Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗

брехнею. Але цей вибiр – бути тут, в цiй кiмнатi – її вибiр. Адже вона хоче жити, а це означає: якщо

все у свiтi має свою цiну – отримувати за найвищим розрядом. Вона стискає зуби, промовляючи

останню фразу. В її голосi лунає гiднiсть i навiть виклик, який вона кидає не тiльки йому, але всьому

свiтовi. Вiн насуплюється, на вилицях проступають червонi плями. Каже, що вона дурне дiвчисько. I

що їй добряче поталанило, що саме вiн першим зайшов у цю кiмнату. Адже вони негайно вийдуть

звiдси разом. Вiн врятує її. I далi все буде розгортатися, як у фiльмi «Красуня» з її улюбленою

Джулiєю Робертс. Недарма ж вона так схожа на неї: той же великий, чiтко окреслений рот, високi

вилицi, копиця рудуватого волосся, матова шкiра, довгi ноги. I гордий погляд. Вона створена бути

дружиною мiльйонера! Вiн виводить її з будинку, проводить повз стiйку бару, за якою сидять Реґiна,

Петра, Марго та iншi дiвчата, повз Хулiо, що награє на гiтарi «Бессаме мучо!», прочиняє дверi i

яскраве свiтло, мов океанська довга хвиля, вривається в задушливу залу, вiн хапає її за руку, мiцно

стискає, щоб не загубилась, i вони пiрнають у вогнi пiд спiв Селiн Дiон...

...Марина стоїть бiля вiкна, тримається за комiр пеньюару i дивиться, як пiд вiкном рiкою тече

рiзнобарвна вулиця – чи не єдина в районi, де життя не зупиняється нi на мить.

За спиною чується шурхотiння i скрегiт пружин: пан сiдає на край лiжка i починає знiмати

шкарпетки. Так буденно, як це робить щовечора в своїй родиннiй спальнi. Покрутивши їх у руках,

засовує пiд лiжко. Марина все це бачить у вiдбиток скла, посмiхається: так само робить i батько.

Пан огрядний, з бiлою шкiрою, з короткими тлустими пальцями, в котрих досить добре можна

уявити виделку з наколотою на неї сарделькою. Вiн вже роздягнувся, випростався поверх простирадла

i поплескав долонею поруч iз собою. Марина слухняно пiдiйшла. Пальцями ноги, посмiюючись

власнiй дотепностi, пан зачiпає подiл її пеньюару i тягне донизу.

Нiяких розмов про очi, нiякого здивування i фантазiй. Тiльки внизу, на першому поверсi мулат

Хулiо награє «Бессаме мучо».

Марина зловтiшно посмiхається: бачили б її батьки! Адже все, що вона зараз робить, iде пiд цiлком

доречним тут гаслом, але стосується саме їх: «Получай, фашист гранату!».

...Їхати вона категорично не хотiла.

А якщо й хотiла, то не сюди, в це болото, а хоча б у Голландiю або, на крайняк, в Америку. Але

батьковi пообiцяли хорошу роботу в унiверситетi i вiн, як завжди ретельно, – з папером i олiвцем –

накреслив їй досить чiткий графiк подальшого життя: спочатку Марина навчатиметься в тому ж

унiверситетi, а потiм вступить хоч до Сарбони, хоч до Кембрiджу. Матиме повну свободу дiй.

Щолiта вони подорожуватимуть, адже звiдси набагато легше об'їздити свiт. За пiвтора року

матимуть власний будинок («Зарплата професора це дозволить, не сумнiвайся!»), у кожного буде своє

авто («Ти яке хочеш?») i, дасть Бог, вона з її вродою i вдачею, знайде собi «гiдну партiю» («А не цього

Вiталiка, котрий тiльки i може, що жувати гумку i водити в кiно!» – це вже в розмову втручалася

мати).

I вона кивнула головою, чудово розумiючи, що все, як завжди, вже вирiшено за неї i без цього

кивка.

...Перший рiк вона старанно вiдвiдувала курси нiмецької мови, готувалась до iспитiв i дуже

сумувала за Вiталiком. Перед вiд'їздом вона прийшла до нього сама, сухо повiдомила, що вони бiльше

не побачаться i почала роздягатися – «Будеш першим!». А потiм довго плакала на сходах. I на цьому

поставила жирну крапку: бiльше жодної сльозини i жодної згадки.

Про Вiталiка.

Про Масяню.

Про Сильву...

Тих, з ким було весело i не так страшно бiгти першу стометрiвку життя.

Масяню – Люсю Остроушко – вона цькувала ледь не з першого класу, доки у восьмому вони стали

нерозлийвода.

Сильва була Сильвою – iнакше не скажеш – навiть вчителi називали цю дiвчину саме так! Перша

прогульниця класу, переконана двiєчниця-дисидентка, котра курила чи не з п'ятого i, за її ж словами,

плювала на все з високого дерева. Сильва – захоплення i захват Марини. Ну, i Вiталiк – четвертий в

цiй рiзнобарвнiй компанiї – вiрний паж, красень-мачо в завжди розстiбнутих до пупа сорочках, з

поведiнкою юного захисника природи, яка так не пасувала до його викличної, даної батьком-лiванцем,

зовнiшностi.

Звiсно, про цю рiзношерсту компашку батьки не знали! I не дiзналися б i пiд тортурами. Це було її,

Марини, особисте життя. I нехай тато з мамою думають, що вона слухняна вiдмiнниця, найкраща

учениця в класi.

У школi вона дiйсно була (або виглядала) найкращою. Огиднiше було ось це – виглядати. Це

означало, що зранку, починаючи з першого класу, коли ще всi «не найкращi» додивлялись останнiй

сон, її пiднiмали, щоб вона прийняла душ за всiма правилами – не пiд краном, а у ваннiй – з нiг до

голови. Потiм у хiд йшов ненависний гребiнець. Зачiска була, як в анекдотi: «Лiкарю, скажiть, чому у

моєї доньки завжди вiдкритий рот? – А слабше зав'язувати бант не пробували?».

Банти мали бути завжди! На кожен день тижня – рiзного кольору, велетенськi, розмiром з голову. У

класi шостому вона, за допомогою Сильви, навчилася здирати їх з волосся прямо в туалетi, а пiсля

урокiв так-сяк зав'язувати знову, щоб повернутися додому «найкращою».

У восьмому Сильва так само в шкiльнiй вбиральнi вiдрiзала їй ненависнi коси кривими ножицями. I

це була сiмейна трагедiя з ретельним розслiдуванням: хто це зробив? I Марина, розмазуючи по

обличчi фальшивi сльози, пояснювала, що на неї «напала бандити» i домоглася, щоб її «свита» –

Вiталiк, Сильва i Масяня щоранку заходили по неї i проводжали з дому до школи i назад. I Марина

зрозумiла, що може залишитися найкращою тiльки тодi, коли частина життя вкрита легким флером

неправди.

I жити стало веселiше!

Особливо в старших класах, пiд керiвництвом Сильви, пiд захопленим поглядом Вiталiка, з опiкою

недоумкуватої Масянi – своєї «зграї».

Масяня... Вона дiйсно була недоумкуватою. Ще на початку навчання Марина випадково почула

розмову класної керiвнички i Масяниної матусi – трохи дивної жiнки досить похилого вiку i якогось

пелехатого вигляду.

– Вашу дiвчинку треба вiддати в спецiалiзовану школу, – казала керiвничка Свiтлана Гiвнатiївна

(тобто – Свiтлана Гнатiвна). – Вона погано говорить, в неї загальмованi реакцiї. Майте на увазi: її

дражнитимуть.

I пелехата Масянина матуся байдуже знизувала плечима i повторювала: «Нiчо, нiчо, нехай буде з

нормальними. Нема у мене нi грошей, нi часу, щоб по лiкарях ходити!».

Першi п'ять рокiв з Масянi, яка тодi ще не була її вiрною i вiдданою до останньої нитки Масянею, а

називалась Люсею Остроушко, дiйсно знущалися. Щоб взяти з коробки крейду, бiдасi радили голосно

i чiтко вимовити своє iм'я та прiзвище – i Люся старанно виконувала цю знущальну вправу на очах у

помираючого вiд прихованого реготу класу, добродушно вiрячи, що без цього коробка не вiдкриється.

У четвертому Люсю одностайним голосуванням обрали «Королевою помийки», пояснивши, що це

дуже почесна посада i вiдтепер вона мусить пильнувати за чистотою взуття однокашникiв. I покiрна

Люся серйозно, гiдно несучи таку вiдповiдальнiсть, перевiряла чистоту взуття своїх прихованих

кривдникiв i в разi чого – присiдала, плювала на свiй носовичок i старанно до блиску начищала бруднi

чоботи i кросiвки. Говорила вона повiльно, мiркувала туго, проте мала великi добрi коров'ячi очi i

широку – на всi тридцять два зуби посмiшку, яка майже нiколи не сходила з її круглого обличчя.

Припинилося неподобство в сьомому завдяки Сильвi. Тодi вона вже набралася соковитої i небезпечної

краси i несамовитої незалежностi, якi вкупi дiяли на найзапеклiших, як пострiл з револьвера в