Пацики - Дністровий Анатолій (читаем бесплатно книги полностью TXT) 📗
— Гроші приніс? — насмішкувато запитує Риня.
— Толя, — каже Сава, — я все знаю про Чихаренка, я знаю, де його можна знайти.
— Де?
— Він живе у своєї бабки у Старому парку…
— А ти звідки знаєш? — питає Риня.
— У сусідньому домі моя тьотка. Я часто бачу там Чихаренка…
— Гарний хлопчик, — дружньо б'є його по плечу Риня. — На — кури, — простягає йому розкриту пачку й Сава дістає з неї цигарку.
— Риня, туди якщо йти, то цілим табуном. Одного, двох — закопають…
— Да. А може, його там нема, може, він на Київській? І нікуди не виходить?
— Не думаю. Я ж у сусідньому домі… Хіба він, — кажу я, — зі своєю головою не дружить…
Ми прощаємося з Савою, їдемо в центр у «Мелодію», яка неподалік від Театральної площі. Пригадую, ще за Андропова, коли я вчився у школі, біля гастроному «Дністер» мене затримала міліція — за те, що я під час навчання тинявся по вулицях. Згадую ті часи і мені стає смішно, згадую, як мою матір викликали до школи, як її відчитували, наче сімнадцятилітню шмаркачку, за те, що прогулюю уроки. У музичному магазині купую платівку–збірник «Місце зустрічі» з композиціями AC/DC, «Rolling Stones», Гендрікса та інших. Риня помічає на прилавку платівку бітлів і від радості підстрибує, як дитина. Виходимо з «Мелодії» й прямуємо у бік центрального універмагу. Купуємо біляші. Риня жує й, дивлячись на наших по–літньому одягнутих ровесниць, які снують туди–сюди, каже, бабйо повилазило, скоро дівах буде, стільки, як метеликів, вибирай не хочу, от за шо я люблю літо — захоплено дивиться на струнку, тонконогу тьолку в короткій світлій спідниці. Проходячи біля забігайлівки «Космос», раптом помічаю на відстані ста метрів перед собою знайомий силует. Муляє підозра: здається, йде Ляня з якимсь чювирлом. Срань господня! Да, це її чорне волосся, яке рівно спадає на спину, це її легка, акуратна хода… Показую пару Рині, він довго шукає їх поглядом, знаходить і каже, що це не Ляня. Як це не вона? Вона! Ми йдемо швидше, щоби наблизитися й роздивитися уважніше. Пара вже біля церкви, підходить на тролейбусну зупинку. На певну мить я втрачаю їх із поля зору, вони губляться в натовпі, потім чорноволоса голова дівчини знову з'являється, але високий незнайомець її затуляє своєю арматурою. Вони сідають! — вигукує Риня. Я придивляюся до людей, котрі заходять у 5–й тролейбус, але Ляні не видно. Чюйка підказує — це вона, сто пудів, це Ляня! Їде додому, на Бам. Але хто був біля неї? шо це за лось педальний? шо це за плуг? ти точно бачив її лице? вона? накидаюся на Риню, може ти помилився? Не знаю, розгублено відповідає він, потім замислюється, Толя, про це думати… може дах поїхати, баби з нами деколи таке витворяють, страшно… да, да, ти просто з цим ще не стикався. Пауза. Сідаємо в тролейбус і ідемо додому. Риня каже: добре, що закінчилося це сране навчання, мені воно вже на мозги давило, тепер можна погуляти, шо робиш завтра? Хочу виловити Чихаренка, цього жирного кабана! І настріляти йому по балді. Я з тобою. Може, ще хтось піде з нами? Двом іти у Старий парк небезпечно, можуть поламати. Нічого. Не поламають.
17
Мовчки курю й дивлюся собі під ноги: між моїми коричневими «саламандрами» по асфальті повзає кілька мурашок, я назбирую в роті слину й пускаю на них «бомби», одна з них накрила мурашку біля правого мешта, інші ж ніяк не можуть утрапити в ціль. З нудьги хочеться комусь дати по балді. Ми чекаємо на Чихаренка, як чекали на цю жирну свиню вчора. А вчора — взагалі були вафлі: Діма Дефіцит, Риня, Коновал і я майже цілий день — із сьомої ранку аж до вечора — як повні дауни стовбичили біля п'ятиповерхового будинку в Старому парку, де, за словами Сави, у своєї бабки ховається Чихаренко. Чекати його — питання принципу, якщо нада буде — на місяць зависнемо під цим під'їздом, вівця рано чи пізно виповзе на вулицю, ну, хіба він став святим і полетів на небо… Цей жирний кнур, мабуть, доганяє, що його шукають, і не висовуватиме свого носа надвір, бо зі своєю головою, певно, дружить. Учора ми пішли додому аж біля десятої вечора, по дорозі наткнулися на двох штемпів зі Старого парку, відвішали їм по повній програмі, одному, білобрисому, здається, зламали носа, а в другого, худющого й високого, забрали котли. Радісно було його товкти, бо уявлялася харя Чихаренка. Коли я затопив білобрисому, відчув неприємний біль у кисті руки. Ці козли на наступну суботу набили нам стрілу за Будинком культури залізничників; без питань, на, — ми завжди до ваших послуг. Риня з радості потер руки, нарешті буде війна, і знову комусь кранти настануть. Учора під вечір рука розпухла. Вітчим оглянув її і сказав, що це, певно, тріщина. Яка в дупі тріщина! Мені зараз не можна мати тріщину! Він сказав, міцніше нада тримати кулак під час удару, ти ж не дівчинка… Сьогодні ми з одинадцятої години висимо під під'їздом цього сраного будинку. Чихаренка поки нема. Коновал, повний даун, ще в обід здимів у гастроном купити нам хавчик, і його вже три години нема. Може, йому по мозгах надавали? і ми цього не знаємо? Дефіцит питає, як моя рука. Хуйово, ніяк, здається, повна жопа, навіть не знаю, як буду драяти мордяку Чихаренка. Риня каже, що це вивих. Я мовчки їх слухаю й намагаюся розгинати пальці, але відчуваю легкий біль. Нас охоплює конкретна нетерплячка, бо з роботи повертаються додому люди, а Чихаренка ніде не видно. Як на зло, ми не знаємо, в якій саме квартирі той поц. Діма Дефіцит каже, що, може, він живе у батьків на Київській, але я в це не вірю. Чихаренко сци–кун, якого світ не бачив, на Бам, на Київську — він не потикнеться. Пауза. Завтра в Боді змагання, порушує мовчанку Риня, здається, у «Спартаку». Нє, відповідаю, на вул. 15–го квітня, у клубі. Це добре. Додому близько, регоче Дефіцит, «Оріон»(Кафе неподалік однойменного заводу) під носом, є де забухати, якщо виграє.
— Ти чьо? Шоб Машталір не виграв?
— Звідки ти знаєш? — не вгамовується Дефіцит. — А може, йому такий штемп попадеться…
— Чуєш, бля, хулі ти переживаєш?
— Я не переживаю.
— Так чьо туфту несеш? Бодя вийде, дасть йому пару разів по балді, і твій «серйозний штемп» накриється.
— Подивимося.
— Шо «подивимося»? Так і буде! Машталір мужиків клав, важчих від себе на десять–двадцять кілограмів, а ти мені «подивимося».
…пауза. Дефіцит закурює, підносить запаленого сірника до цигарки Рині, той і собі затягується, випускає дим. Знову згадують Коновала. Діма хвилюється, аби з ним не сталося якої біди, Риня тільки злостиво посміхається й кидає, наркалига, мабуть, зараз мутить у таких самих чьмошних на хаті, або сидить убитий і п'є мінералку, йому, пацани, наші проблеми до одного місця, а хулі, нас тут можуть сьогодні закопати, а йому… по–барабану, нас тут можуть порізати, а йому до цього… Коновала нада відшивати, бо він із кожним днем опускається. Да, я це розумію й бачу, що так воно і буде, але Коновала, з яким разом ріс ще з дитячого садка, мені шкода, бо я знаю, який він добрий і щедрий, тільки прикро, що ця біда його накриває й затягує. Нада відшивати, впевнено каже Риня. Тихо, тихо, перериваю їхню розмову, пацани, очам своїм не вірю, дивіться — показую на тротуарну доріжку, по якій іде Чихаренко з двома важкими торбами в руках. Ну шо — вафлі, сміється Риня. Чихаренко нас помічає, навіть здалеку бачу, як здригається його їбальнік, він оторопіло відступає на крок, наче вагається, чи йти далі. Ми швидко підриваємося з лавки й наближаємося до нього. Риня каже, що його треба тягнути он у той провулок, який починається за яблунями, там нас ніхто не побачить. Харя Чихаренка блідне. Він намагається до мене привітатися, але я швидко хапаю його за комір і тягну за собою. Риня з Дефіцитом забирають у нього важкі торби й кидають під паркан. Чихаренко не чинить жодного опору й дозволяє завести себе у провулок, де нема ні душі. Слухняна вівця. Ну шо, лосяра? Його губи тремтять, очі перелякано кліпають, Толя, не нада, не роби помилки, стає він біля металевого паркану обличчям до нас. Я дивлюся в метушливі перелякані баньки, на тремтливе позеленіле табло, й мені стає огидно. Ти шо, вівця, з копит зійшла? — б'ю Чихаренка в рило з лівої, але це виходить мляво, оскільки правиця пошкоджена, підар утримується на ногах, несподівано підбігає Риня й швидко робить ногою підсічку, туша Чихаренка, наче важкий мішок, звалюється на асфальт. До нього підбігає Дефіцит і копає в живіт. Але Риня зупиняє Діму, почекай, мій куртячок замастиш, скидає з Чихаренка новеньку катонову куртку «Lee», оглядає її, о, нормальок, тепер можете його хуярити. Пацани, скавулить Чихаренко, як його вбивають. Пху, фуфєл, тільки пару разів дали по балді… Толя, забери їх! я хочу з тобою поговорити. На… с–сука, правою ногою заряджаю йому в харю, одразу відчуваю біль, оскільки бив «шпіцом»; Чихаренка відкидає під паркан.
