Київ.ua - Белімова Тетяна (полная версия книги txt) 📗

– Знаєш, Максе, я не та, хто тобі потрібен, не та, кого ти шукаєш.

– Я нікого не шукаю! В цьому саме і вся фішка: я нікого не шукаю!

Вимушено ввічлива посмішка, а на споді очей – образа. Вона зрозуміла це миттєво, усвідомила якимось інтуїтивним внутрішнім чуттям. Це її визнання пролунало, як увічлива відмова, хоча вона не це мала на думці. Та і яке, зрештою, інакше значення можна було вкласти в це речення, як не зрозуміле й банальне: «схаменися і знайди собі когось молодшого і вільнішого за мене!»

Вже назвала адресу, домовилась із водієм і сідала в авто. Обернулася, щоб попрощатися і раптом почула майже провокативне в своїй відвертості запитання:

– Нащо ж ти збираєшся завтра зі мною обідати, якщо я тобі не потрібен?

Не потрібен? Він їй не потрібен? Може, їй і дихати не потрібно, і їсти-пити теж не потрібно?

– Можна я зараз цього не коментуватиму?

– Ні, не можна!

Він не тримав її, але вона не могла зрушити з місця, якась сила змушувала її стояти біля розчахнутих дверцят таксі. Як пояснити йому цю трагічну дихотомію її життя, ще й неодмінно зараз, коли ні час, ні місце не відповідають глибині цього питання? Все просто: вона б хотіла, але не може, ну не може отак взяти й зануритися у цей вир, встромити голову в розпечений пісок, ніби якесь нерозумне ему, піднятися на вишку, що височіє над басейном, і стрибнути вниз. НЕ МОЖЕ!

– Ну, не можеш, то й не можеш! Чао!

Його силует швидко розчинився в міжліхтарному темному просторі.

– То ми їдемо?

Ображений голос таксиста ніби привів її до тями. Зачинилися дверцята, і машина ринула вперед (бо час – гроші!). А їй здалося, що це не дверцята зачинилися, а закрилася-заретушувалася єдина світла пляма цього її життя. Зупинитися, побігти, наздогнати, все пояснити…

«Допоки сонце сяє, поки вода тече-е-е-е – надія є-е-е», – лунало з радіоефіру. Може, й справді – надія є? Так хотілося вірити, що надія є! Надія є… Заплющила очі й відкинулась на сидінні. Смішно. Надії немає-е-е-е-е!

Розділ сімнадцятий

Телефон заховала в сумку, щоб очі не муляв. Однак ніхто їй не подзвонить сьогодні, як ніхто не дзвонив ні вчора, ні позавчора. Цей «ніхто», який мовчить уже тиждень, мабуть, геть-таки забув про її існування. Ну що ж, нехай так і буде! Все вирішив сліпий випадок – необережне слово, яке вирвалося не там і не тоді, коли треба було.

Навіть не довелося лимон їсти, шукати шляхів до відступу, окреслювати темні плями на сонці, тримати оборону – все скінчилося, не почавшись. Чи не цього вона, власне, й хотіла, несвідомо прагнула? Мабуть, цього.

Чому ж їй так нерадісно? Можна пишатися собою, своєю здатністю до вольового імперативу, розсудливою поміркованістю, статуарною незворушністю і водночас бути безмежно нещасною, збляклою, знеструмленою, знебарвленою. Сіра буденність існування ще ніколи не була така очевидна, як тепер. Ніщо вже не принесе ні насолоди, ні задоволення, якщо він не подзвонить. Для чого ця нещодавно зроблена зачіска, цей новий одяг, що його купила в пориві натхненного перевтілення, якщо він цього не побачить, не скаже більше, що вона Юнона, довершена й незбагненна, і що про неї він завжди мріяв?

Вона Юнона? Вона Сахара! Була принаймні такою собі пустелею, випаленим простором, де лише пісок усього колишнього пекельного життя скрипів на зубах, струменів дрімотним маревом під сонцем, розпечений чи радше доведений до позначки кипіння. А може, вона була безмежною тундрою, над якою ніколи не сяяло яскраве сонечко, і ніщо й ніхто не жив там, крім холоднокровних, байдужих до всього риб? Звідки ж їй було знати, що можливе диво – диво відродження?

Якщо і виникала колись така думка, то пов’язувалась із далеким майбутнім: от колись, коли вже не буде війни і всі житимуть мирно й щасливо, можливо, тоді, коли діти виростуть і підуть у своє самостійне життя, одного разу (про це поки що рано загадувати) вона, може, теж зустріне якусь людину (чоловічої статі, звісно ж), яка зрозуміє її без слів. Але це сталося так несвоєчасно і несподівано, неочікувано і стихійно, – без жодного попередження чи натяку. Так емоційно і вкрай виразно, що встояти було неможливо.

Вкотре подумала про його втечу. Мабуть, вона таки справді дуже його образила, якщо він так побіг. Але ж і не сказала тверде й невідворотне «ні». Невже її голос, інтонація, увесь її вигляд не виказували сумнівів і непевності? Хіба він не побачив, що це не був момент прощання, а хвилина сильного душевного сум’яття? Чи просто не захотів побачити, перейнятий лише самим собою? І вона раптом усвідомила, що цей момент – момент образи від висловленого сумніву чи якоїсь думки з натяком на критику чи претензію – невідворотно настав, бо Макс такий є. Він такий – гоноровий, бо справжній львів’янин, дражливий, бо справжній поет, гордовитий, бо таки красунчик, що звик до жіночої уваги, невпевнений у собі, бо і досі сам-один.

Ліза заскочила її зненацька (саме сиділа спиною до входу) і бурхливими вітаннями перервала хід її думок.

– Ні, ну що ти! Зовсім ти не спізнилася! Це просто я раніше прийшла, бо звільнилася раніше. Сідай, зараз щось замовимо.

Так, який у них тут великий (і такий доречний) вибір алкоголю! Ціни, правда, ще ті, але якщо взяти цілу пляшку цього вина? І Ліза не проти? Невже і в неї є підстави напитися, втопитися в хмільній невагомості? Є причина звільнити голову від думок, а серце від страждань?

Та невже, Лізонько? Бачилась із моїм. Цікаво-цікаво! І що ж він хотів? Бо він би просто так не став із тобою зустрічатися. Він узагалі нічого просто так не робить! Розказав тобі нашу історію?

– Ти, Альонко, мене вразила! Таке завжди тишко, така заучка і відмінниця, а тут диви що встругнула! Я ж думала, що це він тебе вигнав, а виявляється – ти сама?

І відразу ж, ні сіло ні впало, почала про свого Олежика сумну повість, розділи якої давно всі знали: і грошей не заробляє, і вдома не буває, і з друзями, знаєш, напивається…

– Почула, що гречка знову має подорожчати, після роботи забігла в супермаркет, навантажилася, ледве додому дотягла, прилізла, двері відчинила – мати рідна! Все вдома перекинуте, Серьожка фломастери гризе, а він сидить і футбол дивиться!

Здогадувалася, звідки вітер дме. Тільки як же ти, Лізонько, могла забути цей фіолетовий безкоштовний макіяж лівого ока (легенда тоді була для непосвячених – тенісний м’ячик, звичайна жовта фосфорична кулька, що вперто пролетіла повз ракетку), але ти ж знала правду? Знала, бо саме тобі тоді телефонували, розповідали, шукали співчуття.

Звісно, дуже шкода, надзвичайно шкода, що так сталося! Його шкода – себе шкода – дітей шкода – батьків шкода. Але й бути поганою решту свого життя – поганою господинею, дружиною, матір’ю якось теж не хочеться!

– Та я згодна помиритися й повернутися до нього, але лише за умови, що він буде притлумлювати агресію. Цього можна навчитися! Я читала, що навіть після десяти сеансів у хорошого психолога вже значно легше опановувати себе!

Дзвонити йому і неодмінно – зараз? Дзвонити, щоб що? Аби відзвітувати, що місію виконано? Із завданням успішно впорались? А сам же він чому не прийшов? Не подзвонив? Не написав?

Сама не гадала, що посвариться з Лізою. Сама від себе такого не очікувала! Чим же Ліза винна? Її просто використали, як робили це не раз і з усіма? Все ж вона парламентер, їй випала почесна місія нести білий прапор перемир’я! Миротворцям завжди честь і хвала, пам’ять у поколіннях, і нема чого виливати на них емоції, що призначені геть не для них…

– Альонко! Ну, ти не ображайся! Я ж як краще хочу! Ти не думай, що я тебе не підтримую! Ви ж стільки років разом, у вас стільки спільного! А найголовніше – діти! Про них слід думати у першу чергу! Ходімо, ми тебе до батьків підкинемо, ти ж тепер без коліс…