Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
11) Zrodla VI с. 62.
12) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 275.
13) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 103.
14) Архивъ Ю. З Р. VII. І с. 85 і 103.
15) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 112.
16) ibid. VII. І с. 84-5.
17) Архивъ Ю. З. Р. VII. I с. 86. Пор. в процесї 1536 р. міщанські „пасїки звічнсті на Тясмени”.
18) „Апольоґія” Претвича, с. 49.
19) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 83, 86, т. II ч. 18.
КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ОБСТАВИН І САМООБОРОНА ЛЮДНОСТИ: НЕБЕЗПЕЧНІ ОБСТАВИНИ УХОДНИЦЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, ТАТАРСЬКІ НАПАДИ, ПЕРЕХОД УХОДНИЦТВА В ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ, ДОБИЧНИЦТВО, ЗАЧІПКИ З ТАТАРАМИ. ПОХОДИ НА ТАТАР 1493-1523 Р., НАБІГ НА ОЧАКІВ 1528 Р., ПАРТИЗАНЬСЬКА ВІЙНА ЯК СПОРТ І ПРОМИСЛ, ОПОВІДАННЯ ПРЕТВИЧА, ПОГРАНИЧНИКИ ЗАХ. УКРАЇНИ, РОЗВІЙ ПОГРАНИЧНОЇ ВІЙНИ.
Щоб зрозуміти, як сї промисли уходничі переходили в зачіпки з Татарами, розбої й партизанську війну, ми повинні перенести ся в ті обставини, коли оті українські замки були укріпленими таборами на воєнній території, де все жило на воєнній нозї, й виходячи за ворота свого острогу чи замку, чуло себе виставленим на всяку небезпеку з боку „людей неприятельських". Ще при кінцї XVI в., коли обставини українського житя вже значно змінили ся на лїпше, завдяки зросту народньої самооборони, подорожник Лясота описує нам, як всяка рільна робота вела ся „оборонною рукою". Переїздячи через Прилуку (подільську), на пограничу Браславщини й Київщини, отже вїздячи в територію, яка в другій половинї XVI в. що йно кольонїзувала ся на осело, він записує: „місто се має гарні, родючі поля й рілї, а серед них з часта виднїють ся дивні малі, відокремлені домки з стрільницями: туди тїкають селяне, коли на їх нагло й несподївано нападуть Татари, і боронять ся звідти, бо кождий селянин, ідучи в поле, бере на плече свою рушницю, а при боцї свою шаблю або тесак (Tessaken), тому що Татари тут дуже часто крутять ся, і майже нїколи нема від них безпечности" 1). Звісна народня пісня описує ту небезпечну обстанову, в якій приходило ся господарити навіть в сусїдстві осель:
Ой в недїленьку рано пораненьку
Тай ізібрав женцїв Коваленко,
Хлопцї, дївчата, та все молодиї,
Поробив їм серпи та все золотиї.
Ой повів женцїв долом-долиною
А на тую пшениченьку на озимую:
„Ой жнїте, женцї, розжинайте ся
І на чорную хмару оглядайти ся,
А я піду до дому та поснїдаю
В недїлю раненько пообідаю.
О і жнуть женцї розжинають ся,
На чорную хмару озирають ся,
Ой тож не хмара — то Орда іде,
А Коваленко передок веде.
Вязали руки та скрипицею,
А залили очі та живицею 2).
Тим з більшим риском були звязані промисли по далеких уходах, яких кільканадцять або й кількадесять миль від замку. Користаннє з тутешнього дозвілля часто оплачувало ся смертю або неволею; не дурно в черкаських постановах про одумерщину як звичайна альтернатива виступає: ,,который мещанинъ тамошний умретъ або єго Татарове возмутъ" 3). ,,Нї оден рік не пройде без того, щоб не побрали десь Татари в неволю рибалок", згадує Претвич в своїх записках, та оповідає, як він оден раз зробив Татарам засїдку: вислав рибалок браславських на Бог, а сам пішов за ними слїдом, і як дали йому знати, що Татари справдї погромили тих рибалок „на живій водї", він погнав за ними з своїми служебниками і погромив Татар. Иньшим разом згадує він про Татар, що йшли з земель в. кн. Литовського (поднїпрянських), „позабиравши людей по уходах, пасїки повибивавши" 4).
Таким чином уходництво вимагало великої відваги й знання степу та його обставин, татарських звичок та навичок. Відважних людей не бракувало: як ми бачили, в другій четвертинї XVI в. уходників напливало все більше, і вони одні перед другими набивали вкупну цїну й старостинську вить за дозвіл на уходництво, за нїщо рахуючи й невигоду й небезпечність супроти богацтва здобичи. Для безпечности, як і для потреб самого промислу, вязали ся вони в ватаги, більші або меньші, розумієть ся узброєні на випадок стрічи з Татарами, а для охорони ставляли часом на своїх уходах подібні „городцї", які бачив Лясота на Побужу, або инакші засїки („сїчи") й укріпляння. (В 1541 р. черкаські міщане й слуги скаржили ся між иньшим на свого старосту, що він їм не позволяє ставити чи уживати „городцїв" в тих уходах) 5).
Промисел мусїв вести ся таким чином оружною рукою, і вів ся дїйсно, а ватага уходників, чи цїла ґрупа ватаг, яка промишляла на певнім уходї, де небудь в сусїдстві татарських кочовищ, на нижнїм Днїпрі, Богу або Інгулї, представляла з себе заразом і промислову компанїю і певну воєнну силу. Виставлена на неустанну небезпеку від Татар, раз у раз поносячи від них шкоду, вона з свого боку не пропускала нагоди дати Татарам реванш за ті „перекази", які терпіла від них в своїх промислах. Розвивав ся певного рода пограничний спорт: хто кого — Татари наших, чи наші Татар, як висловляєть ся сучасник, описуючи українське пограниче 6). Як для тих, так і для других се було так само питаннє чести, так сказати, як і зовсїм реального „заробітку, і заробіток сей навіть був, як я вже сказав, отаксований і оподаткований місцевою адмінїстрацією. „Кгды ся придастъ Черкасцомъ бутынокъ або языки (невільники) з людей неприятельскихъ, тогды старосте з бутынку того одно што лепшоє: кони, або зброя або языкъ, а иншии языки и бутынокъ имъ; такъже кгды козаки з земли неприятельской здобывши ся приходять, з добытку того старосте одно што лепшоє".
Тут виразно відріжняєть ся здобича з воєнного походу від більш принагідного „луплення" татарських людей, що вже з кінця XV віка стає звичайним явищем українського житя на сих пограничах. В 1489 р. „люде" київського воєводи Юрия Паца розбивають торговельний караван московських купцїв на днїпровім перевозї, на Тавани 7). З 1492 р. маємо скаргу кримського хана на такі дрібні зачіпки: „Кияне і Черкасцї, пришедши Днїпром, под Тягинею корабель (татарський) розбили і чоловіка одного взяли і багато річей і грошей побрали; потім иньшого чоловіка взяли і кілька волів з ним забрали; і потім під Тягинею ж Черкасцї десять коней взяли й три чоловіки в неволю забрали" 8). В пізнїйших 1490-х роках Черкасцї граблять московського посла коло Тавани, йдучи на Очаків, і знов кілька років пізнїйше „київські Черкасцї", як називає їх московський меморіал, воюють Татар під Очаковим 9). З уходів нижнього Днїпра в початках XVI в. прокрадають ся „козаки" рукавом Днїпровим, обминаючи татарські городки на Тавани, щоб шарпати Татар, і хан наказує той рукав „лїсою переплести й каміннєм засипати" 10). 1524 р. доносить Дашкович в. князю про велике невдоволеннє хана з поводу, що черкаські козаки погромили й побили купцїв з Кафи 11). В 1540-х рр. хан, відповідаючи на скаргу литовського правительства на татарські напади, з свого боку скаржив ся, що литовські люде „на Тавани на Днїпрі, на Бургунї (тамже переправа, коло Тавани), на Чорній Криницї, на Дробних Криницях, на Самарі людей наших бють, купцїв громять, иньших забивають, а иньших живих в неволю беруть, товари їх забирають, улуси громлять, худобу й стада беруть без числа; соляники, що приходять до Кочубієва, забирають в неволю і забивають людей наших, кого тільки спіткають: торік соляники, прийшовши по сїль, зловили Татарина Саричору на ймя, й повели з собою. Також торік ваші люде перейнявши убили на Тавани слугу (ханського, післаного гонцем) Джан-Ґільдея, і з ним був оден купець Атока — товари його забрали, і через те нїхто з наших слуг не смів їхати в посольстві" 12). В серії тих скарг був також звістний епізод, як козаки погромили на Санжарові купецький караван турецько-татарський 13).
