Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович (список книг .txt) 📗
На жаль, в усьому іншому Йоганнові не дуже таланило. Келер, охоловши до Вайса, бо не одержував нових підтверджень зв'язку шофера з гестапівцем Папке, пересадив його на вантажну машину.
І Вайс змушений був возити на вокзал ящики і тюки з різними речами, захопленими начальницьким складом у місті, яке грабували старанно й акуратно, за заздалегідь розробленим планом. Спеціальні особи вели облік усього, що становило хоч якусь цінність.
Розподіл цих цінностей робився в точній відповідності з положенням, званням і посадою осіб, гідних пожинати плоди перемог вермахту.
Старші військові інженери, довідавшись від знайомих гестапівців чи контррозвідників абверу, хто з поляків підлягає репресії, поспішали їх відвідати під приводом вселення до них на квартиру когось із своїх підлеглих. І після пильного огляду картин, фарфору, старовинних меблів, бронзи робили помітки в своїх записних книжках. Не соромились відчиняти одежні шафи, цікавилися, чи являють цінність дамські хутряні шуби, накидки. А після проведеної репресії приходили знову й давали вказівки родичам, як слід запакувати відібрані речі, щоб їх не пошкодили при транспортуванні до Німеччини.
І ці рицарі вермахту — нащадки прусських бундючних юнкерів, що хизувалися військовою службою як дорогою честі, із шрамами на обличчі від дуелей, викликаних найменшим натяком на образу їхньої гідності, — сидячи на стільці посеред чужої вітальні й поставивши між ніг, туго обтягнутих галіфе, дідівську шаблю, пильно стежили, як родичі, можливо, одведених на страту людей тремтячими руками загортали в солому, в папір, у вату різні фамільні цінності.
Найбільш прискіпливі змушували цих нещасних людей не тільки робити список вилучених предметів, а й докладно описувати їхнє старовинне походження і підтверджувати ці відомості своїми підписами.
Йоганн не мав права зупинятися на всьому маршруті до вокзалу. Після вивантаження машину старанно оглядали, піднімали сидіння в шоферській кабіні, розкривали ящики з інструментом: солдат міг бути злодієм, офіцер — ніколи.
І коли Йоганн стояв з грузовиком біля будинку, з якого виносили майно, він відчував погляди поодиноких перехожих, що падали на обличчя, мов плювки. В такі хвилини він намагався думати тільки про своє найперше і найголовніше завдання: він мусить, мусить уперто, наполегливо й покірно вживатися в це життя і, лишаючись при цьому цілком пасивним, стати Йоганном Вайсом, шукати прихильності людей, що оточували зараз його, навчитися бути по-дружньому запобігливим до них, навіть у наці знаходити людські струнки, щоб грати на них…
Вайс давно не бачився з Папке. Несподівано той з'явився в гараж і, дивно, збентежено всміхаючись, сказав, що в Лодзі тепер уже майже нікого з рижан не лишилося, а він скучив за земляками. Може, Йоганн проведе з ним вечір?
Всі вечори у Вайса проходили в штабній канцелярії. Фогт експлуатував його, як міг. Та ж довір'я до нього старшого писаря тільки зміцниться, коли унтерштурмбанфюрер гестапо накаже звільнити на якийсь час рядового Вайса від покладеної на нього роботи!
Зима почалася ранніми сутінками, мокрим, якимось гнилим снігом, що розповзався ковзким слизом по тротуарах. Не так давно на електростанції виявили організацію Опору. Учасників її розстріляли. Нові працівники, перевірені гестапо, очевидно, відзначалися благонадійністю, але не технічними знаннями. Світло у вуличних ліхтарях то спалахувало так сліпуче, що здавалося, лампи, не витримавши напруги, ось-ось почнуть вибухати, немов ручні гранати, то зів'яло блякло, то грайливо підморгувало, то злякано дрібно й часто тріпотіло, й по вулицях, немов примари, металися тіні.
Чітко, ритмічно гупали каблуки патрулів. Їхній лункий тупіт нагадував звук, який буває, коли забивають віко труни. Тріумфуючий марш тупої, нелюдської, немов витесаної з каменя статуї грубого насильства.
На обличчя перехожих несподівано падав білий диск, неначе вистрілений з ручного ліхтаря патрульного, з темряви вискакувало спотворене страхом обличчя людське, ще більше, ніж страхом, спотворене намаганням відтворити конвульсію посмішки. Засліплені очі кліпали, як у смертника. Безшумно, майже вмить виникнувши, обличчя так само безшумно і вмить зникали, щоб знову виникнути і щезнути, їхня ритмічно послідовна поява майже збігалася з важкою ходою патрулів.
Здавалося, ці обличчя щезали не від того, що гаснув ліхтар патрульного, а від самого тупого звуку каблуків, які втоптували в землю саму душу польського народу, розплатану, розіп'яту. І не по землі — по живому тілу народу ступали наці.
Поринувши в гіркі роздуми про поневолене місто, Йоганн неуважно слухав буркотливе бубоніння Папке й кілька разів відповів невлад. Піймавши себе на цьому, він з зусиллям вивільнився від мани й, знов стаючи Вайсом, спитав бадьоро:
— Як ваші успіхи, пане унтерштурмбанфюрер? Сподіваюсь, усе гаразд?
Папке загадково всміхнувся і раптові сказав приязно:
— Коли ми наодинці, можеш називати мене Оскаром. У моно було два-три приятелі, котрі називали мене так.
— О, дякую вам, пане унтерштурмбанфюрер!
— Оскар! — нагадав Папке й мовив засмучено — Один з них став штурмшарфюрером і тепер вважає непристойним для себе називати мене Оскаром, а я не насмілююсь назвати його Паулем. Другий попав у штрафну частину, і, коли б навіть довелося зустрітися з ним, я не дозволив би йому звернутися до мене на ім'я.
— А третій?
Папке сказав понуро:
— Я попереджав його — не кажи мені зайвого, а він все-таки казав. Я виконав свій обов'язок.
— Зрозуміло. А якщо я дозволю собі в розмові з вами зайве?
Папке замислився, потім сказав, зітхнувши:
— Зрештою я можу прожити й без того, щоб хтось звав мене Оскаром. Хоч мені дуже хотілося б мати приятеля, котрий би мене так називав.
Вдивляючись у фізіономію Папке, Вайс помітив, новий, раніш не властивий їй вираз печалі, розчарування. Маленьке, зморщене підборіддя було сумно підібгане до ображено одвислої товстої спідньої губи, на низькому лобі дужче позначилися складки зморщок, повіки запухли, очі в червоних, запалених прожилках. Папке йшов, тягнучи ноги, не вітався із зустрічними, навіть із старшими за званням — очевидно, знав, що з гестапівцями ніхто не має охоти зв'язуватися. Мерзли руки, він глибоко сховав їх у кишені шинелі, низько насунутий кашкет з високим верхом дуже відстовбурчував великі волосаті вуха.
Папке сказав, що йому не хочеться йти в солдатську пивну, а в офіцерське казино Вайса не пустять, і взагалі краще посидіти десь у затишному куточку, щоб вільно поговорити про минуле, — далебі, в Ризі вони жили не так уже й погано.
Недовго думаючи, Вайс напросив його до себе.
Папке сподобалась фрау Дітмар, навіть її явну неприязнь до себе він пояснив собі аристократизмом. В Йоганновій кімнатці він поставив на стіл добуту з кишені бриджів пляшку шнапсу й, прикладаючи змерзлі руки до кахляних плиток груби, чекав, поки Йоганн приготує закуску, і скаржився, що тут його недостатньо оцінили. Він сподівався на більше — і на звання, і на посаду. Сказав, що Функ — шахрай.
Папке догадувався, що Функ подвійний агент: гестапо і абверу, але, очевидно, ставку той робив на абвер. І найбільш цінні відомості якимось чином сплавляв абверу, де Канарісу вдалося зібрати всі старі агентурні кадри рейхсверу — техніків, спеціалістів з досвідом першої світової війни. Канаріс мріє стати головного довіреною особою фюрера і прагне прибрати до рук усі розвідувальні органи — гестапо, партії, міністерства іноземних справ. Але фюрер ніколи не дозволить зосередити таку силу в руках однієї людини. Гестапо — це партія, і зачепити гестапо — однаково що заміритися на всесилля самої націонал-соціалістської партії. І Папке немов між іншим нагадав, що він націст з 1934 року, але вискочки захопили всі високі пости, поки він чесно служив рейхові у Латвії. Його підборіддя знову зморщилося, а спідня губа ображено одвисла.
Жадібно випивши підряд кілька чарок горілки, Папке розкис, ослаб і, дивлячись посоловілими, каламутними од сліз очима на Вайса, розповів, як його, старого наці, справного служаку, недавно принизили.
