Обліковець - Троян Марина (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Їй я відповів те саме, що й попередникам.
– Навчися літати, – порадила вона мені, не полишаючи скубти свою голову.
– Це я і так умію, – зітхнув я, удавши, що розмовляю з мудрецем.
– Тоді навчися не літати, – була її наступна порада. – Це не менш складно. Я, наприклад, не вмію ні того, ні другого.
Я поплівся далі, і в якийсь момент мою увагу привернув старенький дідок, який сидів біля свого гаража й перебирав якісь залізяки. Їх була перед ним ціла гора: великих і маленьких, довгих, покручених, круглих, і ще якоїсь незрозумілої форми гвинтиків і деталей. Він сидів на ослінчику перед тією горою, брав у руки деталь, довго та уважно її роздивлявся, потім відкладав на одну з менших куп, ліворуч або праворуч від себе. Я зазирнув до гаража й побачив запилену, затягнуту павутинням комору, де накидано всілякого мотлоху, але нема й сліду від машини чи мотоцикла. Навіть велосипедом тут не пахло. Дід наводив лад у старому гаражі, де давно не жив ніякий транспорт і куди майже ніколи не ступає нога людини.
– А ти чого байдикуєш? – гаркнув дідок до мене начальницьким тоном.
– Може, ти скажеш мені, що я маю робити? – з викликом запропонував я йому.
– А ти не маєш діла? – Дідок здивовано повів бровами.
– Я сказав би, що ні, – зізнався я.
– Тоді допоможи мені робити моє, – поділився дід.
Я міг би допомогти йому. Але якщо я це зроблю, то що тоді тому бідному діду залишиться робити в цьому житті?
Не знаю, скільки я так тинявся, натрапляючи на різних людей. Деякі мене бачили й розмовляли зі мною. Звісно, то була така категорія осіб, що якби вони комусь розповіли про мене, їм би ніхто не повірив. Вони самі собі не повірили б наступного ж дня. Але таких було мало. Для основної маси я залишався невидимим. І хоч скільки вештався, скільки дослухався, просвітлення так і не діждав.
З таким результатом, чи то пак, із його відсутністю, я повертався назад.
– Що у вас тут новенького? – запитав я в Третьої, яка за своєю звичкою сиділа на стовпі в Лейлиному дворі. Я знав, що Міла повернулася після сесії й зараз навідалася до подруги, щоб поділитися враженнями.
– Та нічого особливого, – проспівала Третя, наділивши мене однією зі своїх загадкових усмішок. – Окрім того, що, поки ти десь провітрювався, твоя підопічна вийшла заміж!
12
Мілине інститутське життя у вирі загального студентського варива нічим суттєвим не вирізнялося. Більше того, якщо порівняти з іншими, більш активними особами, воно могло видатися прісним і одноманітним.
Довге сидіння в бібліотеці, довгі черги до ксерокса чи до комп’ютера, довгі нудні лекції й довгі вечори в кімнаті, яку їй давали в гуртожитку на час сесії, наодинці із собою. Та й чи могло бути інакше? Зайвих грошей у неї ніколи не водилося, тому, щоб отримати навіть поганеньку трієчку, доводилося скніти над книжками й конспектами та сподіватися на те, що екзаменатор ще не всю свою совість продав. З тієї самої причини доводилося уникати групових походеньок по кав’ярнях і клубах, обмінюючи гучну веселу компанію однокурсників на мовчазне меланхолійне товариство книжок і голих стін. Залишалися хіба кілька хвилин компанійського хихотіння між парами, перед дверима екзаменаційної аудиторії чи на зупинці маршрутки.
Але це була її власна дійсність, іншої вона не мала й бажати не наважувалася.
Крім того, не все було так погано. Окремі предмети були Мілі дійсно цікаві, і тоді час у бібліотеці минав непомітно, а сидіння над книжками приносило їй певне задоволення. І ті хвилини хихотіння з дівчатами та хлопцями – носіями свіжої крові, що, здавалося, були вільні від упереджень, – Міла не проміняла б на місяці перебування вдома, нехай би навіть мама із сестрою здували з неї пилинки й носили на руках. Цими приємними митями Міла й жила, намагаючись не зважати на прикрощі й не помічати того, що інші цих митей мають у тисячі разів більше.
Так, у коротких радощах і довгих завчаннях, минув перший рік. Так, певно, минув би і другий, і наступні роки Мілиного студентства, якби застояну воду не спінила певна обставина.
Якось Міла, засидівшись у бібліотеці, не встежила за часом і спізнювалася на важливу лекцію. Її пропуск дорівнював смерті, бо професор відмічав присутніх, відсутніх мав звичку на екзамені «розстрілювати», а спізнення вважав чи не найгіршою образою. Тому Міла, порушуючи всі можливі правила поведінки, як обпечена, мчала коридором, налітаючи на людей та волаючи в бік ліфта, щоб невідомі пасажири, які вже встигли до нього увійти, притримали дверцята. Вона руками вчепилася в ті дверцята, та її ноги поїхали по слизьких кахлях далі по коридору, а легкий наплічник, накинутий на руку абияк, обкрутився навколо шиї й стукнув її по голові. Отакою хвеською вона й постала перед єдиним пасажиром, який втягнув її разом із неслухняними кінцівками та наплічником до ліфта й простежив, щоб поза ліфтом, бува, ще чого потрібного не залишилося.
Підвівши очі, Міла побачила перед собою хлопця, який прилаштував її в кутку і тепер сам зручно обперся об хромовану ручку на стіні. Він не був писаним красенем, його одяг і речі нічим позаземним не виділялися, і він не кинувся щебетати до Міли ввічливі слова, причаровуючи своєю сердечністю. Він був ні низький, ні високий, мав волосся ні темне, ні світле, риси його обличчя були ні тонкими, ні грубими. Він не пахнув дорогими ароматами, але й не тхнув потом і куривом. Проте він був із тієї породи хлопців, яким хотілося подобатися, кортіло піймати його зацікавлений погляд, виманити в нього слова звертання й прагнути його товариства.
Міла рефлекторно випросталася, обсмикнула одяг і поправила волосся. Дівчина не наважувалася прямо дивитися на сусіда чи першою заговорити, бодай для того, щоб подякувати за допомогу. Вона тільки стояла біля стіни, збентежена й розгублена, намагаючись зрозуміти, чи дивиться хлопець на неї, і думала про те, аби ніхто більше до ліфта не ввійшов і не став поміж ними. Міла й сама не могла б сказати, чого вона сподівається, адже навряд чи цей непримітний сірий бовван у її подобі міг отак зразу зацікавити хлопця. Вона лише хотіла зараз проїхати в цьому ліфті з ним удвох, хай і безслівно, і ще трохи помліти в цих нових і п’янких хвилях.
Але коли двері зачинилися, а ліфт тріпнувся й загудів, хлопець почав весело реготати, абсолютно Міли не соромлячись і ніскільки не боячись зачепити її ніжних почуттів. Дівчина від несподіванки вирячилася на нього й зніяковіла ще дужче від розуміння того, що тільки з неї він може зараз реготати й тільки така дурепа, як вона, надіялася викликати в нього якісь інші емоції, крім сміху.
За мить її кров закипіла – чи то образою на нього за його малодушність, чи праведним гнівом на себе за свою сентиментальність. Міла не мала наміру розбиратися в цьому, вона із силою натиснула на червону кнопку з написом «Стоп», а коли ліфт зупинився – на кнопку з цифрою «3», бо якраз до третього поверху вони встигли доїхати. Хлопець припинив сміятися. Двері відчинилися, Міла вискочила в коридор і побігла за ріг, перш ніж він зміг щось сказати.
Спочатку вона просто заховалася в куток, притулившись ліктями й лобом до стіни, і спробувала стримати сльози, які навернулися на очі. Коли почула, як ліфт рушив і в коридорі залягла обнадійлива тиша, Міла відвернулася від стіни, покліпала, осушуючи очі, і підняла з підлоги свій рюкзак. Хлопець хлопцем, але треба йти на лекцію. Чи він глузував із неї, чи крутив пальцем біля скроні – Міла намагалася не думати й раділа, що не бачить цього. Вона пішла до сходів, намагаючись поспішати, але вже без того шалу, який заніс її в ліфт.
Підійшовши до дверей лекційної зали, дівчина обережно смикнула за ручку. Двері не відчинялися, хтось зачинив їх зсередини на замок. Ще один вибрик ексцентричного професора, щоб провчити несерйозних студентів.
Міла застогнала і, з’їхавши спиною по стіні, сіла просто на підлогу. Забагато на сьогодні випало неприємностей, щоб залишатися бадьорою. Мало того, що жіноча гордість була розтоптана, – розтанула й надія на позитивну оцінку, а на горизонті маячило дві години втраченого часу в гірких роздумах про те, що доведеться приїжджати на перездачу, попередньо отримавши від матері і за свою тупість, і за додатково викинуті гроші, і за зайвий час інститутського «загулу».
