Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (список книг txt) 📗
Отже, Московський князь, відомий у російській істричній науці під іменем Дмитрій Донський, в Золотій Орді мав ім’я — Сарихозя.
Пропоную пов’язати деякі (несфальшовані) свідчення московського «диакона Игнатия» з сучасними незаперечними історичними фактами.
Зазначимо: свідчення «диакона Игнатия» спонукають нас дослідити дві надзвичайно важливі теми московської історії.
Перше: ім’я володаря Московського князівства у 1379–1389 роках.
Друге: правду про Московську Митрополію 1379–1389 років.
* * *
І. Московський хан Сарихозя, він же — Дмитрій Донський
Оскільки події відбувалися у 1379–1392 роках і частково зачепили останні роки смути у Золотій Орді, то детальніший розгляд цього питання проведемо у другій частині нашої книги, де вестиметься мова про хана Тохтамиша та його добу. У цьому ж розділі розглянемо тільки два раніше визначених питання.
От що писав Іван Петрович Сахаров про подорож диякона Ігнатія:
«Диакон Игнатий отправился из Москвы в 1389 году, когда Митрополит Пимен предпринял третье путешествие в Цареград» [185, с. 96].
Ми пам’ятаємо, що Золотою Ордою у 1389 році правив хан Тохтамиш, тому митрополит Пимен у 1389 році міг зайняти свою кафедру тільки зі згоди хана, а рухатись державою — за його ярликом. Цікаво зазначити, що В. М. Татіщев у своїй «Истории Российской» подає цю подорож під 6887 (1379) роком і зовсім в іншому потрактуванні.
«И в 6887–м иде Митяй ко Царюграду на постановление в митрополиты… А с ним поидоша ко Царюграду 3 архимандриты: 1) Иван… петровский…; 2) Пимин… переславский…З) Мартьян… коломенский…» [72, с. 133–134].
Щодо року описаної «диаконом Игнатием» подорожі поговоримо при розгляді другого питання. Одразу зазначимо, що в 1379 році на московському князівському престолі, згідно з В. М. Татіщевим і «диаконом Игнатием», сидів відомий нам Дмитрій, так званий Донський.
«Бысть же начало пути от города Москвы, месяца Апреля в 13 день, в великий вторник страшные недели…» [185, с. 97].
І ще:
«Князь великий же Дмитрий Иванович по негодоваше на Митрополита о семь, яко без его совета пойде…» [185, с. 97].
За московськими джерелами й під час подорожі «диакона Игнатия» та Пимена до Царгороду в Москві на князівському столі, в 1389 році, сидів Дмитрій, так званий Донський.
Диякон Ігнатій розпочав свою подорож з Москви і рухався за таким маршрутом: Москва — Коломна — Переяслав (Рязанський), а далі річкою Доном до Азова. Вздовж річки Дону він нарахував три улуси в такому порядку:
«В среду же плывуще минухом Великую Луку и царев Сарыхозин улус… В четверток же плывущим минухом Бек–Булатов улус…
В неделю ж шестую плывуще, минухом Акбугин улус… В понедельник же приидохом Бузук реку, в канун Вознесеньева дни приспехом, плывуще до моря, града Азова» [185, с. 98].
Слід розуміти, і про це говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання), що Золота Орда ділилася на 14 (чотирнадцять) напівзалежних від центральної влади улусів.
Послухаємо ще раз ВРЕ:
«Уже при своем образовании З(олотая) О(рда) делилась на улусы, принадлежавшие 14 сыновьям Джучи: 13 братьев были полусамостоят(ельными) государями, подчинявшимися верх(овной) власти Батыя» [2, т. 9, с. 561].
Російський професор В. Лебедев досить точно визначив поняття слова «улус» у Золотій Орді:
«Улус — родовая община и принадлежащая ей земля» [17, с. 6].
Автор навів ці визначення, щоб читачі усвідомлювали, що місця кочівлі чи перебування ханів, це ще не улус.
Кожен улус складався з чітко визначених тюркських родів (ілів), у нашому розумінні — народ, які володіли певними землями (територією).
Звичайно, деяких ханів та їхні родини іноді повністю винищували, чи вони вимирали, але роди — власники землі — залишалися, часто приєднувалися зі своїм улусом до Великого хана. Згодом знову відроджувалися із новою династією Чингісидів. Прикладів таких багато, не будемо їх наводити.
Іноді роди (ілі) покидали свої землі, як трапилося з родами улусу Бувала (Мовала). Коли хан Тохта у 1300 році знищив Ногая та його старших синів, то молодший син Ногая разом із останками своїх родів покинули свій улус, і, як говорив професор М. Г. Сафаргалієв, — «розвіялися по світу».
Нагадаємо читачам імена ханів та улусів, які виникли на теренах «исконно русской земли» (окрім восьми улусів на теренах сучасного Казахстану і Приуралля):
1. Улус хана Батия. (Улус мінявся за розмірами). Постійна його земля: Межиріччя Уралу і Волги від Каспійського моря до річки Ками.
2. Улус хана Берке. (Землі Західного Прикаспію). Улус припинив своє існування після смерті Берке–хана, був приєднаний до улусу Менгу–Тимура (землі між Волгою і Доном від Воронежа і Тамбова до Кавказу).
3. Улус хана Беркечара. (Землі Тмутаракані, так званого Рязанського князівства). Пізніше улус носив ім’я Мохшинського, а його столиця Мохші (Наровчат) була столицею Золотої Орди.
4. Улус хана Бувала. [(Землі між Доном і Дніпром від Приазов’я до Кременчука (на Дніпрі) та Воронежа (на Дону)]. Улус після 1300 року «розвіявся по світу».
5. Улус хана Чилаукуна. (Землі так званого Ростовсько–Суздальського князівства). Кримські хани в листах до московських князів називали ті землі — Мещерськими, а князів — Ширинськими.
6. Улус хана Мухаммеда (Буре). (Землі сучасної Вологодської області та заволзькі — Костромської та Нижегородської областей). Центрами улусу були Великий Устюг і Тотьма. Згодом улус приєднали до Московського.
Із 1272 року з’явився Московський улус, який заснував хан Менгу–Тимур; припинив його існування хан Тохта з 1290 до 1322 року; поновив хан Узбек, виділивши його у великий улус із 1328 року.
Хан великого улусу, разом із своїми родами (ілями), ставав даругою (володарем) землі і міг на ній порядкувати особисто. Московський улус було створено для родів (ілів) хана Берке, єдиний син якого прийняв християнську релігію в Ростові (Великому), десь у 1257 році.
Отож улус хана Берке (2) поміняв своє розташування і став іменуватися Московським улусом (князівством).
Не будемо переповідати всі зміни, які з часом відбулися з улусами Золотої Орди. Автор звернув увагу читачів на факти приналежності земель до чітко визначених улусів. І, як бачимо, до «верхів’я Дону» мали відношення тільки Московський і Мохшинський (Рязанський) улуси. Тверський улус на 1389 рік, рік подорожі диякона Ігнатія до Царгорода, ніяк не належав до «верхів’я Дону».
Навіщо ми розпочали розмову про «верхів’я Дону»?
Справа в тому, що через два роки після поїздки диякона Ігнатія до Царгорода відбулася знаменита битва Тохтамиша з Тимуром на річці Кундурчі, де ханові Золотої Орди Тохтамишу зрадили улусні хани Бек–Булат, Хаджа–Мадин, Турджак–Берде, Давуд і князь Тегін. Ось слова професора М. Г. Сафаргалієва:
«Данные Ибн–Халдуна совпадают с официальными материалами; Тохтамыш в письме к Ягайло подчеркивал: “Во время битвы прежде те дурные люди (т. е. изменники), ушли с места, отчего и народ ушел с места”. В русском переводе этого ярлыка особо подчеркивается роль Бекбулат–оглана, как главного виновника поражения: “Бекбулат, наш враг, нас выдал и побега от нас, коли тви лжий Бекбулат побега, тогда вся рать на бег повернулася”. Бекбулат был не единственным изменником; вместе с ним же изменили Тохтамышу царевичи: Хаджам–ад–дин, Турджак–берде, Давуд и князь Тегин» [14, с. 155].
Не дивуймося, що навіть професор–татарин у різних місцях подавав імена зрадників по–різному. Це звичайна практика російської історичної науки — заплутати. Але, за моїми спостереженнями, професор М. Г. Сафаргалієв таким чином завжди давав якийсь натяк на істину.
Розшифровувати натяк професора довго не довелося: стало зрозуміло, що головною складовою імені другого хана великого (улусу) князівства — є «Хаджа», а решта — то звичайні додатки до імені. Шановний Іван Петрович Сахаров, чи то самостійно, чи то за вказівкою «Ценсури», переклав слово «Хаджа» як «Хозя», а для подальшого фальшування ще й додав слово Сары! Так ми отримали — Сарихозя, що в перекладі означає — «Золотой паломник».
