Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Нехай його відправлять на галеру до невольників, яких ми визволили. І то щоб хутко! А то накажу прив’язати йому до ніг ядро й пустити на дно!.. Як там поляк?
— Та ніби живий, — озвалися козаки, що поралися біля тіла Гостинського. — Ось—ось отямиться, бідолаха…
А божевільний качався по дну чайки і кричав словами пісні:
Яремко сидів, тримався за шию, яка вся боліла, і плакав. Він тільки зараз уявив, у якому смертному пеклі побував, тільки зараз уявив, скільки невольників загинуло у трюмі цієї галери — та й хіба тільки її?
Чайка Оксена Цьопи й справді не потонула — вона брала участь у нападі на іншу галеру, втратила половину своєї команди і тепер обпливала «поле» бою, підбираючи в хвилях тих, хто ще плавав чи тримався хоч за що—не—будь.
— Що ж ви нас, іроди, залишили на турецькій галері пропадати? — хрипко лаявся Оксен Цьопа. — А якби не пан Карно Недайборщ, то ми б тут і зовсім погинули б!.. Понесло б нас аж на Босфор, до турків у зуби!..
— Та як би ж ото бабахнулися об другу галеру, та як усе затріщало, а потім пішло тонути, то ми ледь устигли одчепитися, — а потім у тьмі шукали вас, шукали, а вас не видно! Ну, то ми й попливли іншу галеру брати! — відповів пошрамований козак з одним вухом.
— Що зробили з тією галерою?
— Взяли. Невольників розкували! Різний люд там, але нашого брата найбільше. На галері були гармати, фальконети, залізні грати для вікон, драбини, будівельне причандалля…
— Повикидали в море?
— Та ні! Довго викидати! Допливемо до берега — тоді й повикидаємо. Або ж у бою можна буде такою здорово галерою бойову турецьку галеру протаранити…
— Ну, гаразд, — відповів Оксен Цьопа, переходячи зі своїми хлопцями, які залишилися живими, на борт своєї чайки. — Попливемо далі. А тебе, Вухо, залишу на тій галері, щоб вона йшла добре та справно і щоб пана турка таранила як слід…
Недайборщ дав команду підняти щогли з вітрилами та ще й на весла налягти — треба було наздоганяти другу частину турецького флоту, з якою вже розпочали бій ті чайки, які ще вчора були послані йому напереріз.
Знову Яремко стояв на носі отаманської чайки, пильно вдивляючись у далину.
І в душі снувалася пісня: «Гомін, гомін, гомін по діброві…»
А перед очима стояла далека Ганя — його чудовна Бібігуль. І бавилися з хвилями дельфіни…
— Чого зітхнула, дитино моя? — раптом запитала Хведора.
Бібігуль закінчувала підмітати в хаті і щось думала про своє. Думала — та й зітхнула.
— Та так… Яремко згадався… Коли б уже скоріше осінь…
— Ого, ще й весна не минула, ще й літа не було, а тобі вже осені захотілося! Вам, молодим, усе хочеться, щоб швидше, щоб хуткіше та легше…
— Та дуже ж довго чекати!.. Он скільки днів!..
— Дитино моя… Наша жіноча доля — чекати й чекати! Так ото світ побудовано… Засієш поле озиминою — чекай, поки зійде, поки перезимує під снігом, чекай весни, як сніги зійдуть і піде жито рости далі… Ось воно вже високе — по плечі, а то й вище голови, а ти чекай, коли воно одцвітє, коли зернята з’являться, білим молочком наллються, а потім достигне, стане зрілим зерном… Бач, скільки чекати хліба?..
Бібігуль стояла біля стіни і слухала. Знала вона й без Хведори, як росте жито чи пшениця, та якось до свого життя всього цього не прикладала…
— Ох, дитино, скільки нам чекати доводиться! Поки діждеш того заміжжя, а потім дітей, а потім поки їх на ноги поставиш, а потім — знову чекай і чекай! Скільки літ Мусія чекаю! Скільки літ Марійка не з нами живе
і її чекаєш, і дітей її. А Яремко!.. Ой, найтяжче мені на душі за Мусія… Найрозумніший — а пішов і згинув десь… Хоч би ще яку вісточку прислав… А може…
Стара Хведора — Яремкова мати — вчила Ганю—Бібігуль:
— Ото, дитиночко моя, ти вже велика виросла. Дасть Біг, за Яремка вийдеш нашого — любиш же його?
Бібігуль кивнула головою й зашарілася.
Хведора погладила їй голову шершавою рукою, сіла на лаву, посадила дівчину напроти, подивилася на неї добрими—добрими очима і сказала:
— Ото є таке число «дев’ять». Кожна жінка знає його. Бо то Бог дав їй число місяців, щоби дитину в собі виношувати. То святе число… А ще Бог дав жінці дев’ять головних прикмет. Як немає їх у жінці — то не буде щастя в її родині… Дев’ять прикмет, дев’ять Божих дарів…
— Які ж вони, ці Божі дари? — тихо запитала Бібігуль. У хаті було вже темно, тільки в печі горів вогонь. Та ще
тьмяно—тьмяно блимала лампадка. Уже пора було б і каганець який засвітити, та не хотілося щось Хведорі, та й легше якось говорилося у цій напівтьмі — вона зближала, робила розмову інтимнішою, якоюсь ближчою кожній душі…
— А такі дання, які повинна мати дівчина, а потім і жінка. Перше дання — любов до всіх, власне, вміння любити всіх, зігрівати їх душею. Чужу радість поділити, чужу біду зрозуміти, людину в горі втішити й приголубити. Бути захистком і прихистком для душі й тіла. Оце — перше дання… Чуєш, дитино?
— Чую, — пошепки мовила Бібігуль.
— А друге і третє дання: бути дружиною і матір’ю. Буває: красива жінка, вродою аж сяє, а немає в ній дру—жинського хисту. Не поєднана її душа з душею чоловіка. Він щось думає, а вона не знає і серцем не чує… Чи — народить дитину, другу, третю. Має їх, а не чує їх, годує їх, а не любить їх. Справжня жінка з дітьми до неба злітає, а несправжня дітей своїх кляне, що сякі—такі, неслухняні, безсердечні… А вони й неслухняні й безсердечні, бо від матері душевного тепла не чують, не навчені любові, бо немає в неї причутлості ні до чоловіка, ні до дітей. Оце такий другий і третій жіночий карб…
Помовчала стара Ціпуриниха, подумала. Полум’я вже ледве у печі блимало. Все, що треба було на сьогодні наварити, було наварено, все, що треба було напекти, ще вчора напечено.
— А оце ж і четверте дання: всім їсти наварити, напекти всього, нагодувати, насолити, насушити, нав’ялити. Хто це мусить робити? Тільки жінка! Хіба чоловік може? Він—то може бути й кашоваром, і пекарем, — але все одно: і каша, і хліб найсолодші з наших рук, дитино моя. Так нам, жінкам, на роду написано, для цього нас Богом сотворено… І п’яте дання — а може, воно найперше! — жінка домівку тримає, на ній уся хата тримається, і добро, й гаразди в хаті — на ній. Як ото пташина гніздо складає, а потім писклят висиджує. Солов’їха на гнізді сидить, а соловей їй їсти носить та пісні співає, — але ж якби вона гнізда не тримала, то хіба б він пісні співав? Чула, Ганю?
— Чула, — відповіла Бібігуль, — Спасибі за науку.
— О, я тобі тільки півнауки сказала… З п’яти місяців дитини не буває, дев’ять місяців треба виносити… Так от — про шосте дання. Воно велике, воно славне, воно тілові й душі людській потрібне. Це — уміння прясти і ткати, вміння гаптувати й шити, вміння хату побілити, півників та узори помалювати, а ще ж уміти пісню дитині заспівати та казку розказати — і не тільки ту, що від діда—баби чула, а й самій, може, щось придумати. Одне слово, красу творити… Умієш, доню?
— Трохи вмію, — прошепотіла Бібігуль. — А ще повчуся… Я ж без мами росла…
— Придивляйся, прислухайся, дитино! Ти тямуща, я бачу…
— Важко мені все взнати… За чотири роки тільки—тільки по—вашому говорити навчилася…
— Не скажи!.. Ось у Переяславі — так ніхто й не здогадається, що ти — туркеня, так гарно говориш та співаєш… А по—турецькому не забула?..
— Ні, не забула… І не забуду… Ми з Яремком часто по—моєму говоримо…
— Кожній людині свою мову Бог дав… А сьоме твоє дання: це вміння ізціляти, вміння людські страждання знімати… Не тільки травичкою, не тільки ліками, а й стравою, даною до речі, тишею, шептанням, заговором; рукою доброю й теплою біль зняти можна; чи просто зробити, щоб у хаті тихо було і темно, щоб вуха й очі не напружувати… Ой, скільки того мистецтва лікувального — це Марійка знає ліпше за всіх… Ну, може, я знаю й більше, тільки відчуває вона це все більше за нас усіх… Бог нам, жінкам, дав силу відчувати людську неміч і силу рятувати людину од немочі… Є й серед чоловіків добрі та славні лікарі, але ж то — тільки деякі. А жінки повинні бути всі зцілительницями, дитино моя!.. Такий дар сьомий у нас з тобою… А восьмий… Восьмий — пояснити навіть важко… Ну, от ти бачила: яблуня у дворі у нас така гарна, така красива. І кожна брунечка на ній відчуває себе часткою всієї яблуні — і коріння її, і сусідніх гілок, і тих гілок, які потім будуть… Ти чуєш у собі своє минуле, своїх бабусь і прабабусь, а вийдеш заміж та народиш дітей — і відчуєш у собі дідів і прадідів свого чоловіка, — і тоді ти відчуєш майбутнє. Чоловік твій про нього не думатиме, діти — теж, бо малі, — а ти думатимеш, бо ти жінка, бо — мати, бо в тобі — самозбереження народу, в якому ти живеш…
