Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

- Взяла б дрюч­ка та луп­цю­ва­ла турків, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- А то навіщо? - спи­тав Ко­маш­ко.

- Дивилась би, як тру­ки да­ють стор­ча­ка, - ска­за­ла Хрис­ти­на, і всі засміялись.

- Смілива ж ви да­ма, ко­ли турків ду­маєте гам­се­лить - ска­зав Ко­маш­ко.

- А ви ж ду­ма­ли як?! Ой ви, муж­чи­ни! Оба­би­лись ви зовсім за ти­ми книж­ка­ми, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Вона крут­ну­лась, вхо­пи­ла однією ру­кою за пле­че Мав­родіна, обк­ру­ти­ла йо­го кру­гом се­бе, як ди­ти­ну, й знов пос­та­ви­ла на місце ще й штовх­ну­ла йо­го ле­генько в плечі.

- Ого-го! Доб­ру сил­ку ма­ють оці сте­пові да­ми! Хоч і на За­по­рож­жя в Січ! А ну­те обк­рутіть і ме­не, - ска­зав Се­лаб­рос.

- Мабуть, підве­ред­жусь, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- А ходім по­ди­ви­мось, що то наші по­роб­ля­ють в ку­щах, - ска­за­ла Хрис­ти­на й побігла стеж­кою.

Всі пішли за нею. В густій тіні бе­рестів, кру­гом ни­зенько­го плис­ку­ва­то­го ка­ме­ня, сиділи Бо­ро­давкін та йо­го то­ва­риші, підоб­гав­ши но­ги по-ту­рецькій. Всі бу­ли без сіртуків і без жи­ле­ток. З-під кущів тільки бу­ло чу­ти: «Два вин, пас! три чир­ви! дві буб­ни!» Кру­гом ва­ля­лись по­рожні пляш­ки та не­доїдки па­ля­ниць, си­ру, ков­бас, шин­ки.

- Це вже ви, ба­чу, й посніда­ли без нас? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

Вглядівши та­ку мальовни­чу гру­пу, пан­ни крут­ну­лись, по­вер­ну­лись та навтіка­ча! Хрис­ти­на спокійненько сіла собі на ка­мені й ди­ви­лась, як гра­ють в кар­ти, їй самій за­ма­ну­лось пог­ра­ти тро­хи, й во­на жда­ла для се­бе чер­ги. Бо­ро­давкін і йо­го то­ва­риші шви­денько по­надіва­ли сірту­ки та жи­лет­ки.

Саня од­би­лась од усіх і побігла стеж­кою впе­ред. Во­на ог­ля­ну­лась, ста­ла й ки­ну­ла очи­ма на Ко­маш­ка.

Тихі сині очі не­на­че ма­ни­ли йо­го до се­бе, не­на­че ка­за­ли без слів: йди до ме­не та по­ба­ла­каємо вдвох на­са­моті.

Комашко вга­дав ту роз­мо­ву очей, наб­ли­зив­ся до неї, і во­ни пішли по­руч ти­хою хо­дою по­над бе­ре­гом. Пісні, по­етичні мрії за­во­ру­ши­лись в душі мо­ло­до­го хлоп­ця. Він ішов мовч­ки й сти­ха приспіву­вав: «Ой на морі, на морі, гу­ляв ко­зак до­волі!» Са­ня й собі сти­ха співа­ла той ме­ло­дич­ний мо­тив. Ти­ха радість за­во­ру­ши­лась в душі в Ко­маш­ка. Він по­чу­вав, що Са­нин го­лос злив­ся до­ку­пи з йо­го го­ло­сом, що в її душі задз­веніла та са­ма нот­ка, яка дзвеніла й у йо­го по­етич­но нап­рав­леній душі. Потім Ко­маш­ко й Са­ня дов­генько йшли й мов­ча­ли, див­ля­чись на синє мо­ре.

- Який щас­ли­вий день сьогодні ви­пав зад­ля ме­не, - по­чав Ко­маш­ко, - і по­езія, і го­ри, і мо­ре, і вільний час, і спо­чи­нок, і покій в серці, і гар­не то­ва­рист­во.

Комашко зир­нув ско­са на Са­ню, на чис­тий профіль її ли­ця й вдру­ге ска­зав, роз­тя­гу­ючи сло­ва:

- Покій в серці… Я щас­ли­вий сьогодні, не­на­че в ча­си своїх ди­тя­чих літ. Не­давні то ча­си, а мені вже жаль за ни­ми! Цей день при­га­дує мені давні пишні дні, а ще пишніші ночі над Дністро­вим ли­ма­ном.

- Невже ви бу­ли щас­ливіші в ди­тячі літа? - спи­та­ла Са­ня. - Ди­тячі літа - це ча­си несвідо­мої на­ту­ри, на­ту­ри не­ро­зум­ної, без са­мосвідо­мості, без ро­зуміння мо­ральності та й усього вза­галі.

- Воно так, - ска­зав Ко­маш­ко, - але й не так. Тоді я не заз­нав бо­ротьби в душі, важ­ко­го ви­бо­ру прин­ципів, до­бу­ван­ня іде­алів, не заз­нав я ще важ­чо­го зма­ган­ня ро­зу­му з сер­цем. Ті ча­си бу­ли для ме­не щас­ливі. І те­пе­реньки, ко­ли оце моя ду­ша нап­рав­ле­на по­етич­но, во­ни вста­ють в моїй уяві, не­на­че пишні мрії фан­тазії, що бу­ли, та навіки ми­ну­ли і ніко­ли не вер­нуться.

V

«Батько мій був за­мож­на, але прос­та лю­ди­на. Років з вісім він дер­жав ри­бальську ва­та­гу на Дністро­во­му ли­мані. Ми жи­ли в од­но­му акер­мансько­му селі чи містеч­ку. Пам'ятаю, я був тоді в ниж­чих кла­сах в гімназії. Бу­ва­ло, влітку на ва­каціях на­ша ри­бальська ва­та­га ви­хо­дить на днів три або чо­ти­ри ло­ви­ти ри­бу на ли­ман або в гир­ла Дністра. Я бу­ло й собі йду з ри­бал­ка­ми, сплю в ку­рені, а цілий день веш­та­юсь, кмічу, як ри­бал­ки тяг­нуть то­ню; гу­ляю на волі, ку­па­юсь до­нес­хо­чу, га­няю та знов ку­па­юсь. Я най­більше лю­бив ве­чо­ри. Які то бу­ли пишні ве­чо­ри над ли­ма­ном! Скільки в їх по­езії!

Пам'ятаю один вечір. Ри­бал­ки одійшли да­ле­ченько од ку­ренів, за­ки­да­ли вечірню то­ню. Я ліг ко­ло ку­ре­ня й не зог­лядівся, як смер­ка­ло й по­ночіло, як зорі ви­си­па­лись на небі. Ле­жу до­го­ри ли­цем і див­люсь на ши­ро­ке не­бо. Над­ворі ти­хо, як в хаті: усе ніби при­таїлось, за­мер­ло; нігде не чуть ні згу­ку, ні людсько­го го­мо­ну. Гар­но, як в раю! Жа­ра спа­ла. Ли­ман ди­ше про­хо­ло­дою на га­ря­чу зем­лю. Я не звод­жу очей з не­ба. Во­но синє-синє й про­зо­ре, а вни­зу кру­гом над зем­лею га­ря­чо-фіоле­то­ве, не­на­че опе­ре­за­не фіоле­то­вим та чер­во­ну­ва­тим по­ясом. Не­бо стає все синіше й темніше. От зорі ви­си­па­лись гус­то-пре­гус­то, не­на­че зер­на пше­ниці на засіяній ріллі. Усе не­бо об­си­па­не зо­ря­ми, на­че перська тем­но-си­ня ма­терія, зат­ка­на зо­ло­ти­ми цят­ка­ми. Я шу­каю ла­ду між ни­ми, слідкую за взірцем, а во­ни спліта­ються, як без­ко­неч­ник на пи­санці. А ли­ман лис­нить, на­че плуг, ви­тер­тий ріллею; і в йо­му та­ке са­ме не­бо, засіяне та­ки­ми са­ми­ми зірка­ми. Он од­на упа­ла з не­ба на степ і черк­ну­ла ог­не­вою смуж­кою по небі. Хтось по­мер, ду­маю я, при­га­ду­ючи сло­ва моєї ма­тері… Що ж то за зорі? То душі свя­тих і по­мер­ших лю­дей. А котрі ж то між ни­ми душі моїх ма­леньких братів та сес­тер, що по­мер­ли ма­ли­ми? Ото, ма­буть, во­ни найбільші, що світять, аж ми­го­тять. І за­ма­ну­лось мені, щоб і моя ду­ша ко­лись ста­ла яс­ною зо­рею, й світи­ла на зем­лю, й ве­се­ли­ла людські очі… І я нез­чу­юсь бу­ло, як мої мрії по­ле­тять в інший край. Моя ма­ти бу­ла ду­же бо­гомільна й лю­би­ла слу­хать, як я бу­ло взим­ку ве­чо­ра­ми чи­таю жит­тя свя­тих пус­тельників. І я ма­лим був ду­же бо­гомільний, бо вдав­ся в матір. Я чо­гось при­га­дую собі ті жит­тя пус­тельників десь в пу­щах, в нет­рях, - і мені вже зда­ва­лось, що й я сам не ко­ло ли­ма­ну, а десь в Єгипті, в пу­щах, що я сам жи­ву в пе­чері в ске­лях… Мені хо­четься яко­гось нез­ви­чай­но­го, доб­ро­го й ве­ли­ко­го діла. Я по­чу­ваю по­тяг до чо­гось не­оме­жо­ва­но­го, не­яс­но­го, але ви­со­ко­го й доб­ро­го. От мені здається, що я ста­ну пус­тельни­ком, прис­вя­чу­ся, дійду до ви­со­ко­го іде­алу. Бу­ду мо­ли­тись в пе­чері, ду­мав я, надіну чор­ну оде­жу й їсти­му черст­вий хліб… І мені бу­ло здається, що на­до мною вже інше не­бо, більші зорі; ба­чу пе­че­ру, пальми нак­ру­ги. Ле­ви й тиг­ри слу­жать мені, гра­ються ко­ло моїх ніг, не­на­че цу­це­ня­та. Ви­со­ка пальма на­хи­ляється пе­ре­до мною й по­дає мені фініки. Я рву свіжі фініки. От мені здається, що моє тіло стає лег­ке, я сил­ку­юсь йти по повітрі, йду на край ви­со­кої скелі. Див­лю­ся вниз. Вни­зу гли­бо­ка бе­зод­ня, аж гля­ну­ти страш­но; пу­ща без кінця, білі піски, довгі ряд­ки гост­рих скель в яко­мусь чуд­но­му світі. Мені страш­но й гля­ну­ти з та­кої ви­со­чи­ни. В ме­не го­ло­ва мо­ро­читься. Я жа­ха­юсь. І од­ра­зу мені стає страш­но… мо­роз іде по тілі. Страш­но й левів, і тигрів, і чор­ної пе­че­ри… І в той час мені бу­ло стає страш­но, що я сам ле­жу ко­ло ку­ре­ня, що кру­гом ме­не не­ма лю­дей. Чую, щось в ку­щах ше­лес­тить. Я стри­во­жив­ся. Мрії щез­ли. Щось ше­лес­тить ще ближ­че, йде. Я схоп­лю­юсь. Мені чо­гось здається, що то лев або тигр. З-за кущів вис­ка­кує щось дов­ге, ци­ба­те; ніжки, як паліччя. Чорт? Ні!.. Довгі ву­ха май­ну­ли… заєць.

Я тоді аж крик­нув: «Заєць, заєць! ло­ви йо­го!» І мій ляк не знаю, де й дівся. Я пог­нав­ся за зай­цем, а заєць май­нув проз ме­не й схо­вав­ся в осоці».

Саня осміхну­лась.

Молодий хло­пець одк­ри­вав свою ду­шу. Над ши­ро­ким мо­рем, на вільній волі, да­ле­ко од сво­го до­машнього й служ­бо­во­го кло­по­ту в йо­го ду­ша ста­ла одк­ри­тою, як бу­ває ча­сом в до­розі, да­ле­ко од до­му, се­ред ши­ро­ко­го сте­пу, в гус­тих лісах, в го­рах: і по­езія до­ро­ги, й но­ва обс­та­ва, - і лю­ди­на стає ве­селіша, одк­ри­та, не­на­че по­чу­ває се­бе на волі, да­ле­ко-да­ле­ко од сво­го гнізда. І сер­це тоді лю­бе дуж­че, й при­ятельство стає міцніше, й сло­во - щиріше.