Криївка - Вільчинський Олександр (бесплатные полные книги .txt) 📗
– А в цю війну?
– Ні, в цю уже не стріляли, – відповідає він, і мені подобається оте його тверде «ні».
Це у нього від мами, моєї тітки, вона також саме так і каже, бо всі інші у нас, як правило, нєкають.
– А ти бачив ту гільзу, що дід на ній косу клепає? – продовжує Славко. – То ще з Першої світової лишилася…
– І у діда Степана така є, і ще кварта з гільзи…
– Так, і в діда Степана така сама гільза, і кварта з гільзи, бачив? Також ще з тамтої війни… А з цієї то у нашого діда лише змійка із самогонного апарата. З того літака, що впав посеред села, його люди просто на запчастини розібрали.
– Але ж дід у комині сидів, – нагадую я.
– Не бздякай уже хоч… У комині то вже потім, – оглядається Славко.
Він іде межею поперед мене, балансує руками на вузьких місцях, я бачу його змокрілу від поту сорочку і шию, так само спітнілу.
– Ти не забувай, ще у тамту війну дід Лук’ян із Будьонним до Варшави дійшов! – показує рукою десь на Бучину Славко. – А потім утікали ще скоріше, ніж наступали…
– Иги, знаю! – буркаю я.
– Иги, иги… – передражнює Славко.
– Чого ти?
– А чого «игикаєш»?
– Нічого… А потім аж до Києва втікали… Вони всі, кому тоді вісімнадцять було, із села пішли. Після того як гетьманці побили одного хлопця, що просто сидів на лавці і злякався їхніх коней, кинувся утікати… То вони його догнали і посеред села… Сход зібрали і напоказ випороли нагайками.
– То ще треба розібратися, що то були за гетьманці? Може, вони людей навмисне били, щоб посіяти ворожнечу… – сопе Славко. – Бо ж перед тим панський фільварок розібрали, розтягли, хто що зміг, то гетьманці приїхали назад збирати розграбоване. Виходить, вони були за панів?
– Але дід казав, що він тоді нічого не взяв, коли фільварок розбирали, і баба казала, що нічого…
– А потім він ще й у Криму був, Перекоп брав, а в Одесі від тифу ледь не помер… Йому тоді було тільки двадцять років. Уявляєш, як він вертався після тифу, після того як воював… До Проскурова на якомусь поїзді зверху, а далі… По селах їсти просив, у копиці ночував…
– Тоді Хмельницький ще Проскуровом називався? – не проминаю я нагоди показати свої пізнання.
– Ще раз скажи! – морщиться Славко і продовжує: – Тоді дід пішки із Проскурова…
– Иги!
– Ще раз игикнеш, щолбана дам, от побач! – буркає Славко і далі продовжує дідову історію: – У Збаражі в тюрму посадили, але завезли копу яєць і пуд масла й викупили, з тією умовою, що він піде служити у польську армію. Але ти чув, як дід на лавці розказував, як командували у польській армії: «Пий чай і одівайсь!» – то вже він сплітає… Не могли у польській армії такі команди давати… – хмикає двоюрідний брат.
І все ж дідова історія, з усього видно, його неабияк надихає, і я, озираючи то ліс, то долину Горині, то хатки позад нас, знову слухаю про службу діда Лук’яна у польській армії інтендантом, у Кракові і Варшаві. І про ті гарні черевики, у яких він прийшов із «войска» і за які, за бабиними словами, вона його і полюбила…
Ми стоїмо на високій межі на самому вершечку горба, Славко піднімає тверду грудку землі й, жбурнувши у двох ворон, що стрибали по чиїйсь, посадженій замість викошеного на пашу ячменю молодій кукурудзі, продовжує.
– Бач, якби не ті черевики, то, може, і нас не було б, наших батьків і нас, – піднімає ще одну грудку Славко, але не бачить, по чому кинути, то кришить її пальцями.
– Але ж бабу ще Ріхтер міг застрелити, коли вона отут йшла із Позіхайла, а він їхав Глинками на бричці, а куля у рядні з травою застрягла, – згадую я відому бабину історію.
– Але ж мами наші вже тоді були, – слушно заперечує Славко. – А перші німці з Вікнин ішли, – показує він рукою на Попову Гору. – На роверах приїхали… Якщо хочеш знати, дід мені казав, з ким він тоді з фронту втік. Я навіть знаю, з яким дядьком вони разом пробиралися, тільки забув його прізвисько, колись покажу… – осікається Славко. – Ну йдем, а то хлопці чекають, – кидає він, докришуючи в руці вже третю грудку.
Починається найбільш проблемна частина дідової біографії, дезертирство і сидіння у комині, і на цьому моменті двоюрідний брат завжди морщить лоба і зітхає по-дорослому:
– У ліс іти він уже був трохи застарий, – щоразу одне і те ж на цьому місці каже Славко.
– А дід Степан? – Мені цікаво слухати, і я повертаю тему на іншого діда, вже тільки Славкового, бо це його тата тато.
– Дід Степан ще старший, його на фронт не брали. Він у Першу світову в окопах насидівся, а потім, як полк українізувався, ще думав, куди йти: до Петлюри чи до баби?..
– Якої – Фросини?
– А якої ж іще?.. А наш дядько Павло був у мельниківцях, тоді воював у Червоній армії, у Німеччині після війни служив, а потім ще й на Колиму попав, коли про мельниківців донесли…
– Та ну! Я й не знав…
– Ти ще багато чого не знаєш, – сопе Славко, його чоло вкрили великі краплі поту.
Він останнім часом потіє все більше. Каже, що то через тиск, що у нього щось із тиском, і треба лікуватися, бо в армію не візьмуть. Йому ніяково через оцю його пітливість, але я вдаю, що не помічаю… Ми вже входимо в ліс, уже видно галявину Позіхайла. Славко слинить пальця й піднімає вгору, притримує мене рукою і прислухається, принюхується.
– Чуєш? Вони вже тут?
Я також прислухаюся і принюхуюся, але нічого не чую, крім ледь вловимого запаху диму…
– От тепер чую – це дим, – кажу я.
– Так, вітер у наш бік, – зітхає Славко. – І вчи, і не вчи – однаково. Вони уже виказали, вони вже трупи. – Давай зайдемо зненацька… Пішли тихенько.
Ми вертаємося метрів на десять, перестрибуємо рів, а далі, крадучись, переходимо від дерева до дерева. Коли до галявини залишається метрів десять і Володька з Грициком, схилившись над шматком газети, кожен своїм ножиком продовжують із двох пачок сірників стругати сірку, ми стрімко вибігаємо з-за дерев і накидаємося на них.
– Дурний, розсипиш сірку! – кричить Володька, і Славко його відпускає, а я Грицика ще деякий час тримаю за шию, хоч він також крекче, але сірників і ножа з рук не випускає…
– І що? Буде стріляти? – бере до рук самопала Славко. – Плі! – командує сам до себе.
Я відпускаю Грицика і також дивлюся. Трубка, як я й казав, мідна, мабуть, десь на бригаді знайшли, від трактора. Прибита двома скобами із цвяшків до дошки, вирізаної наче пістолет «маузер». Край трубки заклепаний, і пропиляна дірочка, щоб підпалювати сірку.
– Плі! – командує Славко й уже самопала з рук не випускає. – Давай-но сірку, – каже до Володьки. – Ти ж уже стріляв, тепер ми з Олюньом бабахнем, хочеш бабахнути, Олюню?
– Давай, – кажу я, хоч не дуже-то й маю бажання.
– Давай я, – озивається Грицик.
– Ні, ти ще малий…
– Ага, малий?..
– Так, сірки мало. Стружи ще…
– Стружи сам, – огризається Володька. – То мій самопал…
Усе могло б закінчитися черговою сутичкою, але у цей час за кущами почувся тріск, шурхіт, і ми спершу побачили величезну купу соломи, що продиралася до нас крізь кущі, а вже під нею згорблену постать дядька Юхима. Він і справді був схожий на мураху, і навіть не вірилося, що одна людина може нести таке велике рядно соломи.
Дядько теж нас побачив. Підняв голову і знову опустив, обличчя його вже було буряковим, обперезаний важким рядном, наче кінь шлеєю через груди, з жилами, що виступили на лобі, дядько просопів повз нас, але на краю галявини впав на своє рядно й розкинув руки…
Хвилини дві-три так і лежав на рядні, на напівзігнутих ногах, віддихувався, і наче аж у грудях свистіло.
– А якби тут батарею поставити? – висловив я припущення. – За деревами не було б видно.
– Ти що – ідіот? – кинув Славко, не випускаючи з рук самопала, а з поля зору – дядька. – Як би ти ту батарею сюди затягнув?
– Дерева й прорубати можна… – Володьці, видно, також нічого моя ідея, хоч він, може, й не чув про ту петлюрівську батарею біля Передмірки.
– Ви обидва ідіоти, – відповідає нам із кислою міною Славко, він не любить, коли ми із Рудим об’єднуємося. – Грицику, засипай сірку! – продовжує командувати, начеб готується стріляти, не звертаючи уваги на дядька Юхима.
