Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
— Здоров, юначе. Куди це ти?
Джон почервонів.
— Я йду від кравця.
Вел озирнув його з ніг до голови.
— Чудово. Я хочу замовити тут сигарети, а потім підемо поснідаємо.
Джон подякував. Він зможе довідатися від Вела, як там вона!
Становище Англії, що так непокоїло пресу й громадських діячів, у тютюновій крамничці, куди вони зайшли, розглядалося під іншим кутом зору.
— Гаразд, сер. Саме ті сигарети, якими я постачав вашого батька. Гай-гай! Містер Монтегю Дарті був моїм покупцем — стривайте — ага, з того самого року, коли перший приз на дербі виграв Мелтон. Один з найкращих моїх покупців.
Легка усмішка освітила крамареве обличчя.
— Так-так, багато разів він мені радив, на якого коня поставити. Наскільки я пригадую, він брав цих сигарет дві сотні на тиждень, з року в рік, і завжди той самий гатунок. Дуже був приємний джентльмен, завдяки йому у мене з'явилося багато нових покупців. Мені було дуже жаль, коли з ним стався нещасливий випадок. Шкода втратити такого давнього покупця, як він.
Вел усміхнувся. Смерть його батька закрила тут, мабуть, найдавніший рахунок; і в кільці диму з цієї освяченої часом сигарети перед ним з'явилося батькове обличчя, смагляве, гарне, із старанно підкрученими вусами, трохи одутле — в єдиному ореолі, який йому дістався. Принаймні тут його батько тішився славою — чоловік, який викурював дві сотні сигарет на тиждень, який міг порекомендувати певного коня і вмів без кінця брати в кредит! Для свого тютюнника — герой! Хоч яка-небудь, а слава, і її можна успадкувати!
— Я плачу готівкою, — сказав він. — Скільки?
— Для його сина, сер, і за готівку — десять з половиною шилінгів. Я ніколи не забуду містера Монтегю Дарті. Частенько він стояв тут по півгодини, розмовляючи зі мною. Тепер таких, як він, залишилося небагато, всі чомусь страшенно поспішають. Війна справила поганий вплив на манери людей, дуже поганий вплив. Ви теж, я бачу, побували на фронті.
— Ні, — відповів Вел, поляскавши себе по коліну. — Цю позначку я здобув у попередній війні. Мабуть, вона врятувала мені життя. Тобі не треба сигарет, Джоне?
Джон зніяковіло промимрив:
— Я ж не курю.
І побачив, як скривилися губи крамаря, так наче він не наважувався сказати: «Милий боже!»— чи: «Саме нагода спробувати, сер».
— Це добре, — сказав Вел. — Утримуйся, поки можеш. Куріння тобі знадобиться, коли життя струсоне. То це й справді той самий тютюн?
— Той самісінький, сер. Тільки й того, що трохи подорожчав. Дивовижно стійка держава — Британська імперія. Я завжди кажу це.
— Посилайте мені щотижня на цю адресу сто штук, а раз на місяць рахунок. Ходімо, Джоне.
Джон зайшов у «Айсіум», сповнений цікавості. Крім «Усякої всячини», де він час від часу снідав з батьком, йому ніколи не доводилося бувати в жодному лондонському клубі. «Айсіум», скромний, комфортабельний, не змінювався, та й не міг змінитися, поки в правлінні сидів Джордж Форсайт, чиї гастрономічні нахили забезпечили йому мало не вирішальне слово в клубних справах. Клуб неприязно ставився до скоробагатьків, і Просперові Профону навряд чи пощастило б стати його членом, якби не великий престиж Джорджа Форсайта, що розхвалив Проспера, як «чудового спортсмена».
Ці двоє снідали разом, коли Вел із своїм юним шуряком зайшли до їдальні. Джордж поманив їх пальцем, і вони сіли за їхній столик, — Вел лукаво позирав примруженими очима й усміхався своєю чарівною усмішкою, Джон урочисто стиснув губи, а в погляді його світилася зворушлива несмілість. Цей столик у кутку мав привілейований вигляд, наче він був призначений для верховних майстрів масонської ложі. Джон відчував, як його заворожує гіпнотична атмосфера, що панувала в цьому місці. Офіціант із запалими щоками сновигав навколо них з масонською шанобливістю. Він, здавалося, дивився в рот Джорджеві Форсайту, радісно стежив за жадібним блиском його очей, любовно спостерігав рух важкого столового срібла, прикрашеного монограмою клубу. Рукав лівреї і притишений голос лякали Джона — так таємниче вони виринали з-за його плеча.
Якщо не рахувати слів Джорджа: «Твій дідусь колись дав мені добру пораду — він був з біса тонкий знавець сигар!»— ані він, ані другий верховний майстер не звертали на юнака ніякої уваги, і він був їм вдячний за це. Мова йшла тільки про конярство, екстер'єр скакунів та ціни на них, і Джон слухав, мало що розуміючи, і дивувався, як можна вмістити в голові стільки різних відомостей. Він не міг відвести очей від чорнявого майстра; все, що той казав, було таке значуще й гнітюче — важкі, чудернацькі слова, кожне з яких супроводжувалося посмішкою. Джон саме думав про метеликів, коли почув, як він каже:
— От якби містер Сомс Форсайд зацікавився кіньми.
— Старий Сомс! Цьому скупердяю таке не до смаку!
Джон доклав усіх зусиль, щоб не почервоніти, а чорнявий майстер провадив:
— Дочка його чарівна дівчинка. У містера Сомса Форсайда трохи застарілі погляди. Мені б хотілося побачити, як він веселиться.
Джордж Форсайт усміхнувся.
— Не турбуйтеся. Він не такий нещасливий, як це здається. Він ніколи не показує, що йому щось подобається: боїться, щоб хтось не відняв. Старий Сомс! Хто обпікся на молоці, той дмухає на воду.
— Ну, гаразд, Джоне, — швидко сказав Вел. — Якщо ти вже закінчив, ходімо вип'ємо кави.
— Хто вони такі? — запитав Джон на сходах. — Я не зовсім…
— Старий Джордж Форсайт — двоюрідний брат твого батька і мого дядька Сомса. Він завсідник клубу. А той інший, Профон, — непевний суб'єкт. Мені здається, що він упадає біля Сомсової дружини!
Джон вражено подивився на нього.
— Але це жахливо, — сказав він. — Тобто жахливо для Флер.
— Не думаю, що Флер цим дуже переймається. Вона цілком сучасна дівчина.
— Але ж це її мати!
— Ти ще зовсім зелений, Джоне.
Джон почервонів.
— Так то ж мати! — пробурмотів він сердито.
— Твоя правда, — раптом погодився Вел. — Але часи змінилися відтоді, як я був у твоєму віці. Тепер кожен думає: «Треба жити сьогодні, бо завтра ми помремо». Саме це й мав на увазі старий Джордж, коли говорив про мого дядька Сомса. Він не збирається помирати завтра.
Джон заперечливо похитав головою.
— Що сталося між ним і моїм батьком?
— Родинна таємниця, Джоне. Послухай моєї поради і вгамуй свою цікавість. Тобі не треба цього знати. Хочеш лікеру?
Джон заперечливо похитав головою.
— Як образливо, коли від тебе щось приховують, — пробурмотів він, — та ще й глузують із тебе, кажуть, що ти зелений.
— Можеш запитати Голлі. Якщо й вона тобі нічого не скаже, ти повіриш, що всі мовчать задля твоєї користі.
Джон підвівся:
— Я вже піду; дякую за сніданок.
Вел усміхнувся напівжалісливо, напіввесело. Хлопець був такий збентежений.
— Ну, нічого. Побачимося в п'ятницю.
— Та я не знаю… — пробурмотів Джон.
Він і справді не знав. Ця змова мовчання доводила його до відчаю. Як це принизливо, коли з тобою поводяться, наче з дитиною! Поринувши в похмуру задуму, він рушив назад до Стреттон-стріт. Ну що ж, він піде до її клубу і довідається про найгірше! Там йому сказали, що міс Форсайт у клубі немає. Можливо, вона буде пізніше. Вона часто буває тут по понеділках, але чи прийде сьогодні — не можна сказати напевно. Джон сказав, що навідається ще раз, і, зайшовши в Грін-парк, ліг на траві під деревом. День був сонячний, легенький вітерець шелестів у листі молодої липи, під якою він лежав; але серце його нило. Ворожі сили загрожували потьмарити його щастя. Крізь гуркіт вуличного руху він почув, як Великий Вен видзвонив третю. Ці звуки збудили щось у його серці, й, видобувши аркуш паперу, юнак почав писати олівцем. Склавши строфу, він утупився в траву, ніби шукаючи початку нової, коли раптом щось тверде торкнуло його за плече — зелена парасолька. Над ним стояла Флер!
— Мені сказали, що ти приходив і зайдеш іще раз. От я й подумала, що ти десь тут. І справді ти тут — як це чудово!
— Ой Флер! Я думав, ти мене забула.
