Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗

Пан Ніздіковський, мабуть, і мене запрошував на видовисько судне з потаємним наміром мстивим показати, що чекає на всіх тих, хто повстає проти шляхетського порядку. Але робив це з якнайвищою люб’язністю, і я вимушений був відповідати теж люб’язністю, покликав Федора Вешняка і сказав йому підіймати козаків і їхати слідом за нами.

Дорога була й недалека, але досить пустельна. Коні вгрузали по саму мичку в сипкому піску, з соснових гущавин мало не під кінські копита вискакували на дорогу налякані тетеруки й подивовано квоктали на таке несподіване нашестя, нарешті опинилися ми на густо обставленому людом і возами містечковому майдані, з другого боку, мовби нас вичікували, прибули на двоколісній дриндулці два поважні пани — пан суддя Кордуба і пан возний Коструба, жовніри, пропхавшись крізь натовп, поставили одцалік од нас приреченого — невисокого мурого чоловіка в полотняних штанях і в полотняній довгій сорочці, з покучмленим волоссям, рудим, ніби обмазаним глиною.

Пан суддя і пан возний розкланялися зі мною й козаками, після чого пан Коструба, проклинаючи все на світі, але зазначивши, що має виконати свій уряд, бо шляхтич без уряду — що пес без огона, став вичитувати з довгого листа злочини того мурого чоловіка, і натовп мовчки слухав, чи то вірячи, чи, може, й не дуже, бо йшлося, мабуть, не так про сповинність того незнаного їм чоловіка, як про саме видовище.

З’явився й кат, безвухий циган, у червоній сорочці й синіх шароварах, босий, з байдужо — жорстокими очима. Він пригнав пару сірих волів, наладнав палю, довгий, аршинів на шість або й вісім, добре виструганий кілок з гострим залізним шпилем на кінці завдовжки аршинів зо два.

Поки не було ката з волами, приречений стояв непорушно, мов стовп глиняний, але тепер зиркав похмуро перед себе і сказав тихо, але з притиском:

— Священика.

— Богомільний збуй! — зрадів пан Коструба і подав знак рукою собі за спину. Звідти одразу виступив літній батюшка в рудуватій поношеній рясці, старий і зужитий, як і все його начиння. Наблизившись до приреченого, він простягнув йому великий хрест, напнувши ретязь, на якому хрест висів у нього на грудях, але мурий наставив руки і крикнув сердито:

— Ікону! Божу Матір! Чи мав би так вмирати тут, як собака?

Священик розгубився, бо ікони з собою не мав, до церкви ж було далеко.

— Панство гадає, що йому конче треба поцілувати ікону? — поспитав возний. — Той драб хоче продовжити собі життя! Хіби я не знаю цих фарамушок?

— Хай привезуть ікону, — болісно скривившись, мовив пан Ніздіковський.

— Але ж це займе до дябла часу! — вигукнув подивований возний.

— Хай привезуть! — твердо повторив шляхтич.

Ми стояли і ждали. Мурий чоловік знов упав у безрух. Мовби вмер. Але ожив, як подано йому батюшкою ікону. Кивнув своєю кучмастою головою — вклонився нібито чи хотів цілувати. Тоді знов завмер. Священик осінив його хрестом і відступився. І вже тепер відступилося од мурого життя. Віддавши воли погоничеві, який мав бути, з усього видати, підпомічником катовим, майстор 18 збоку підійшов до засудженого, вміло збив його з ніг одним ударом, стягнув йому за спиною руки, аж посиніли пальці, тоді став прив’язувати йому до ніг дві ремінні постромки, другі кінці яких закріплені були до ярма на волах. Погонич на катів знак гейкнув, воли пішли ходою повільною і байдужою, змахуючи хвостами й ремигаючи, кат упер вільний кінець палі в низький стовпець і притримував, щоб паля не спорснула, а гострий її шпиль почав входити в тіло нещасного. Залізо пронизувало нутрощі приреченого так швидко, що не встигала виступати навіть кров, все здавалося несправжнім, якимсь жартом або дурним сном, надто що мурий чоловік, переборовши муку смертну, ще здобувся на молодецтво й крикнув майже бадьоро:

— Криво паля йде, майсторе! Пильнуй!

Набивати на палю треба було так, щоб не пошкодити життєвих органів і спрямовувати шпиль не в серце, а щоб вийшов він спиною на піваршина. Тоді підіймано палю з набитим на неї чоловіком, закопувано кінцем вільним міцно в землю, і сидів на шпилі нещасний, поки не зсохне й не викоріниться, як в’ялена риба, так що коли вітер повіє, то вертілося його тіло кругом і торохкотіли всі кісточки.

Мабуть, безвухий цей майстор не був надто досвідчений у своїй справі, бо таки повів палю занадто криво, про що йому знов хотів сказати приречений, але вже цього разу слова в нього всі злилися в якесь хрипіння й клекотіння: «Кр — р–р…» Коли ж кат з помічником підняли караного і вставили палю в заготовлену яму та стали мерщій утрамбовувати землю круг неї, мурий чоловік на залізному гостряку завив од болю й страждання, може вмираючи, а може тільки конаючи. Вив низько, утробно, по — вовчому, аж молодші козаки затуляли вуха, а Іванець підскочив до мене й зашепотів: «Пане старший, дозвольте, вкорочу його муку! Дозвольте, пане старший!» Я промовчав, тільки знизав плечима, а Демко так само пошепки мовив до свого товариша: «Не мішався б ти в Божі справи», та той уже вихопив пістоля, підскочив до чоловіка на палі й прострелив йому груди.

Все покрилося моїм королівським листом. Пан Ніздіковський розпростав плечі й заявив, що йому камінь спав з душі, бо він звик рубатися з ворогом у полі, а не отак катувати хай і найбільшого злочинця. Пан суддя сказав, що він тільки суддя, а над ним закон, пан возний знов повторив про свого пса без огона, священик перехрестився звільна, відпускаючи гріхи всім винним і невинним. Так і закінчилася та немила наша пригода, тільки Демко скреготів зубами на Іванця та допікав йому до самого Кракова, обіцяючи відплатити ще й не такою розвагою. Я, мовчки посміювався, знаючи, яка то пуста похвальба Демкова, Іванець же огризався добродушно, дивуючись, що не поціновано належно його запопадливості добровільної й безкорисливої.

Не міг збагнути, яку тяжку прислугу зробив нам усім, додаючи до всього баченого дорогою ще й це страшне видовисько. А я думав тоді: ніколи не забувай зустрічей з стражданням і смертю, забудь усе, та тільки не це.

6

Поки добиралися до Кракова, зранені душі мали не тільки козаки літні, потерті й пошматовані тяжким життям, але й молоді. Ще не насмілювалися сказати мені в очі, тож намовляли Демка та Іванця, а вже ті один поперед одного вмовляли мене:

— Пане сотнику, а що, коли отак пробитися до короля і все йому внести у вуха!

— Кажуть, він за руський народ.

— Королі завсігди за народ, та пани заважають!

— Сказати йому про всі гоніння й насильства.

— Бодай про те, що бачили на власні очі.

Я собі покивував головою, притакуючи. Хто б же знехтував такою нагодою, коли б опинився перед королем? Була якась надія, що король справді допустить мене бодай поцілувати руку (і вже тоді я зумію ввернути йому дещо!), бо ж і на похорон королеви правлюся я з півсотнею своїх козаків буцімто на запросини самого Владислава. Мав прихильність до мене, міг мати навіть сентимент, згадуючи моє цілорічне служіння йому (тоді ще королевичеві) в час його подорожі по Європі. Та тільки коли ж то було! Двадцять років тому. Вже все пойнялося маревом навіть для мене, а для монаршої пам’яті? Гай — гай…

Краків повен був люду і ще повніший чуток. Говорили й не про королеву (бо мертва) та її похорон, а все більше про короля, бо нечасто бував у древній столиці польських королів, ображений, здається, на краківського воєводу, який у час елекції не підтримував Владислава. Гнів на воєводу обернувся нехіттю й до краків’ян, і хоч під час коронації Владислав ніби й пробачив їх, але тепер знов згадав свою образу і, прибувши на похорон, не став в’їздити в місто, а зупинився в Лобзові. Делегація краківських міщан вимушена була вітати короля в Лобзові, та поки райця трудився з своєю промовою, Владислав навмисне надягнув рукавичку на свою правицю, так що коли райця наблизився й став на коліно, щоб поцілувати королівську руку, то побачив, що має цілувати рукавичку. Райцеві довелося підвестися з колін, щоб за мить знову вклякнути перед можновладцем, але знов наткнувся на руку, сховану під мертвою шкірою. Розгублений до краю, посланець гордих краків’ян вдруге підвівся з колін і вперто вклякнув утретє, маючи намір поцілувати закриту королівську руку, але саме тоді Владислав, мстиво посміхнувшись, зняв рукавичку й простяг райці пухку свою руку для поцілунку.