Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Ще 1915 р. московський генштаб наказав своїм генералам ощадити набої з огляду на їх нестачу, а вдаватися якомога більше до багнетів, бо гарматного м’яса імперія мала вдосталь. Тоді москвини штурмували Перемишль 22 рази за один лише тиждень. Австрійці викошували гарматним та кулеметним вогнем полки за полками, а москвини нападали доти, доки австрійцям забракло набоїв. По тілах кількох своїх полків москвини увійшли до Перемишля. Оцю свою традиційну засаду — «людей хватит» Московщина застосувала і в розбудові промисловості СРСР. Ще за життя В. Леніна точилася в найвищому вузькому колі в уряді СРСР таємна запекла боротьба двох поглядів: господарників і політиків. Господарники виступали проти безглуздого винищення робочої сили імперії. Їх підтримували і генерали, аби уникнути втрати майбутніх новобранців. Політики ж доводили потребу, ба необхідність терору проти всіх ворогів влади, а насамперед «сепаратистів», себто немосквинів, бо ж кожний з них, мовляв, мріє розвалити імперію СРСР. Та й господарники і політики були переконані, що європейські капіталісти чекають нагоди напасти на СРСР. Отже, СРСР потребує якомога сильнішої армії. Сучасна війна — це війна машин. Військову силу може розбудувати лише дуже розвинена власна промисловість, власна техніка. Розвивати її в європейській частині СРСР небезпечно з огляду на близькість капіталістичних держав та ворожість України до Московщини. Вирішили індустріалізувати Сибір та північно-східну Московщину. Господарників очолював М. Томський, а політиків Й. Сталін. Згодом він повистрілював господарників, але здійснив їхні вимоги щодо розбудови Сибіру. Одне слово, московський уряд «робітників і селян» повернувся на старий, століттями випробуваний шлях «поміщиків і капіталістів». На шлях РАБСЬКОЇ праці на державу, на шлях розбудови військової сили НАСАМПЕРЕД.

Поступ військової науки і техніки вимагав тисячократно більшої промисловості, ніж мала імперія 1917 р. На місці тисяч кріпаків монархічних з’явилися мільйони кріпаків соціалістичних. Нові рабовласники перевезли до Сибіру та Московщини 20 мільйонів «сепаратистів», щоб витиснути з них усі до краплини сили на розбудову нової імперської потуги. Одним заходом Московщина здійснює обидві мети: розвиває свою промисловість і знищує своїх ворогів, а до того ще й заощаджує мільярди коштів. Киньмо оком, як це робилося, щоб відповісти на запитання: «Хто фактично вигублював каторжан у сибірських таборах на каторзі?» Всю економіку СРСР планує центральна установа в Москві — Держплан. Московські інженери мають т. зв. «Строительное уложение». На підставі довгорічного досвіду (ще й до 1917 р.) багатьох будов у тій книзі наведено цифри, таблиці, що показують: скільки тої чи іншої праці один робітник може виконати за один день. Плануючи якусь будову в Сибіру, інженери в Москві вираховують: скільки і яких треба фахівців, щоб закінчити будову в строки, визначені урядом. Ось так обчислену кількість робітників-в’язнів привозить НКВД на ту чи іншу будову, а начальникові табору дається розклад робіт із зазначенням, яка й коли мусить бути закінчена.

Щоб полегшити розрахунки між установами, що постачають матеріали і робітників і керують будовами, Держплан запровадив: 1) кошторис видатків на каторжанина і 2) теоретичну заробітну платню каторжанинові. За цим кошторисом усі видатки на каторжанина має платити сам каторжанин. Він має платити за харчі (разом з вартістю їх завезення, зберігання, приготування тощо), за опалення і освітлення в’язниці (табору), кошти утримання всієї адміністрації, як таборової так і позатаборової, разом з коштами утримання (і платнею) НКВД, вартових, псів тощо. Має платити навіть за утримання в’язниці під час слідства та суду і вартість свого перевезення до Сибіру. Разом каторжанин має платити щодня 7 рублів, а заробляти має 8 руб. 50 коп., якщо виробити «норму» — кількість праці, вираховану інженерами в Москві. Отже, за Держпланом каторжанинові має лишатися щодня півтора рублі чистого заробітку. Але той заробіток не видають в’язневі на руки, а лише записують на його ощадний рахунок. Вмирає каторжанин (а в таборах помирає їх 80%), і ті заощаджені гроші не видають спадкоємцям, а забирають до московської державної скарбниці. На руки видають лише тим в’язням, які виробили «норму» на 100%, а таких щасливців не більше 10% з-посеред усіх каторжан. Та й бувають ними ті, яким саме начальство дописує до невиконаної «норми» за «допомогу» адміністрації табору, тобто донощикам, охороні, конвоїрам, підганяйлам, повіям та іншим «нашим». Як бачимо утримання півмільйонного війська енкаведистів та ще більшого — урядовців не коштує Московщині ні копійки. Каторжанин платить за все. Платить навіть за ту кулю, що нею вартовий його застрелить.

Крім чорноробів на будовах потрібні інженери та майстри. З власної волі мало хто хоче їхати до Сибіру. І Московщина не хоче, щоб їхали, бо їм треба платити. Отож, місцеве НКВД, скажімо у Полтаві, одержує з Москви (а не з Києва) наказ вислати до Сибіру визначену кількість інженерів та майстрів. Полтавське НКВД ув’язнює ту кількість, вигадуючи їм якийсь «злочин», і висилає на каторгу. Заощаджуються великі кошти. Якщо вільний інженер одержує в Сибіру 3250 руб. на місяць, то він, на тій самій посаді, але як каторжанин одержує лише 50 руб. на папері, а фактично на руки лише 5 руб. [107]. Але ж і Україна потребує тих знавців. Отже, на звільнені місця в Україні присилають «своїх» з Московщини. Знову таким робом Московщина 1) розбудовує Сибір; 2) заощаджує мільярди рублів; 3) московщить Україну.

Європейські соціалісти тримали державну владу в своїх руках багато разів. Але ніколи не здійснювали свої соціалістичні ідеї так, як московські соціалісти в СРСР. Європейські соціалістичні уряди втілили в своїх країнах більше соціалістичних ідей, ніж московські соціалісти в СРСР. І не тільки не розстріляли, навіть і не ув’язнили жодного контрреволюціонера. Тому московські соціалісти ненавидять європейських соціалістів значно більше, ніж капіталістів. Безсторонньо кажучи, вирахувані в Москві «норми» міг виконати за 9 годин кожний здоровий, звиклий до фізичної праці, робітник. Бо, як ми вже казали, ті норми не теоретики вигадали в кабінетах, а взято з тривалого досвіду. У Канаді не існує жодної «норми», а канадські робітники на півночі на таких самих будовах, як у Сибіру, виробляють більше, ніж загадує московське «Строительное Уложение». Виробляють у такому самому кліматі, як сибірський, а помирає їх не 90%, як у Сибіру, а менше як 0,01%. На Колимі вимирало в 1935–1936 рр. 30% каторжан [108]. Колишній в’язень, що доглядав картотеку каторжан, пише, що в 1947–1955 рр. вимерло в Колимі понад 7 мільйонів [109]. У Байкало-Амурських таборах (БАМЛАГ), у Кузнецьку, Караганді вимирало щорічно 30%, у Карелії — 60%. На спорудженні Бєломорсько-Балтійського каналу помирало ЩОДЕННО в одному лише таборі понад 700. На їхнє місце привозили щоденно тисячу. В одному лише таборі померло понад один мільйон в’язнів [110]. В 1922–1958 роках Московщина винищила 60 мільйонів люду [111]. Хто ж фактично спричинив смерть 90% каторжан? Чи всю оту техніку знущань, катувань з усіма їхніми подробицями винайшов уряд у Москві або найвищі керівники НКВД, чи може місцеві малі й дрібні начальники, слідчі, вартові?

Плановики в Москві насамперед хотіли збудувати якомога більше і якомога швидше всього, чого Московщина потребувала. Вони добре розуміли, що робочу худобу треба ліпше годувати, щоб вона не підупадала на силі. А з усіх каторжан було лише 5–10% таких, що їх треба винищити, бо вони боролися чи можуть боротися проти Московщини. Решта 90% — це невинні, працьовиті, тихі раби і вбивати їх — безглуздя. З цих міркувань плановики в Москві склали щоденне меню каторжанина, що дає йому досить калорій виконувати «норму». Наказали табірному начальству витрачати на харчі два рублі щодня на особу. У меню були: житнє борошно, м’ясо, риба, крупи, лій, олія, цукор. Щоправда, все те було найнижчого гатунку, проте давало досить калорій, його можна було купити за два рублі. І табірне начальство купувало. А в’язні вмирали з голоду тисячами. З тих харчів вони одержували (крім хліба) лише 25–40%. Решту розкрадало начальство — від постачальних складів до кухарів. Водночас не лише в Сибіру, а в Україні щороку зогнивають мільйони центнерів продовольства в купах проти неба. Єдина причина — нездарність москвинів щось налагодити. Привезені до Сибіру харчі видавалися таборам напівгнилими, спричинювали шлункові хвороби, збільшували смертність. Дуже багато в’язнів гинуло від холоду. За планом кожний мав одержувати щодва роки новий теплий одяг, білизну і взуття. Ніколи того не одержував, бо 75% завезеного нового одягу і взуття начальство продавало місцевим людям, а гроші привласнювало. З померлих каторжан одяг забирали до складу. Найгірший видавали іншим каторжанам, записуючи до рахункових книжок, що видали новий. Каторжани ходили напівголі, гинули від морозів тисячами. В’язень мав право купити ще подертий одяг, якщо мав гроші на своєму ощадному рахунку. Так він платив двічі: вперше за новий (якого ніколи не одержував) і вдруге за знятий з мерця. Але ж тих, хто мав заощадження, було якихось 10%. Бачимо, що смертність могла бути не більшою за 5–10% навіть за сибірських обставин, якби в’язням видавали призначену їм кількість та якість харчів і одягу. А це залежало від МІСЦЕВИХ урядовців, а 95% їх походило з простого народу. Це підтверджують і чужинці, повернувшись із сибірських таборів. У своїх спогадах вони наводять тисячі фактів садизму вартових, бригадирів, дрібних урядовців навіть москвинів-в’язнів, знущань не з примусу начальства, не викликаного поведінкою каторжан, а з власної волі. Ось один приклад з багатьох.