу. Живу. Прийшов до вас у справі.
— Е-е! У справі! Раніш поговоримо про щось цікавіше, ніж справи. Граєте в шахи? Е-е, шкода, що не граєте. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це, здається, найстарша гра світу. Знаєте, відколи її грають? Вже п'ять тисяч літ. Й видумали китайці.
Увійшов Марко з самоваром.
— Марку! — казав Андрій Андрійович. — Чому ти так незграбно несеш самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Панові Довбенкові також шклянку. Раз-два!
Марко поставив самовар і швидко вийшов.
— Ну, як вам подобається мій льокай? — запитав Андрій Андрійович. — Дуже цікавий і інтелігентний хлопчак. Вчу його на льокая, і він робить порядні успіхи. От тільки говорити порядно ніяк не може звикнуть. Надто сильний український акцент. А ви, мабуть, читали про останній турнір Альохін — Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мій брат, Юрій Андрійович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти сокола. Я два дні ходив, мов божевільний. Уявіть собі геніяльність такої людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собі чай. Не дивіться на цей непорядок на столі… Я суворо заборонив Маркові робити тут порядок. Тепер працюю над новою п'єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над одною п'єсою вже другий рік. А треба сказати, я маю тут чудові умови для праці. Маю спокій, а це саме головне для мистця. От тільки жахливо не люблю різних ділових справ, особливо господарських. Терпіти не можу всіх тих проклятих рахунків, розрахунків, прохань… Не люблю господарства.
Одягнений Андрій Андрійович у блузу з товстого, гнідого сукна, з великою краваткою під підборіддям. Уста його вогкі, пристрасні. Зуби шоколадні, попсуті. Ніс простий, расовий, з вічним на переніссі пенсне. Чоло рівне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо зачесане. Він, видно, страждає самотою, через те з великою приємністю висказує свої довго виношені думки. Жадібно хапається за кожну тему, що тільки попадає йому під руку, з поспіхом висловлює свої слова, свої беззастережні осуди, свої певні на цей час переконання. Перейшли на літературу.
— Не можу похвалитися знанням української літератури, — з приємністю зазначує він, — але боюся, що українська література надто… м-м-м… надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це я якраз хотів сказати: фрагментарна. Не обіймає ніякої цілості, ніякого комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденційна. Мистецький твір мусить бути до найбільшої жорстокості об'єктивним. До найбільшої жорстокості. А особливо мистецький твір не переносить політиканства.
— Ну, а Джек Лондон, — перебив його Володько, — Гюго, Золя. Я дуже мало знаю авторів, щоб були безтенденційні, неполітичні.
— Ну-у! Це що інше. Така «Залізна п'ята»… Це зовсім що інше. Це не політика. Це велика світова проблема, це внутрішній і зовнішній світ людини. Це зовсім що інше.
— Але дозвольте! — зазначив знову Володько. — Розумію вас, що ви вважаєте в українській літературі за тенденцію, її боротьбу за національне визволення. А хіба ж то тенденція? Хіба то не справжня дійсність, справжнє життя? Хіба то менша проблема від тієї, над якою задумуються Золя чи Сінклер? Хіба ці комплекси менше болючі, і вмирає за них менше людей? Ви подивіться, Андрію Андрійовичу, на нашу минулу революцію. Пролилося море крові! Впали міліони людей. Невже вам здається, що ті, що боролися за десятину землі чи за колхоз, переслідували важніший і більший ідеал від тих, що полягли за свою батьківщину, за честь, за славу цілих поколінь, за традиції свого роду? По-моєму, ні. По-моєму, ці більші, ці героїчніші, ці, можна сказати, ідеальніші. Ну, а знову тепер? Подивіться: кожний пацан — політик. Кожна кухарка — мало не міністр. Ну, як ви в якомусь своєму творі оминете політику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього нема? Не признаєте оцієї нашої розмови? Тож тепер всі так розмовляють, і оминути це, значить, оминути дійсність, значить, нагинати дійсність, фальшувати її» творити власне нездорову тенденцію. Ні?
— Так. Розуміється. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний підхід. Треба події не видумувати, а виривати з самого справжнього життя… Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився на земну кулю, відкроїв від такого до такого градуса шмат простору, вирвав його і в книгу. Це буде творчість.
— А я думаю, — сказав вже спокійніше Володько, — це залежить не від підходу, не від реальності зображення, не від фотографування. Це залежить від здібності автора. Від слова його залежить. Можна те саме слово поставить так і сяк. І від того, яку воно буде кидати від себе на нашу уяву тінь, від того залежатиме сила самого твору. У слові сила. Воно має безліч вібрацій, безліч тонів, І коли автор має більший слух на слово, так само, як композитор на тон, тоді він може витворити більшу гаму. Я так думаю.
— Думаєте правильно, — сказав Андрій Андрійович, бо не хотів перечити. Хотів краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасі. — Я все-таки люблю класиків, — сказав він по короткій перерві. — Такий Бальзак. Така його «Шагренева шкіра». Боже, Боже! Який величезний світ думок, які чудові порівняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Російську літературу люблю. Це чудові, монументальні речі. Толстой! Коли я його читаю, я тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логіка людських почувань. Чи то жінка, чи мужчина, юнак, чи дитина — кожний від початку до кінця, від народження до смерті, в кожному відтинку життя — кожний живий, справжній, правдивий. Ні одного фальшивого тону, ні один звук не ріже вуха. Люблю Ібсена! Мені здається, що коли б не вони, не ті люди, що колись жили й колись творили, я не бачив би нічого на цьому світі дійсно вартого уваги! — майже з пафосом говорив Андрій Андрійович.
— Все минуле видається кращим від сучасного, — сказав Володько. — Але ми тепер зовсім задивлені в будуче, через те сучасності майже не помічаємо. Ми цілком в будучому. Я сам глибоко вірю в кращу майбутність, і це дає мені силу бути тверезим у чинах і оптимістом в думках.
