Айвенго - Скотт Вальтер (бесплатные версии книг TXT) 📗

Місце очікуваних змагань було напрочуд видовищним. Похилі галереї були заповнені всім, що було родовитого, знатного, багатого й гарного на півночі Англії й у середніх її частинах; різноманітні кольори одягу цих поважних глядачів справляли враження веселої строкатості, складаючи приємний контраст із темнішими й тьмянішими барвами одягу солідних городян та йоменів, які, юрблячись нижче галерей уздовж всієї огорожі, ніби утворили темну облямівку, яка ще різкіше відтінювала блиск і пишність верхніх рядів.

Герольди скінчили читання правил звичними вигуками: «Щедрість, щедрість, доблесні лицарі!» У відповідь на їхній заклик зі всіх галерей посипалися золоті й срібні монети. Герольди вели літописи турнірів, і лицарі не шкодували грошей для істориків своїх подвигів. На подяку за отримані дарунки герольди викрикували: «Любов додам! Смерть супротивникам! Честь шляхетному! Слава хороброму!» Прості глядачі приєднували до цих гасел свої радісні вигуки, а сурмачі войовничо сурмили. Коли гамір стих, герольди блискучою вервечкою залишили арену. Одні лише маршали, у повному бойовому спорядженні, верхи на закутих в панцери конях, нерухомо, як статуї, стояли біля воріт обабіч поля.

До цього часу весь обгороджений простір біля північного входу на арену наповнився юрбою лицарів, які висловили бажання взяти участь у змаганні з лицарями-заводіями. З верхніх галерей здавалося, що там хвилюється ціле море пір'я, виблискують шоломи і довгі списи; прикріплені до списів прапорці завширшки з долоню колихалися й маяли, підхоплені вітром, надаючи ще більше руху й без того надзвичайно жвавій картині.

Нарешті браму відчинили, і п'ять лицарів, обраних жеребкуванням, повільно в'їхали на арену: один попереду, інші за ним попарно. Всі вони були чудово озброєні, і саксонський літописець, чия розповідь править для мене першоджерелом, напрочуд докладно описує їхні девізи, кольори, навіть вишивки на чепраках їхніх коней. Але нам немає потреби переповідати все це. Скористаюсь словами одного з сучасних поетів, Са-мюеля Колріджа, автора, на жаль, небагатьох творів:

їхні герби без сліду зникли зі стін замків, та й самі замки перетворилися на зелені пагорби й жалюгідні руїни. Там, де їх знали колись, тепер не пам'ятають — ні! Багато поколінь змінилося й забулося в тім краї, де панували ці могутні феодальні можновладці. Чи ж є діло читачеві до їхніх імен і лицарських гасел!

Але не відаючи, яке забуття очікує на їхні імена й звитяги, бійці виїхали на арену, стримуючи гарячих коней і примушуючи їх повільно виступати, щоб похвалитися красою їхнього кроку та своєю власною спритністю і грацією. І негайно ж із південних наметів, де ховалися музиканти, гримнула дика, варварська музика: звичай цей був вивезений лицарями з Палестини. Оркестр складався із цимбал та дзвонів і справляв таке враження, ніби лицарі-заводії посилали одночасно і привіт, і виклик суперникам, які до них наближалися. На очах у глядачів п'ятеро лицарів проїхали арену, піднялися на пагорбок, де стояли намети заводіїв, роз'їхалися врізнобіч, і кожний злегка тицьнув тупим кінцем списа щит того, з ким бажав поборотися. Прості глядачі, а втім, і багато знатних осіб і навіть деякі дами були трохи розчаровані тим, що лицарі побажали битися тупою зброєю. Певний сорт людей, що й у наші дні захоплюється найстрашнішими трагедіями, в ті часи цікавився турнірами лише настільки, наскільки ця забава була небезпечною для суперників.

Сповістивши присутніх про свої мирні наміри, лицарі від'їхали в інший кінець арени й вишикувалися. Тоді лицарі-заводії вийшли зі своїх наметів, сіли на коней і на чолі з Бріаном де Буа-Гільбером, спустившись із пагорбка, також стали поруч, кожен проти того лицаря, який торкнувся його щита.

Заграли труби й ріжки, і супротивники помчали один на одного. Сутичка тривала недовго: мистецтво й фортуна заводіїв були такі, що супротивники Буа-Гільбера, Мальвуазена й Фрон де Бефа разом упали з коней на землю. Супротивник Гранменіля, замість спрямувати спис у шолом або в щит ворога, переломив його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнішим, ніж просто звалитися з коня: останнє можна було приписати випадковості, тоді як перше свідчило про незграбність і навіть невміння обходитися зі своєю зброєю. Лиш п'ятий лицар підтримав честь своєї партії: він бився з йоаннітом, обидва переломили списи й розійшлися, причому жоден із них не домігся переваги.

Лемент глядачів, вигуки герольдів і звуки сурм проголосили торжество переможців і поразку переможених. Переможці повернулися у свої намети, а переможені, піднявшись із землі, посоромлені, вийшли з арени; вони мали тепер вступити з переможцями в перемовини про викуп своїх обладунків і коней, які, за законами турнірів, стали здобиччю переможців. Один лише п'ятий трохи забарився, погарцював по арені і дочекався оплесків публіки, що, без сумніву, сприяло приниженню його соратників.

Слідом за першою друга й третя партії лицарів виїжджали на арену й випробовували своє бойове щастя. Однак перемога рішуче залишалася на боці заводіїв. Жоден із них не був вибитий із сідла й не зробив ганебного промаху списом, тоді як такі невдачі постійно траплялися в їхніх супротивників. Тому та частина глядачів, яка не співчувала лицарям-заводіям, зажурилася, бачачи їхній незмінний успіх. У четвертій партії виїхало лише три лицарі; вони обійшли щити Буа-Гільбера й Фрон де Бефа й викликали на змагання лише трьох інших — тих, які виявили меншу спритність і силу. Але така обережність ні до чого не призвела.

Лицарі-заводії, як і раніше, мали повний успіх. Один з їхніх супротивників вилетів із сідла, а два інших промахнулися, тобто зазнали поразки в прийомі бою, що вимагав точності й сильного удару списом, причому спис міг ударити по шолому або об щит супротивника, переломитися від сили цього удару або скинути самого нападника на землю.

Після четвертого змагання оголосили досить довгу перерву. Видко, охочих відновити герц не було. Серед глядачів почалося ремство; річ у тому, що із п'яти лицарів-заводіїв Мальвуазен і Фрон де Беф не користувалися прихильністю народу через свою жорстокість, а інших, крім Гранменіля, не любили, бо вони були чужоземцями.

Ніхто не був настільки засмучений вислідом турніру, як Седрик Сакс, який у кожному успіху норманських лицарів бачив нову образу для честі Англії. Сам він замолоду не був навчений довершеному володінню лицарською зброєю, хоча й не раз показував свою хоробрість і твердість у бою. Тепер він запитально поглядав на Ательстана, який свого часу вчився цьому модному мистецтву. Седрик, здавалося, хотів, щоб Ательстан спробував вирвати перемогу з рук тамплієра та його товаришів. Але, незважаючи на свою силу й хоробрість, Ательстан був таким ледачим і позбавленим честолюбства, що не міг зробити зусилля, на яке очікував Седрик.

— Не пощастило сьогодні Англії, мілорде, — мовив Седрик багатозначно. — Чи не спокушає це вас узятися за спис?

— Я збираюся побитися завтра, — відповів Ательстан. — Я візьму участь в melee [35]. Не варто вже сьогодні надягати ратні обладунки.

Ця відповідь була не до душі Седрику з двох причин: по-перше, йому дошкулило норманське слово melee, що означало загальну сутичку, а по-друге, у цій відповіді позначилася байдужість Ательстана до честі своєї батьківщини. Але через те, що так говорила людина, до якої Седрик відчував глибоку повагу, він не дозволив собі обговорювати Ательстанові мотиви або вади. Втім, його випередив Вамба, який поквапився вставити своє слівце.

— Ви маєте рацію! — сказав він. — Хоч воно й сутужніше, зате набагато почесніше бути першим зі ста чоловіків, ніж першим із двох.

Ательстан прийняв ці слова за похвалу, сказану всерйоз, але Седрик, збагнувши потаємну думку блазня, кинув на нього суворий і загрозливий погляд. На щастя для Вамби, час і обставини не дозволили господареві покарати його.