Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В. (читать книги онлайн бесплатно серию книг .TXT) 📗
Як бачимо, гетьманування як Брюховецького, так і Тетері поглиблювало розрив між двома частинами України. Набирала обертів Руїна, зростали безладдя, беззаконня, ставали звичними випадки масового знищення людей, матеріальних і духовних здобутків, накопичених попередніми поколіннями українських володарів. В Україні запанувала зневіра. Цілі області недавно ще квітучого краю перетворились на пустку, а люди, котрим пощастило вижити в пеклі громадянської війни, йшли світ за очі, рятуючи власні життя.
Щоб виправити ці наслідки, потрібна була людина, котра, вдаючись до неординарних засобів, бодай би спробувала поєднати те, що розірвали Брюховецький і Тетеря влітку 1663 року в Ніжині. І така людина знайшлась. Наступником Павла Тетері на посаді правобережного гетьмана став Петро Дорошенко, онук того самого Михайла Дорошенка, котрий, перебуваючи на посаді полковника, спільно з Петром Сагайдачним зупинив 1621 року навалу турецького війська в Хотині.
Зазначмо, що початок гетьманування Дорошенка не був простим. Татари, перебуваючи на Правобережжі як союзники Польщі, заявили свої претензії на ці землі. їхньою підтримкою одразу ж заручився Степан Опара, сотник Медведівської сотні Чигиринського полку — один із учасників повстання під проводом Василя Дрозда. Улітку 1665 року він оголосив себе гетьманом «з ханської руки» й одержав підтвердження прихильності кримського хана з обов'язком васальної залежності від нього. Але дуже скоро татари, побачивши нікчемність Опари, скинули його з гетьманства, заарештували й запропонували правобережним козакам вибрати іншого гетьмана.
10 жовтня 1665 року, на свято Покрови, до Чигирина з'гхалися правобережні полковники й тимчасово обрали гетьманом Петра Дорошенка. Остаточне затвердження його на посаді гетьмана відбулося під час загальної козацької ради в Чигирині на початку січня 1666 року. Описуючи цю раду, Самійло Величко оповідає, що полковники, генеральна старшина та представники від козацької черні «виборнішим товариством» «без довгих роздумів одностайно проголосили й затвердили його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман — військові, а військо — гетьманові». Далі козацький літописець робить дуже важливе зауваження: «Того, при якому монархові будуть лишатися — чи російському, чи польському, — не визначали». А вже через два місяці, тобто 22 лютого 1666 року, перші наслідки панування нового гетьмана відчули як у Москві, так і у Варшаві: правобережне козацтво, що зібралося на раду в містечку Лисянка, ухвалило запропоновану гетьманом програму: «вигнати всіх ляхів із Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб з'єднати його з правобережною Україною під однією булавою». І якщо Польща змушена була стривожитись таким рішенням козацької ради негайно й у цілому, то у Москві особливо не сподобалась друга половина ухвали — адже там не йшлося про якісь заходи зближення з царською владою, навпаки — було сказано, що Лівобережжя може вислизнути з рук росіян, як і Правобережжя — з рук поляків.
Плани Петра Дорошенка, які вінчала ідея створення незалежної Української держави, ґрунтувалися на ідеї з'єднання всіх українських земель, «цілісності Вітчизни». Кордони майбутньої України, на думку Петра Дорошенка, мали сягнути Перемишля, Ярослава, Вісли та Німана — на заході, Севська й Путивля — на сході. Новообраний гетьман мотивував свої територіальні претензії тим, що саме в таких межах існувала колись «держава, або князівство Руське» й такі кордони мала дістати Гетьманщина Хмельницького. Щоправда, мусимо зауважити, що такі кордони України були для Дорошенка радше своєрідною «програмою максимум», аніж найближчою стратегічною метою. Спочатку гетьман намагався здобути для української землі давні кордони держави Хмельницького — по річці Случ. Але в подальшому мав надію поширити свою владу також і на західні терени, «як далеко сягає мова руського народу». Саме таку позицію було сформульовано ним на переговорах із Туреччиною. Відновлену самостійну Українську державу Дорошенко прагнув поставити в нейтральне й незалежне становище між Московським царством, Річчю Посполитою й Оттоманською Портою.
До звільнення Правобережжя від польських військ Дорошенко взявся вже в жовтні 1666 року, використавши у власних цілях внутрішню міжусобицю в Польщі, а саме бунт згадуваного нами раніше Єжи Любомирського проти короля Яна Казимира. На чолі своїх полків гетьман Дорошенко провів кілька боїв проти польських залог, які ще залишались у правобережних містах. Він досить швидко витіснив їх, примусивши відступати на захід. Саме у цей час до Петра Дорошенка надійшла очікувана допомога — тридцятити–сячна татарська орда, відряджена кримським ханом у виконання домовленостей з козацьким гетьманом. Але не втрачали час і поляки. У відповідь на дії «свавільного» гетьмана Ян Казимир, придушивши заколот Любомирського, у грудні 1666 року послав на Правобережну Україну шеститисячне коронне військо під командуванням полковника Себастьяна Маховського. Полковник Маховський, відомий своєю надзвичайною жорстокістю й брутальним ставленням до українців, мав, серед іншого, ще й сумнозвісну славу полководця, який «не здобув жодної перемоги». Про це можемо дізнатися в літописі Самійла Величка, який занотував: «Король Ян Казимир виправив коронні війська зі значним рейментарем Маховським на Україну, дозволивши їм плюндрувати Україну вогнем і мечем і отак прихилити її до Корони Польської».
Утім, польські частини, увійшовши на територію Поділля, встигли зробити небагато: зруйнували містечко Іван–город, яке не забажало підкоритися вимогам поляків капітулювати. А вже 19 грудня між Браїловом і Брацлавом військо Петра Дорошенка наздогнало регімент Маховського й одним потужним ударом наголову розбило його. Сам Себастьян Маховський потрапив у татарський полон і був відвезений до Криму. Розбиті рештки корпусу полковника швидкими темпами відступили на захід, звільняючи територію Правобережжя. Дуже скоро територію від Случі до Дніпра було повністю очищено від польських військ, і гетьманську владу на ній було поновлено. Україна після багатьох років поневірянь і Руїни побачила нарешті володаря, котрий дбає про державу, а не про власні вигоди. На черзі було звільнення Лівобережжя.
Значно полегшував завдання Дорошенка той факт, що влада Брюховецького на той час викликала в лівобічан справжнє народне обурення. Серед козацтва на лівому березі викликало колосальне незадоволення прибуття все нових царських воєвод, які залогами стали в містах, а з ними — царських урядників, які переписали лівобережне населення, зареєстрували його достатки й стали збирати податки грішми, хлібом, медом і всілякими іншими добрами. Українські селяни й міщани поволі потрапляли в цілковиту залежність від царської влади, почався процес закріпачення до цієї пори вільного населення Лівобережжя. Ненавиділа Брюховецького й козацька старшина, з представниками якої він поводився зверхньо й підступно. Незгодних він просто заарештовував і відправляв до Москви, звідки їх засилали до Сибіру. Відомо, що Брюховецький сварився навіть з московськими воєводами, зокрема з київським — князем Шереметєвим. Отже, вибух загального гніву міг будь–коли змести лівобережного гетьмана — варто було з'явитись нагоді.
Користуючись цими обставинами, Дорошенко ще наприкінці 1665 року робив спроби поширити свій вплив на Лівобережжі. За відсутності Брюховецького, який на той час був у Москві, правобережний гетьман спрямував на Лівобережжя козацькі загони, що мали створити плацдарм для подальшої боротьби з Брюховецьким. Одночасно Дорошенко проводив і досить велику агітаційну роботу з місцевим населенням лівого берега Дніпра. Універсали, розповсюджувані на Лівобережжі, закликали козацтво й поспільство визнати владу правобережного гетьмана і відібрати булаву в Брюховецького, що, на думку Дорошенка, було вкрай необхідним для об'єднання розділених частин України. На початку 1667 року Петро Дорошенко планував виступити з усіма своїми полками на Лівобережжя. Цілком можливо, це рішення могло б залишити рішення Чорної ради в минулому, об'єднавши Гетьманщину під сильною й справедливою рукою. Але планам Дорошенка не судилося зреалізуватись — уже в січні 1667 року Московське царство і Річ Посполита завдали Україні страшного й підступного удару, який визначив особливий характер подальшого розвитку подій. Наслідки цього удару український народ відчував не одне століття і, можливо, відчуває до нашого часу. Таким ударом стала так звана «Андрусівська угода», що н без відома української сторони Московське царство уклало з Річчю Посполитою, закінчуючи багаторічну війну. У ньому йшлося про припинення війни, що й Москва вела, виконуючи свої зобов'язання ще перед Богданом Хмельницьким. Угоду було підписано 30 січня 1667 року в селі Андрусів під Смоленськом, терміном на тринадцять з половиною років. Поза всяким сумнівом, до миру з Москвою поляків змусили рішучі дії Петра Дорошенка на Правобережжі, а також уже згадуваний нами заколот Єжи Любомирського проти королівської влади, що охопив значну територію Речі Посполитої й сильно підточив сили, такі потрібні Польщі для подальшого ведення війни. Річ Посполита фізично була неспроможною продовжувати війну і не знайшла для себе нічого кращого, аніж розміняти Україну, розподіливши її землі з Московським царством по лінії Дніпра. Справедливим є твердження, що саме «Андрусівська угода», ставши логічним наслідком Чорної ради, фактично припинила існування незалежної гетьманської України, перетворивши й на дві залежні від сусідніх країн території.
