Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗

Негаразди почалися вже при наближенні до центру. На одному з поворотів я несподівано відчув, що машина якимось дивним чином самовільно розхитується.

— Чуваки, ви нічого не відчуваєте? — спитав я, пригальмувавши.

Поки я задавав питання, вантажівка, скрипнувши гальмами, повністю спинилася, але… не перестала розкачуватися з боку в бік. Амплітуда коливань була чималенькою — нас хитало, наче на невеличкій яхті під час шторму.

— Землетрус?! Це землетрус!!! — верескнула дівчина.

— Рятуйте! — залементував мій товариш.

— Бляха-муха, тільки цього ще не вистачало! — скрикнув я.

За лічені секунди Артем, Маруся та я викотилися з машини на дорогу. Щойно опинившись на рівному асфальті, ми з подивом узріли, що розкачується лиш наша будка на колесах, а земля під ногами лишається цілковито нерухомою.

— Що за фігня? — протягнув Тьомик, почісуючи потилицю.

Я підійшов до кузова, розчахнув дверцята і зазирнув усередину. Джумбо стояв з напівзаплющеними очима, щось тихенько дудів у триметровий хобот і гойдався туди-сюди, розмірено переступаючи з ноги на ногу [25], мов розповнілий балерун на розігріві. Від таких па ресори на колесах жалібно поскрипували. До речі, мелодія, яку наспівував слон уві сні, чимось нагадувала музикальну заставку до старого нінтендівського «Супер Маріо».

— Все нормально, — заспокоюю своїх товаришів, — я читав про це в Інтернеті. Він просто тупцяє на місці уві сні. Таке з цими клаповухими бовдурами трапляється…

Мої супутники полегшено зітхнули. Відтак, не гаючи часу, ми забралися назад у кабіну і посунули далі. Невдовзі успішно проминули Плаза де Армас, центральну площу, і продовжили впевнено рухатись на північ.

Тож ми їхали, їхали, а потім… раптом перестали їхати. Причому перестали так різко і з таким скреготом та грюканиною, наче у машини колеса повідлітали. Тьомик ледь не вилетів через лобове скло, а Маруся з гучним «ай!» буцнулась головою об торпеду. Потому запала глуха тиша.

— Що це було? — перелякано прошепотів мій напарник.

Будка не розхитувалась, і це мене чомусь страшенно насторожувало. А ще мені здалось, що машина наче понижчала, і це, бляха, насторожувало ще більше.

— Ану вискоч подивись, — так само шепнув я.

Артем неквапом виліз із кабіни, підійшов до капоту, а тоді печально подивився на мене крізь лобове скло і убивчо-незворушним голосом проказав:

— Чувак, у нас повідпадали колеса.

— Йоманарот!!! — заволав я і кулею вилетів з кабіни. — Цього не може бути!

Одначе Тьомику не примарилося: всі чотири колеса роз’їхались врізнобіч і лежали зараз дисками догори, причавлені днищем машини.

— Всьо, — розвісив вуха Тьомик, — нам тепер гайки.

На довершення всього Джумбо голосно чхнув, внаслідок чого покрівлю будки зірвало й відкинуло геть, наче поривом ураганного вітру. Далі мастодонт вистромив допитливу мордяку над кабіною і зацікавлено позирав на нашу трійцю, неначе промовляючи: «Шо такоє? Чьо стоїмо?» А потім знову взявся ритмічно хитатися, розтоптуючи жалюгідні залишки транспортного засобу і тихенько виспівуючи лейтмотив з «Маріо».

— Максе… Максе… — тремтячим голосом прошепотіла Маруся. — І що нам тепер робити? — в очах дівчини застиг невимовний відчай.

Я глитнув слину і прошипів:

— Я не знаю.

— А як же твій план? Як же твоя супер-блок-схема, де все передбачено?

— Дівко, я не міг спрогнозувати, що у вантажівки відваляться всі чотири колеса зразу… — грубо відрубав я.

Отож ситуація була ще та. Ніч. Ліма. Ми стирчимо посеред безлюдної вулиці в кількох кварталах від історичного центру. Перед нами — машина без коліс і з погнутою бляшаною будкою. В будці сидить поцуплений із зоопарку слон. А до Трухільйо — 540 кілометрів.

— У тебе є запасний план? — трохи оговтавшись, звернувся до мене напарник.

Я гарячково обдумував, як вибратися з халепи.

— Запасного нема. Але знаєш… у нас все ще є генеральний, тільки тепер він трохи помінявся, — загадково відказав я.

Затим, тихенько лаючись та бідкаючись на свою лиху долю, я випхав слона з будки. Джумбо щось ображено воркотав, але не опирався і слухняно вийшов на вулицю. Понурою велетенською громадою він вимальовувався наді мною у темряві ночі. Поодалік, вирячивши від страху та відчаю очі, тупцяли Артем з Марусею. Якби якийсь перуанець випадково наткнувся зараз на нашу компанію, то, певно, з’їхав би з глузду з перестраху.

Кількадесят секунд я напружено оглядав вайлувату тварину, сумніваючись, що він піде слідом за мною. Здавалося, легше зсунути з місця гору. Одначе вибору не було: я став до нього в півоберта і поманив рукою. Джумбо рвучко підняв хобота, замахнувся і… м’яко поклав його на моє плече. Маруся скрикнула, прикривши рот долонькою. Я теж ледь не наваляв у штани, причому як спереду, так і ззаду. Нічого страшного не трапилось: слон не задушив і не пошматував мене. Зібравшись з силами, я без поспіху закрокував вулицею, і тоді Джумбо… слухняно потюпав за мною, не знімаючи вологого й теплого хобота з м’язів трапеції.

— Не відставайте, — кинув через плече товаришам, і всі разом ми задріботіли крізь лабіринт вуличок перуанської столиці.

Через три години, коли над горизонтом на сході проступили невиразні пурпурові смужки, передвіщаючи прихід світанку, наш бравий загін опинився в самому серці бідацьких кварталах на півночі Ліми. Рушати далі було надто ризиковано; тепер нам потрібно було, по-перше, заховати слона і, по-друге, самим пересидіти де-небудь до темряви.

Зненацька мій погляд наткнувся на замшілий мотель, оточений брудними халупами. Не роздумуючись, я повів слона за собою до входу в нічліжку.

За рецепцією куняв молодий перуанець з немитим волоссям і сережками у вухах та носі. Судячи з характерного запаху, який витав у передпокої, хлопець був під кайфом. Я грубо розштовхав його і, не маючи ніякого конкретного плану, вирішив діяти експромтом:

— У нас тут слон, — кажу. — Можна ми у вас переднюємо?

— Шо-о? — спросоння пробубнів накурений молодик.

— У нас із собою слон, і нам потрібно десь перечасувати до вечора, — повторюю.

— Що за жарти, ґрінго? Який іще слон?

Я нічого не відповів і обкотив хлопця важким поглядом. Певно, прочитавши мої думки, він трохи відхилився і зазирнув мені за спину, після чого зблід, схопився на ноги і заверещав:

— О, Мадре де Діос! Слон! У них слон! Сло-о-он!!! Рятуйся, хто може!!!

Затим, перекидаючи стільці та шафки, бідолаха кулею вилетів з мотелю через чорний хід.

— Ідіот, — крізь зуби вилаявся я, забираючи Джумбо подалі від цього місця. — Він зараз розбудить усю столицю. Треба рушати далі…

Через кілька кварталів ми натрапили на більш-менш пристойний hospedaje, гостьовий будиночок, що мав стоянку у внутрішньому патіо, укриту високими цегляними стінами від допитливих очей з вулиці. Цього разу я діяв обережніше, чемненько спитавши у чергового, чи є у них вільні кімнати.

— Скільки вас? — уточнив заспаний прислужник.

— Троє.

Перуанець мляво кивнув:

— У нас є одна вільна кімната.

— Дуже добре. І ще нам одне парковочне місце, будь ласка, — бовкнув я, — для… хм… для…

— Ось реєстраційний бланк для вселення. Запишіть свої імена та марку машини, а потім, я вийду і покажу вам, де припаркуватись.

Я взяв ручку і вписав у анкету три вигаданих імені, сподіваючись, що у такій дірі метрдотель не перевірятиме паспортів. У місці, де треба було вказати марку авто, чесно нашкрябав «слон». Сонний прислужник узяв папірець з моїх рук і, навіть не глянувши на нього, повів мене до внутрішнього патіо: показувати місце для стоянки.

— А де ваша ма…

Тут він звів очі і надибався поглядом із Джумбо, який за звичкою, тихенько бумкаючи і попихкуючи, розкачувався посеред патіо. Кілька секунд бідолаха ошаліло кліпав очима, потім крадькома зиркнув на бланк і побачив акуратно виведене «un elefante» у графі «Марка машини». Хлопець почухався, ще раз глипнув на слона, а тоді тицьнув на вільне місце коло протилежної стіни і мовив: