Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

- Що з ва­ми, Со­ло­ни­но? Я вас не пізнаю.

- Хіба? А й справді я вже не той став, - осміхавсь він та знов біг у сіни.

За кілька хви­лин са­мо­вар пих­кав уже на столі, а мій ха­зяїн, за­пев­ня­ючи, що ду­же ра­дий нашій стрічі, при­су­вав мені склян­ку чаю.

- Ви ду­же зміни­ли­ся з то­го ча­су, як я вас ба­чив уос­таннє, - по­чав я. - Я щось і апа­ра­та ва­шо­го не ба­чу.

- Ви пам’ятаєте той апа­рат? - радісно скрик­нув він, і вог­ник блис­нув йо­му в оці, але вмить по­гас. - Гар­на бу­ла ма­ши­на… Отож той апа­рат і ставсь по­час­ти при­чи­ною зміни в мо­му житті.

Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і од­су­нув од се­бе склян­ку.

- Ви ди­вуєтесь?.. А во­но так дійсно бу­ло, от я вам за­раз оповім… Ви, пев­но, пам’ятаєте мою прист­расть до фо­тог­рафічних екс­курсій? От і доб­ре, пам’ятаєте, зна­чить… Так ото од­но­го ра­зу до­ве­лось мені проїзди­ти че­рез не­ве­лич­ке рус­нацьке се­ло. Вже са­ме се­ло страх спо­до­ба­лось мені - в сад­ках, над струм­ком, із по­хи­ле­ни­ми ха­луп­ка­ми пер­ших осад­чих, утікачів од пан­щи­ни, з за­можніши­ми дімка­ми на­щадків, що, ото­чив­ши ха­луп­ки, розлізлись із бал­ки по го­рах. Сло­вом, жи­ва історія зрос­ту се­ла. А до то­го, й нарід гар­ний, типічний: па­руб­ки, як мо­лоді дуб­ча­ки - пишні й горді, - ідуть повз па­на й шап­ки не здійма­ють; дівча­та - стрункі, як дикі ко­зи; діди кре­мезні, за­гуд­зо­вані; мо­ло­диці - хоч во­ди на­пий­ся… От сю­ди б заб­ра­ти­ся з апа­ра­том!.. При­вер­нув я до гро­мадської ха­ти, вик­ли­кав ста­рос­ту, хва­лю йо­му нарід.

- Нічого, ка­же, гар­на гу­цулія…

- Як гу­цулія?

- Та то рус­на­ки з дру­гих сел так драж­нять нас, тим що діди наші повтіка­ли од панів десь із Бу­ко­ви­ни чи що… «Гу­цулія п’яна не знає ро­би­ти - іно їсти, пи­ти та в корчмі сидіти», - приспіву­ють нам гицлі.

Я ска­зав ста­рості, що не­за­ба­ром приїду до них із та­кою ма­шин­кою, що нею пат­ре­ти здійма­ють, та й по­давсь собі… За два тижні по то­му зап­ро­хав я ще од­но­го ама­то­ра фо­тог­рафії, пок­лав на брич­ку апа­рат і гай­да до гу­цулії в гос­ти­ну…

Була неділя. Дни­на ви­да­лась чу­до­ва, ти­ха, теп­ла, яка бу­ває ли­ше в маю. Ко­ли ми під’їха­ли до се­ла і я з го­ри гля­нув на різно­барв­ну юр­му, якою зах­ряс май­дан ко­ло корч­ми, сер­це моє - сер­це зав­зя­то­го фо­тог­ра­фа - жвавіше затріпа­лось у гру­дях. Наш візник-мол­ду­ван зик­нув на коні і пус­тив їх з го­ри що­ду­ху. Ми вско­чи­ли в се­ло з роз­го­ну, се­ред гур­котні коліс та ку­ря­ви, пром­ча­лись проз му­зи­ки, проз корч­му і ста­ли під вер­ба­ми край до­ро­ги. Вий­няв я з брич­ки апа­рат, пос­та­вив на при­лад­же­ний то­ва­ри­шем триніжок і тільки що нап’явся чор­ним сук­ном, аби на­вес­ти на тан­цю­юче ко­ло об’єктив, як се­ред тан­цю­ючих зро­бивсь який­сь рух, якесь сум’яття, дівча­та ки­ну­ли па­рубків, зби­лись у ку­пу, а відтак із страш­ним кри­ком урозтіч… Ми ба­чи­ли, як во­ни ска­ка­ли че­рез пло­ти, з якимсь ди­ким жа­хом нес­лись че­рез го­ро­ди по гряд­ках, вибіга­ли за се­ло на ла­ни і там ник­ли поміж ви­со­кою ку­ку­руд­зою… Му­зи­ки рап­том увірва­ли. Па­руб­ки під корч­мою глу­хо за­го­моніли. Що та­ке ста­ло­ся? Ми нічо­го не ро­зуміли. Ми ли­ше ба­чи­ли, що юр­ма су­неться в наш бік. На­сам­пе­ред обс­ту­пи­ли нас ба­би. Во­ни мов­ча­ли, в їх пог­ля­дах, звер­не­них на нас, бу­ло стільки злості, стільки не­на­висті, що нам аж ніяко­во зро­би­лось.

- Що та­ке ста­ло­ся? чо­го дівча­та повтіка­ли? - пос­пи­тав я.

- Га! хіба я не ка­за­ла? - прис­ко­чи­ла до нас од­на ба­ба і вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак. - Хіба ж я не ка­за­ла вам, матінки мої! Приїха­ли від чор­но­го ца­ря, бо­дай би ся стік один з дру­гим, щоб зап­ро­то­ри­ти в не­во­лю на­ших дівчат, та ще ся пи­тає, чо­го дівча­та повтіка­ли!.. А все зле та не­муд­ре на ва­шу го­ло­ву!..

Бабі не да­ли скінчи­ти. її сло­ва бу­ли тою крап­ли­ною, що пе­ре­вер­шає пов­ний ущерть ке­лих. Жіно­та за­гу­ла, як зли­ва, як рій розд­ра­то­ва­них шершнів. Зчи­нив­ся врешті ґвалт, на тлі яко­го чут­но бу­ло, з од­но­го бо­ку, плач, з дру­го­го - лай­ки й прокльони. Тут же за на­ми сиділа долі якась розчіпче­на жінка і хли­па­ла:

- Два тижні, ку­моньки мої, го­ло­сить моя До­ма­ха… щод­ня, щод­ня… Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна: «Повішу­ся, утоп­лю­ся, ка­же! Вже май [29] луч­че мені не жи­вотіти, як під чор­но­го ца­ря йти…» Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна…

- Ти чо­го став, як сви­ня пе­ред гар­бу­зом! - гу­ка­ла дру­га на чо­ловіка. - Чом не возьмеш ло­ма­ку та не пот­ро­щиш їм то­ту ма­ши­ну, що во­ни нею лю­дей калічать! Чи й ти під чор­но­го ца­ря схотів?

Що за чор­то­вин­ня?.. Чор­ний цар… ма­ши­на, що лю­дей калічить… Нічо­го не ро­зумію, хоч за­бий! Ви­лов­лю­ючи, од­нак, із нес­ка­зан­но­го ґвал­ту ок­ремі сло­ва, я якось ви­яс­нив собі, хоч не зовсім доб­ре, що про нас, мо­же, дя­ку­ючи не­ясній звістці про наш приїзд од ста­рос­ти, скла­лась ле­ген­да: нас прий­ма­ють за послів од яко­гось чор­но­го ца­ря, який при­по­ру­чив «ви­би­ти пат­ре­ти» з дівчат, а по­то­му приїдуть другі й по­лов­лять тих, що до впо­до­би чор­но­му ца­реві. Дру­га версія, простіша, твер­ди­ла, що ми ан­цих­рис­ти і ма­ши­ною калічи­мо лю­дей… Злість ме­не прос­то взя­ла. По­чав я по­яс­ня­ти ба­бам, по що я приїхав і що то за ма­ши­на, але де там! Не ймуть віри, все своє пле­щуть, ще більший шар­ва­рок ізня­ли…

- Тьфу на вас, дурні ба­би! - ка­жу врешті. - Мо­же, ваші чо­ловіки ро­зумніші. - Та за свій апа­рат, та до чо­ловіків. Але тільки мій три­но­гий друг зро­бив зі мною кілька сту­пенів у сто­ро­ну чо­ловіків, що мовч­ки сто­яли ос­то­ронь, гей, як не ша­рах­не від нього моя гу­цулія, не­мов од чор­та…

Що тут діяти в світі бо­жо­му? Вже я і об’єктив здіймав, і апа­рат роз­би­рав, по­ка­зу­вав, що він не стріляє, як за­пев­ня­ли ба­би, - ніщо не по­мог­ло. Ніхто навіть не підхо­див ближ­че: всі з ост­ра­хом, з ней­мовірою сте­жи­ли за кож­ним моїм ру­хом, бо­ячись якоїсь нес­подіван­ки. А ба­би все під’юджу­ють, усе наш­ти­ру­ють:

- Ото нам батьки! Ото нам па­руб­ки красні! Ко­би їм із-пе­ред но­са вхо­пи­ли до­чок та дівчат - во­ни б ли­ше ди­ви­лись, роз­зя­вив­ши ро­та на то­то…

Чоловіки спер­шу ли­ше во­ро­же по­зи­ра­ли на нас, та де­далі й між ни­ми здіймав­ся гар­ми­дер. Який­сь дід в од­но­му шматті, розх­рис­та­ний, без шап­ки, по­чав ла­яти й кляс­ти панів. І Гос­по­ди! чо­го тільки він не ба­жав па­нам, як тільки не кляв їх! Ко­ли б хоч де­ся­та час­ти­на з йо­го ба­жань здійсни­лась, зем­ля б ста­ла вільною від панів, ба й са­ма пам’ять про них щез­ла б на віки вічні. Юр­ма се­ред ре­го­ту й кеп­ку­ван­ня підхо­пи­ла дідові лай­ки - і пішло! Я не бу­ду пе­ре­ка­зу­ва­ти вам тих лай­ок, та й не змо­жу Ска­жу тільки, що ла­яли­ся стра­шен­но: опріч ук­раїнських, рус­на­ки по­пе­рей­ма­ли мол­ду­ванські лай­ки, сі ж, ос­танні, прой­шов­ши крізь фільтр ук­раїнської ви­гад­ли­вості, ста­ли гнучкіши­ми, дош­кульніши­ми; тут кля­ли й матірку­ва­ли у все, в що хо­че­те: в хрест, віру, Бо­го­ро­ди­цю, ду­шу, во­ро­та і навіть свічку!.. Та­ку експ­ресію, сма­ку­ван­ня і сприт у лай­ках знай­де­те хіба лиш у італійських ла­за­роні.

Наше ста­но­ви­ще ро­би­лось неп­риємним.

Юрма де­далі на­пом­по­ву­ва­лась влас­ни­ми ви­гад­ка­ми, де­далі роз­па­лю­ва­лась. Я хотів звер­ну­ти­ся до ста­рос­ти, що при­най­мні знав ме­не, та, на ли­хо, ста­рос­та поїхав у го­род на яр­ма­рок.

Та от, на на­ше щас­тя чи не­щас­тя, з юр­ми вий­шов який­сь ог­ряд­ний чо­ловік, сміли­во підсту­пив до нас, ог­ля­нув на всі бо­ки апа­рат, об­ма­цав йо­го і, за­охо­че­ний на­ми, поп­ро­хав «ви­би­ти» з йо­го пат­ре­та.

Ну, хва­ла Бо­гові, одітхну­ли ми: ачей не про­па­де мар­не на­ша екс­курсія.

- Знаєте що, чо­ловіче? - ка­жу. - Підмов­те-но кілька ро­зумніших па­рубків, то вже ра­зом сфо­тог­ра­фуємо вас…

- А доб­ре! - ка­же. Та й пішов поміж на­род.

Звістка про наш замір «ви­би­ти пат­ре­та» з па­рубків блис­кав­кою роз­летілась по май­дані се­ред збу­ре­но­го на­тов­пу; всіх ра­зом ося­ла од­на дум­ка: чор­но­му ца­реві тре­ба до війська гар­них хлопців, і ми, пос­ланці то­го ца­ря, за тим влас­не й приїха­ли у се­ло з прок­ля­тою ко­роб­кою. До на­шо­го чо­ловічка прис­ко­чи­ла йо­го жінка і з го­лосінням по­тяг­ла в юр­му. Ба­би зня­ли ле­мент, як по покійни­ку, чо­ловіки грізно за­гу­ли. З корч­ми вибігли п’яні па­руб­ки, ки­ну­лись до плотів, ви­тя­гай кілля і до нас…