Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (бесплатные серии книг TXT) 📗
А потім — повільно, по краплі — починалося забуття.
О Господи, та невже ж це справді — все?
Дарина Гощинська встає з-за столу, підходить до вікна і довго дивиться в темну шибку, за якою блимають унизу ріденькі зірочки міських вогнів. Як усе-таки погано освітлюється Київ — а це ж іще столиця. Можна уявити, що коїться на провінції. І тьма, і тьма… Як погано ми живемо, Господи, і як погано вмираємо…
— Дарина? — здивований голос Юрка, колеґи з вечірнього ефіру. — Ти чого це в темряві сидиш?
Клацає вимикач — із глибини шибки перед нею виринає (першої миті неприємно цим заскочивши) вродлива молода жінка — в такому мерхлому насвітленні, де розмивається фактура деталей, і справді молода, і надзвичайно, палюче вродлива, аж лячно: щось відьомське, поганське. Довгі єгипетські брови, і губи темнющі, мов напоєні кров'ю, — наскільки ж несхоже на телеекранний образ, що змушує думати насамперед, від якої фірми на ведучій костюмчик і яку вживає помаду. А тут ніби обличчя, вихоплене з ночі багаттям, — архаїчне, грозово-прекрасне. Перш ніж повернутись назад до світу (до Юрка, який щось їй говорить), Дарина жадібно вбирає в себе це неприступне обличчя, своє й не своє одночасно: ось, значить, якою вона виглядає на самоті — куди сильнішою, ніж почувається. На дій силі Дарина й дарує Юркові сліпучу усмішку:
— Вибач, я задумалась… Що ти сказав?
— Кажу, тобі щойно дзвонив молодий чоловік, — погляд Юрка робиться багатозначно шовковим: їхні стосунки вже кілька років балансують на межі виробничого флірту, який ні до чого не зобов'язує, але якому ж мужчині сподобається бути герольдом, що звістує про прихід іншого, так що в коротеньку напівпитальну паузу Юрко дає їй шанс виправдатися, хоча б порухом брів звести телефонного «молодого чоловіка» на другорядне становище, а не дочекавшись, милостиво всміхається кудись на його адресу сам: — Тривожився, куди ти пропала.
— О Боже, я ж відімкнула мобілку! Дякую, Юрчику.
Ну звісно, це Адріян. (Невдоволений Юрчик тимчасом усувається за двері.) Як дивно, що вона забула про його існування. Що вона щоразу забуває про його існування — як забувають про власну руку або ногу.
— Адю?
— Лялюся? — голос, як завжди, коли він розмовляє з нею по недовгій навіть перерві, прискає нестримною радістю, на мить їй здається, що вона тримає в жмені його затверділого, як обтягнутий шовком камінь, члена, і хвиля Адріянового запаху (цинамон? тмин?) напливає на неї з такою силою реальности, аж вона мусить присісти на край столу, несвідомо затиснувши вільну руку собі між ногами; «Лялюся» — так її звали в дитинстві, коли вона ще не вміла вимовити «Даруся», але Адріян сам винайшов це ім'я, лялька — моя лялька — лялечка — лялюся, — як переважно в чистих душею чоловіків, його любовна мова була дитячою, і він не уявляв, ніби того можна соромитись, попервах вона ще знічено боронилась: яка я тобі лялька! — одначе тридцять-із-гаком-років-не-чута «Лялюся» таки пробила, остаточно зламала інерцію її жіноцького досвіду, зайвий раз упевнивши в мало не метафізичній доцільності всіх Адріянових дій, — так, ніби він і справді володів щодо неї якимось таємним знаттям, перед яким їй належалося занишкнути, — і, либонь, відчувши це, він щоразу й викликує в слухавку своє тріумфальне «Лялюся?», наче молодий тато, що оце дав ім'я первістку й перевіряє, як воно звучить уголос… Але все одно, їй щоразу робиться ніяково й хочеться затулити йому рота від думки, що цій безсоромній демонстрації щастя може статися свідком хтось сторонній — в офісі, в машині, в магазині, чи звідки він там дзвонить…
— Звідки ти дзвониш?
Це звучить як турбота, і так ним і сприймається, за що вона відчуває легенький укол сумління, ніби свідомо його ошукала, й у відповідь намагається зосередитись, покірно вислуховуючи, як він прийшов — вибрався нарешті — на свою трудновимовну кафедру, де досі числиться аспірантом, а шефа не застав, секретарка обіцяла, що той скоро буде, і він марно вбив майже годину, випивши з тою дурепою з півлітра кави, — тільки Адріян не каже «дурепою», бо він взагалі не каже про людей погано без зайвої на те потреби, і навіть коли така потреба аж пищить, обходиться характеристикою одного конкретного неподобства, не поширюючи її на персонажа в цілому, Дарина ж давно підозрює, що секретарка кафедри просто запала на Адріяна й користається кожною нагодою, аби влаштувати собі з ним приємний тет-а-тетик, здуріти можна, які тепер нахабнючі поробилися дівки!.. (Задля справедливости, правда, вона згадує, що доки не стала Дариною Гощинською, ведучою одного з національних телеканалів, їй теж траплялося самій проявляти ініціативу з чоловіками, котрі їй подобалися, але ця згадка така вже далека й туманна, що не зрівноважує…) Поки він говорить, вона машинально глипає на своє віддзеркалення в шибці (з мобілкою коло вуха): тепер це знову звичний екранний образ, тільки в дуже кепському освітленні.
Влада і Адріян — то ніби різні шухляди, паралельні канали в її свідомості: з Адріяном вони зустрілися, коли Влада була вже на Байковому. І жодної спокуси тепер подумки представляти їх одне одному — нова ера, нове літочислення. П.В. Після Влади. Ось так.
Артем — от хто знав Владу: Артем, від якого почалася для неї, Дарини, історія Довганівни (вона мельком осміхається, пригадавши собі підвальчик, у якому та історія почалася, і свою тодішню незручну позу…) — а потому, другою дією, з'явився Адріян. Артем тепер теж у минулому і навряд чи ще коли з'явиться на кону її життя — так, ніби призначену йому роль у цій п'єсі вже відіграв. На якусь частку секунди Дарині дурманно, обволікаюче паморочиться в голові, немов її хитнуло понад часом велетенською гойдалкою, «оглядове колесо» — так це називалося в парку її дитинства, і на самому вершечку, коли внизу аж до обрію відкривалася панорама, її завше млоїло, невже від страху опинитися віч-на-віч із цілим світом нараз?.. (У дитинстві така панорама здавалася цілим світом!) Щось незаконне мало бути в цьому огляді життя з «пташиного польоту», гейби з риштовання Вавилонської вежі, — щось, чого людині не дозволено, не дано витримати на довше, ніж на прослизаючий хвостик миті, — і тепер так само її веде юзом, як від короткого замикання, від блискавичного зчеплення перед уявним зором так розкиданих у часі, на нормальний, «знизу», погляд ніяк не пов'язаних між собою людей — в єдиний, осмислено виплетений сюжетний візерунок, у цілісну картину: в панораму! — точніше, в зблиск панорами, бо наступної миті картинка знов розсипається на друзки, Дарина тільки й вихоплює з неї, що ниточку від Артема — через Довганівну — до Адріяна, і лишається сидіти на краю стола з вичахаю-чим, як піт між лопаток, здогадом — ні, знаттям! — що такими ниточками пересновано ВСЕ довкола, — що й крізь неї, Дарину Гощинську, сотні їх, невидимих оку, струмить щохвилини в чиїсь життя, але розгледіти і втримати в собі той візерунок, який вони складають, — той ґрандіозний і запаморочливий, що од самого наближення до нього поймає млістю, — неможливо, неможливо вже бодай тому, що ці ниточки біжать поза краї твого обтятого зору, поза рямці твого життя, до трясці, якого ж короткого! — нанизуючи на себе людей, розділених уже не роками, не поколіннями, а — століттями і далі, куди вже не розгледиш: ця жива тканина виплітається з нас і крізь нас, тече, міниться, буруниться, і нема як, зі своїми жалюгідними кількадесятьма роками земного віку, підплигнути над нею, щоб угледіти згори її розметаний по безмежжю, і наскільки ж складніший за мапу зоряного неба, рисунок, — всі ми в часі тремось одне об одного, поняття про це не маючи, мертві, живі, ненароджені, і хтозна, скільки їх і в яких химерносплетіннях взаємин склалось на те, щоб я оце зараз сиділа, тримаючи в руці голос чоловіка, якого люблю, — і навіть того не розгледіти, чому я його люблю: чому саме його?..
— Альо? — обережненько термосить її той чоловік, відчувши на протилежному кінці розрідження уваги, перехід її, як сам би визначив, із твердого стану в плазмений. — Лялюся? Ти слухаєш?..
