Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
По Москві промчаться бритоголові, у Швеції блиснуть тім’ям, у Німеччині єврейським студентам пригрозять новим Холокостом по електронній пошті, ще й підпишуться: АсІоІі’РІ ІіГІег. Недавно таке збіговисько екстремалів у одній з федеральних земель ледве розігнала поліція, а вони ще й забарикадувалися намертво у якійсь будівлі. А у нас які бритоголові? Максимум з вусами.
«Злагода! Єдність!» — товчуть, як у ступі, а де ж та єдність? Перегризлися між собою. Хочуть збудувати державу. Так державу ж треба будувати з підмурка, щоб кожен свою цеглинку поклав. А з того каміння, що за пазухою, держави не збудуєш.
Який Хічкок зі своїми «Птахами»? У нас свої своїх заклювали.
Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.
А так же гарно звучало — Фронт національного порятунку!
Абстрагуватися і не знати.
Жити своїм життям.
Але свого життя теж немає. Додому хоч не вертайся. Дружина, як електричний скат. Різка, роздратована. Я вже боюся до неї заговорити. Вчора кажу: — Як ти думаєш, чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть уже у власній державі?
— А чайка, яку зварили в каші, може себе ідентифікувати з собою? Тільки з кашею, — сказала вона.
От і поговорили.
Її характер перемелює мене, як жорна. Я стаю легкий, сипкий і сам для себе непереконливий. Мені хочеться звіятись і полетіти.
Як там у Гоголя: «Взвейтесь, кони, и несите меня с этого света!»
Друг мій пише з Каліфорнії: «Приїжджай. Попрацюєш у нормальних умовах». А може, й справді? Я втомився тут жити. У мене відняли Батьківщину.
Диктат приматів. Куди подітись людині?!
Транслюють акцію «Бізнес-Олімп». Те, що у нас зветься елітою, роздає саме собі національну премію «Прометей-престиж». Але чому національну, все ж таки і Прометей, і Олімп — це антична Греція. І який престиж? Невже їм здається, що бути прикутим до скелі, з печінкою, закльованою орлом, це престижно? Може, вони думають, що Прометей сидів на Бізнес-Олімпі? Чи їм що промоутер, що Прометей?
Уявляю собі, як ті люди в далеких вимираючих селах, де вже ні школи, ні клубу, ні бодай фельдшерського пункту, як у кого є старенький телевізор, — дивляться, наче з іншої планети, ці трансляції зі столиці, — як тут жирує бомонд, на їхній біді розпаношіле свинство, в блиску й розкошах нічних клубів, ресторанів, світських вечірок.
А в цей же час відбувається незрима і нечувана трагедія. Матір Ґонґадзе вже теж допустили до опізнання. Сім годин вона дивилася на ті рештки, в яких годі було когось упізнати. Машина швидкої допомоги стояла під моргом. Кілька разів її виводили попідруки до тої машини, вона хапала ковток повітря і знову йшла впізнавати. Кажуть, принесла з собою черевик, прикладала до зотлілої стопи, розмір не співпадає.
Ніоба оплакувала своїх дітей. Але їхні кісточки вона в руках не тримала.
А ця мати — цю матір не могли б написати навіть грецькі трагіки!
У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне.
Вже не тільки дружина й мати, вже ціле суспільство — потерпіла сторона.
Таке враження, що ми уже всім народом приміряємо черевик до мертвої стопи. Куди далі піде ця нація?
Прочитав статтю в інтернеті з британської «Файненшел тайме»: «Втрачена країна». Страшно. Я не хочу її втрачати. Я хочу тримати лінію фронту, але де ж ті, хто здатен на День гніву?!
Мужчини імперських націй мислять категорією сили.
Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи.
А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде.
Не буде. Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами. Фактично я теж неповноцінний громадянин, бо я терплю.
По суті, я давно вже по-справжньому не обурююсь, я знаю, що від мене нічого не залежить. За радянської влади людину хоч вважали гвинтиком тієї системи. А тепер повипадали і Гвинтики, і шурупчики, і мотор забарахлив.
Я ніхто. Я виборець. Я одиниця електорату. Я такий-то номер у списку. «Світ належить першим». Я стонадцятий.
Теща на кухні читає астрологічний прогноз. Мені — фінансові труднощі, дружині — що їй зіграють вальс Мендельсона на цьому тижні.
Втрачу роботу — от і будуть фінансові труднощі. Та вже й так живемо «на рівні мінімального рівня», як казав один депутат. Ціни ростуть неспівмірно з зарплатою. Ось потрапив у тисняву на дорозі, погнули мені бампер не мого «Опеля», змотався на техстанцію — і вже тріщина у сімейному бюджеті.
— У тебе туго з копійкою? — питає теща. — На ось, візьми. — І потай від дружини віддала мені свою пенсію. І я взяв. Я, мужчина, я, доросла людина, батько і чоловік! — я заплатив за квартиру з тещиної пенсії.
Мені на ногу впав кактус. Тепер ходжу з паличкою, кульгаю. Дружина навіть не помітила, що на мене вже кактуси падають.
Мені здається, наш малий заздрить Борьці. У Борьки собака, у Борьки магнітола. У Борьки тачка крута, і папа крутий, і охоронець, як Термінатор з фантастичного трилера.
А я, хто я в очах малого, з моїми вічними проблемами, з непрестижною машиною і постійною тривогою за завтрашній день?
Мій батько ще коли сказав: — Між мною і тобою буде дистанція, між тобою і твоїм сином — прірва.
Все знав старий. Я тоді думав, що він старий. Тепер іноді почуваюся старшим від нього. І дистанція зменшилась, часто передзвонюємось.
— Ну, як там ви? — питаю. — Як ваш Тінейджер?
— Сидить в інтернеті. Дружина хвилюється. Хтозна, де він там візитує, ще натрапить на якусь Лоліту. Ти ж знаєш, який там контент. Уже ж кожна шльондра може відкрити свій персональний сайт. Або щось таке інсталюється, чому й назви нема. Недавно якийсь підліток із Техаса оголосив на себе аукціон в інтернеті, член подушкою прикрило, обіцяє класний секс.
— Ну якщо він вже вийшов у Мережу, ти теж мусиш вчитися веб-серфінґу. Обмеж доступ до тих програм, де дітям до шістнадцяти, — порадив я. — Зроби список веб-сайтів, які він може відвідувати, а які не повинен.
— Так він і послухає, — сказав батько. — У тебе он ще зовсім малий, а дуже ти можеш ним покерувати? — І то.
Сидять зараз з Борькою, грають у нову електронну гру. Суть її в тому, що ворога треба уникати. Але його важко уникнути — він ворог у великому темпі. Він відбирає життя. Між дітьми відбувається цілком загадковий для мене діалог.
— Скільки життів ще залишилося? — питає малий.
— Ще п’ять, — каже Борька.
— Я її врятую, маленьку мишку, — каже малий. — А змію треба рятувати?
— Проведи одну атаку.
— А тоді що?
— Він тобі зніме трішки життя.
— А якщо нападе, як вбивати?
— Просто натиснути кнопку.
Отак просто. «Натиснути кнопку», «він тобі зніме трішки життя».
Мені щодня щось знімає трішки життя. В сумі вже знято більше, ніж, може, вже залишилось.
У дружини день народження, вона собі подарувала обручку. Тоненьку золоту шлюбну обручку. Мені в серце кольнуло — це ж повинен був зробити я. І не подарувати, а одягти їй на палець, ще коли ми одружувались. Але ж ми не вінчались, а просто розписалися в ЗАГСі, та й грошей не було на дві золоті обручки, і якось не подумалось. Звідки ж я міг знати, що це для неї важливо, вона ж не сказала. А тепер же як? Я маю докупити собі обручку, чи вона мені купить, чи так і будемо жити — вона заміжня, а я ніби як нежонатий?
Відчуваю себе перекресленим.
Виправити становище не знаю як.
Настає такий момент у житті, коли нічого вже не можеш виправити. Ні в стосунках, ні в обставинах. Ні в самому собі.
Учора йду в підземному переході, чую по радіо: «34-літній японець здійснив стриптиз на телевізійній вишці». Це вже якщо у японця крівля поїхала, така мудра нація, то що ж тоді нам?
Може, вибратися на якусь вишку і звідти стрибнути?
Теща читає Жюль Верна, а я вже хочу Петрарку.
Щоправда, моя Лаура не тягне на створений ним взірець. Та була лагідна й загадкова, а моя вже, як кобра, просто сичить.
