Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Один зі шляхів, що відбігали від розпуття, невдовзі став яснішим, симпатичнішим, немовби запрошував. Цікаво, що без допомоги нав'язу Рейневан ніколи не припустив би, що саме ця дорога і є тією, потрібною йому. Але Рейневан знав, що нав'язи не обманюють.

Він проїхав десь уже зо три отченаші, коли почув гавкіт собаки й голосне, збуджене ґелґотання гусей. Незабаром його ніздрі приємно залоскотав запах диму. Диму коптильні, в якій, поза будь-яким сумнівом, висіло щось дуже привабливе. Може, шинка. Може, грудинка. А може, гусячий полоть. Рейневан так завзято внюхувався в цей запах, що забув про світ божий, тож, не помітивши навіть, як і коли, в'їхав за огорожу і опинився на подвір'ї придорожньої корчми.

Собака його обгавкав, але радше з обов'язку, гусак, витягуючи шию, засичав на кінські бабки. До запаху вудженого м'яса додався запах печеного хліба, що забивав навіть сморід величезної ями з гноївкою, яку густо обсіли гуси та качки.

Рейневан зліз із коня, прив'язав сивка до конов'язі. Стаєнний хлопчина, який неподалік опоряджував коней, навіть не зауважив Рейневана, такий був зайнятий. А от Рейневанову увагу привернуло дещо інше — на одному зі стовпів підсіння, на досить безладно змотаних різнокольорових нитках, висів гекс — три гілочки, зв'язані трикутником і обплетені вінком із прив'ялих квіточок конюшини і калюжниць. Рейневан задумався, але не надто здивувався. Магія була всюдисуща, люди використовували магічні атрибути, не знаючи навіть, що вони означають і для чого насправді служать. Однак істотним для Рейневана був той факт, що гекс, який захищає від злого, хоч, мабуть, і невміло зроблений, міг навести полуду на його нав'яз.

«То ось чому я потрапив сюди, — подумав Рейневан. — Псякрев. Та що ж, якщо вже я тут…»

Він увійшов, схиливши голову перед низьким одвірком.

Міхурі у малесеньких вікнах ледве пропускали світло, всередині панувала півтемрява, яку розвиднювали хіба лише розблиски вогню в каміні. Над вогнем висів казан, що час від часу скипав піною, на що вогонь реагував шипінням і димом, який додатково погіршував видимість. Гостей було небагато, тільки за одним столом, у кутку, сиділи четверо чоловіків, імовірно, селяни: у темряві важко було розгледіти.

Тільки-но Рейневан сів на лавку, як дівка-служниця в запасці поставила перед ним миску. Хоча спочатку він збирався лише купити хліба і їхати далі, однак заперечувати не став — пражуха [101] смаковито і знадливо пахла топленою солониною. Він поклав на стіл гріш — один із небагатьох, що їх дав йому Кантнер.

Служниця злегка нахилилася, подаючи йому липову ложку. Від неї ледь чутно пахло зіллям.

— Ти вляпався по самі вуха, — тихенько зашепотіла вона. — Сиди спокійно. Вони тебе вже побачили. На тебе нападуть, щойно ти піднімешся з-за столу. Тому сиди і не рипайся.

Вона відійшла до вогнища, помішала в казані, з якого линула пара і летіли бризки. Рейневан сидів немов громом прибитий, не зводячи очей зі шкварок на галушках. Його очі вже призвичаїлися до мороку аж настільки, щоби побачити, що четверо чоловіків за столом у кутку мають надто багато зброї та обладунків, щоби могти бути селянами. І що всі четверо уважно його розглядають.

Він подумки прокляв свою дурість.

Служниця повернулася.

— Надто мало нас залишилося на цьому світі, — стиха мовила вона, вдаючи, ніби витирає стіл, — щоби я дала тобі згинути, синку.

Вона затримала руку, і Рейневан помітив на її мізинці калюжницю, подібну до тих, які були на гексі на стовпі. Зав'язану стебельцем так, що жовта квітка була ніби самоцвітом у персні. Рейневан зітхнув, мимоволі торкнувшись власного нав'язу — сплетених вузлом і засунених попід застібку куртки стебел молочаю, зубчатки і кмину. Очі дівки засвітилися в напівмороці. Вона кивнула головою.

— Я помітила, щойно ти увійшов, — шепнула вона. — І знала, що тамті полюють саме на тебе. Але я не дам тобі згинути. Мало нас уже зосталося, і якщо ми не станемо один одному допомагати, то вимремо як руді миші. Їж, не подавай вигляду.

Він їв дуже повільно, відчуваючи, як під поглядами людей у кутку по його спині бігають мурашки. Дівка погриміла пательнею, голосно озвалася до когось в іншій кімнаті, підкинула палива до вогню, а тоді повернулася. З мітлою.

— Я звеліла, — шепнула вона, підмітаючи, — відвести твого коня на гумно, за хлівець. Коли все почнеться, втікай через он ці двері, ззаду, за рогожею. За порогом будь обережний. Там буде оце.

Усе ще начебто прибираючи, вона підняла довгу соломину, крадькома, але швидко зав'язала на ній три вузлики.

— Про мене не турбуйся, — пошепки розвіяла вона його докори сумління. — На мене ніхто не зверне уваги.

— Гердо! — крикнув корчмар. — Хліб треба виймати! Ворушися, нехлюйко!

Дівка пішла. Згорблена, сіро-бура, ніяка. Ніхто не звертав на неї уваги. Ніхто, крім Рейневана, якому вона, відходячи, кинула палаючий, як головешка, погляд.

Четверо з-за столу в кутку заворушилися, повставали. Підійшли, дзенькаючи шпорами, скриплячи шкірою, побризкуючи кольчугами, спираючи долоні на рукояті мечів, кордів і баселярдів. Рейневан ще раз, цього разу міцніше, прокляв подумки своє недоумство.

— Пан Рейнмар Беляу. Ось, хлопці, самі бачите, що значить ловецький досвід. Звіра справно вислідили, лігвище справно взяли в облогу, усього лише трохи талану — і без здобичі не залишишся. А щастя нам нині таки усміхнулося.

Двоє поставали з боків, один справа, другий зліва. Третій зайняв позицію за спиною Рейневана. Четвертий, той, котрий говорив, вусатий, вбраний у густо всипану металевими кружками бригантину [102], встав навпроти. Після чого, не чекаючи на запрошення, сів.

— Ти ж не почнеш, — не запитав, а радше ствердив він, — кидатися, опиратися і влаштовувати тарарам? Га, Белява?

Рейневан не відповів. Він тримав ложку між ротом і краєм миски, ніби не знаючи, що з тою ложкою робити.

— Не почнеш, — сам себе запевнив вусатий тип у бригантині. — Бо ти ж знаєш, що це було б абсолютно нерозумно. Ми нічого проти тебе не маємо, просто це іще одна буденна робота. Але ми, щоб ти знав, звикли роботу собі полегшувати. Якщо почнеш шарпатися і галасувати, то ми раз-два зробимо тебе слухняним. Тут-о, на краєчку цього столу, зламаємо тобі руку. Це випробуваний спосіб, після такої операції пацієнта навіть зв'язувати не треба. Ти щось сказав — чи, може, мені здалося?

— Нічого, — Рейневан подолав спротив помертвілих губ, — я не казав.

— От і добре. Доїдай давай. До Стерцендорфа чималий шлях, не варто тобі голодним їхати.

— Тим більше, — процідив тип справа, у кольчузі і залізних аванбрасах на передпліччях, — що в Стерцендорфі тебе, напевне, не відразу нагодують.

— А якби навіть нагодували, — пирскнув від той, що стояв ззаду, невидимий, — то аж ніяк не тим, що припало б тобі до смаку.

— Якщо ви мене відпустите… я вам заплачу, — видушив зі себе Рейневан. — Заплачу вам більше, ніж дають Стерчі.

— Ображаєш професіоналів, — промовив вусатий у бригантині. — Я Кунц Аулок, на прізвисько Киріелейсон. Мене купують, але не перекуповують. Ковтай, ковтай свої галушки. Раз-два!

Рейневан їв. Пражухи втратили смак. Кунц Аулок — Киріелейсон — засунув за пояс булаву, яку доти тримав у руці, натягнув рукавиці.

— Треба було, — сказав, — не лізти до чужої баби.