Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Що ж такого?
— Між табором і моєю квартирою не завели ми зв'язків. Учиться чоловік не до старості, а до гробової дошки. Треба нам більше оберігатися від ворогів.
— Дійсно, стереженого Бог стереже. Нараз Мручко пригадав собі щось.
— А де ж мій осавул? — гукнув.
— Де сотенний осавул? — залунало кругом. Сотенного осавула не було.
Мручко десяток людей на боєвище післав шукати. Раненого чи мертвого щоб доставили.
Вернули з нічим.
— Значиться, пропав козак. А гарний був і вірний. Учора я дівчину його лишив, а нині його позбувся. Безталанні якісь!
Зняв шапку і перехрестився.
— Якщо погиб, най з Богом спочиває. Та не забудь, що він голову поклав за гетьмана. Коли ж вороги живим забрали, хай його Мати Божа своїм покровом обтулить, а нам, дай Боже, щоб ми його відбили. Досвіта, заки рушимо в дорогу, трупів похоронити треба.
— Треба, — притакнув гетьман, дивуючись, як нараз відмінився Мручко.
— Але ж ти, сотнику, здорово лаєшся, — пригадав собі.
— Легше рукам, як губа не дармує, — відповів сотник, торкаючи гетьманського коня.
Над Гірками стояла заграва. Чути було гук зі шведського табору.
— У Веклиній хаті світиться, — сказав сотник і підкрутив вуса.
— Векла на тебе з вечерею жде.
— Гадають, ваша милість, що я до юбок такий-то скорий? Було колись. До товариства тягне мене тепер, не до жінок… Але чи не пора, милосте ваша, обмінятись нам кіньми. Досить мені гетьмана вдавати, — і хотів злазити, але гетьман здержав його за руку.
— Не поспішайся. Ще час!
— Як же так? В'їжджаємо в село.
— Не шкодить. Такий сотник, як Мручко, і гетьманського сідла достоєн. Мручко не зрозумів.
— Як же це воно?
— А так, що мій кінь лишиться за тобою, на спомин нинішньої пригоди.
— Ваша милість жартують собі з мене. Я — і гетьманський кінь? Та ж він сміявбися з мене.
— Якщо мій сивий не дурень, то сміятися не буде. Заміна нечесті йому не зробить. Бери його разом зі збруєю, і хай він тебе щасливо занесе крізь боєвища до твоєї хати.
Сотник припав до гетьманської руки.
XI
День 10 листопада ліниво піднімався зі сну. Нерадо й неквапно скидав з себе покривало молочної імли. Мокре, зимне, як ховзка студена слизь, пхалося в чоботи, вдиралося за пазуху, залазило в душу.
Людям з ротів, а коням зі шкури бухала пара, як дими. І люди, й коні нерадо кидали свої стоянки в Гірках і кругом їх. Радніше перезимували би тут, бо зима заповідалася не яка-будь. Цибуля і часник сиділи цього літа дуже глибоко в землі, що було познакою великих морозів. Волос на худобі був густіший і довший, як звичайно, ніби звірина заздалегідь вбиралася тепліше.
Птахи кружляли близь людських осель, а вовки навіть у днину підходили під самі села. Старі козаки, що з природи вміли читати, як із великої книги життя, заповідали такі морози, яких ще світ не бачив. Радили не пускатися в похід, лиш обкублитися в таборі та обзапастись харчами й дровами, бо люта зима від найзавзятішого ворога грізніша. Те ж саме казали і знахарі та ворожбити, що, ніби гайвороння, снувалися за військом. І як гайвороння не відженеш пугою, бо воно злопотить крилами, закряче, а за хвилю знову на вози паде, так і з тими знахарями й ворожками годі було дійти до ладу. Даром полковники приказували козакам гнати їх від себе. Вони, як тільки військо розтаборилося, хоч би й на короткий постій, з'являлися біля вогнищ, ніби сонні привиди, і, непрошені, починали свої диявольські куншти. А найгірше, що всі чомуcьто дуже таємно й незрозуміле висловлювалися, ніби цілої правди сказати не хотіли. Чи з води, з вугля, із зерен, з карт або з рук ворожили, вривали нараз своє віщування і, загулюючи очі або знімаючи їх на мутне, замрачене небо, шептали: «Боже, змилосердися над нами!»
Козаки були невиспані, бо вночі з 9 на 10 мало хто й клався. Одно, що лаштувалися в похід, а друге, що ворожбам ось тим не було кінця. Деякі сотники, вертаючи від Векли з прощання, заходили до своїх сотень і проганяли прислужників чорта, грозячи, що гетьман велить їх палити на кострах, як відьом і відьмаків. Але й це небагато на що здалося, хіба що кількох царських шпигів, поперебираних за старців, розобличили і покарали на місці. Але це ще гірше настроювало табір, ще грізніше і непевніше робилося в ньому. Козаки почували себе, ніби гілляки, відрубані від рідного пня, і ніби п'яте колесо в тому возі, на якому сидів король Карло. Це й бентежило Мазепиних людей, що не знали вони, куди їх гетьман провадить, розуміючи тільки те, що не до царя, а проти нього.
Всі прикмети вказували на те, що знову переходитимуть Десну, а такі переходи вважали вони недоладними, бо коли раз переправилися, то чого ж тоді вертати?
Нікому й на гадку не приходило, що воякові треба слухати приказів свого вожда, хоч шведські вояки давали нашим чудовий примір такого послуху.
Аж ранком дня 10 листопада заграли сурми, вдарили тулумбаси, сотенні старшини вискочили із своїх кватир лаштувати свої сотні, а тоді й полкове начальство стало сотні порядкувати в полки й готовити в похід.
Цілі Гірки й дооколичні села вилягли із своїх хат, діти вилазили на плоти, як воробці, жінки підпирали собою ворота і хитали головами:
— Куди ж ви, соколи наші, відлітаєте від нас?
— У вирій, матусю, у вирій.
— Та чого ж ви так забарилися з тим відлетом аж до зими?
— Бо жаль було розставатися з вами.
— Ой, жалю ж ти наш! На кого ж ви нас, сиріт безталанних, оставляєте?
— На ласку Божу, матусю, на провидіння його…
І скрипіли ворота, ніби й вони плакали за козаками. А старі діди з люльками в ротах, обтулюючися кожухами, підкручували сивий вус.
— Не так-то ми виступали колись. Де-де-де! За Виговським під Конотопи народ лавою пер, а що за старого Хмеля — Боже ти мій!
— Та що ви, батьку, теперішні часи до колишніх рівняєте — де-де-де!
— Правда…
І мовкли, сумно дивуючися, як то мало тепер війська біля гетьмана остало. Гей, коли б так півкопи літ з їх похилених плечей зняти!.. Коли б так!
А дівчата, ті вже за слізьми й світа Божого не бачили. Коротко зналися, а прощаються, може, навіки. Підуть свої, а нахлинуть вороги. Свій як не заплаче, так хоч і скривиться, а чужому твої сльози — рівно що глухому музика.
— Та чого ти, дівко, ревеш, — приговорював козак до своєї. — Сорока з плота, а десять на пліт. На вас все охотники знайдуться.
— Але які?.. Я московських зателепів не хочу… — і ридала, як за покійником.
Якийсь не старий ще, але вже товстелезний козарлюга у вітром підшитій свитині майталасився на сухоребру шкапину і підспівував скрипливим голосом:
— Потерпи, літо за плечима, — потішав його товариш.
— Прийде літо, буде розмаїте, — відповідав той. А Мручко на свою сотню гукав невпинно:
— Поспивалися, як белі, позгривалися, як турецькі святі, і воюй же тут з такою армією! А пси б вам марша грали, скотарі перекопськії, грубники саратськії, аргатами черкеськії, суньтеся уже раз в тії кульбаки, бо терпцю чесному козакові не стає дивитися на таких мамулів!
Сурми грали чимраз зичніше: «В похід! У похід!»
