Вечірні розмови на острові - Стивенсон Роберт Льюис (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— Але я ось що помічаю, — сказав Кеаве. — По-перше, ти раз по раз зітхаєш, як закохана дівчина, а ще — надто вже дешево продаєш цю пляшку.

— Я ж сказав тобі, чого зітхаю, — відповів чоловік. — Почуваю я, що здоров'я моє підупадає, і це мене лякає; адже ти сам сказав: нікому не охота, померши, опинитися в пеклі. А от чого я так дешево продаю — тут тобі треба пояснити ще одну особливість цієї пляшки. У прадавні часи, коли сатана вперше приніс цю пляшку на землю, вона коштувала дорого, і пресвітер Йоан [25], — перший, хто її купив, — віддав за неї кілька мільйонів доларів. Але річ у тім, що цю пляшку не можна продати інакше, як на збиток собі. Коли ти продаси її за ту саму ціну, за яку купив, вона знову повернеться до тебе, як голуб у голубник. Зрозуміло, що ціна її од віку до віку дедалі падала і тепер уже стала на диво низькою. Я сам купив цю пляшку в одного з моїх багатих сусідів і заплатив усього дев'яносто доларів. А продати можу за вісімдесят дев'ять доларів і дев'яносто дев'ять центів, ні на цент дорожче, інакше вона тут-таки повернеться до мене… Через це виникають два утруднення: по-перше, коли ти хочеш продати таку дивовижну пляшку за якісь вісімдесят Доларів, люди думають, що ти просто жартуєш. А по-друге… «У, та про це згодом. Мені, власне, не конче вдаватися в усі подробиці. Але врахуй — пляшка продається тільки за ходячу монету.

— А як я маю переконатись, що все це правда? — запитав Кеаве.

— Дещо ти можеш перевірити зразу ж, — відповів чоловік. — Віддай мені п'ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Коли цього не станеться, присягаюся честю, що я вважатиму угоду недійсною і поверну тобі гроші.

— А ти не дуриш мене? — запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.

— Що ж, я, либонь, ризикну, — сказав Кеаве. — Адже шкоди від цього не буде.

І він оддав чоловікові гроші, а той простяг йому пляшку.

— Ну, чорте в пляшці, — мовив Кеаве, — поверни мені мої п'ятдесят доларів.

І що ж — тільки він вимовив ці слова, як кишеня його стала такою ж важкою, як була хвилину тому!

— Це й справді чудодійна пляшка, — сказав Кеаве.

— А тепер прощавай, друже! — сказав чоловік. — Гайда звідси, і диявол з тобою!

— Постривай, — сказав Кеаве. — Годі з мене цих жартів. На, забирай свою пляшину.

— Ти заплатив за неї менше, ніж я, — зауважив чоловік, потираючи руки, — і тепер це твоя пляшка. А мені треба тільки одне; якомога швидше побачити твою спину.

З цими словами він подзвонив своєму слузі-китайцю, і той випровадив Кеаве з будинку.

Опинившись на вулиці з пляшкою під пахвою, Кеаве почав міркувати:

«Якщо все, що цей чоловік говорив, правда, я, здається, встряв у халепу. Але, може, він просто морочив мені голову?»

Тут Кеаве найперше полічив свої гроші: рівно сорок дев'ять американських доларів і одна чилійська монета.

«Схоже, що все правда, — сказав собі Кеаве. — Ну ж бо, випробуємо її по-іншому».

Вулиці в цій частині міста були чисті-чисті, просто як корабельна палуба, і перехожих — ні душі, хоч уже настав полудень. Кеаве кинув пляшку в риштак, а сам ходу; разів зо два він озирнувся: боката молочно-біла пляшка лежала, де він її залишив. Кеаве озирнувся втретє і повернув за ріг, але не встиг ступити й кроку, як щось ткнулося в його лікоть, і — подумайте! — боката пляшка вже відтягує йому кишеню бушлата, а вузька шийка її стирчить назовні.

«Схоже, що це теж правда», — подумав Кеаве.

Що ж зробив Кеаве? Він купив у ятці коркотяг і, вийшовши з міста, подався в безлюдне поле. Там він спробував відкоркувати пляшку, але хоч скільки вгвинчував коркотяг, його тут-таки випирало назад, а корок лишався цілий.

«Якась нова відміна корка», — подумав Кеаве, і раптом весь затрусився, як у лихоманці, й зросився рясним потом: йому стало страшно.

Прямуючи назад до порту, Кеаве побачив крамничку, де якийсь чоловік продавав мушлі, кийки дикунів-острів'ян, старовинні монети, давніх поганських божків, китайські та японські малюнки та інші такі речі, що їх привозять у своїх скриньках матроси. І тут Кеаве сяйнула нова думка. Він зайшов до крамнички і запропонував господареві купити в нього пляшку за сто доларів. Крамар засміявся і запропонував п'ять доларів; проте це й справді була цікава пляшчина — такого скла не видував жоден скляр на землі, її молочна білина так гарно мінилася всіма кольорами веселки, і така таємнича тінь тріпотіла в ній усередині… Одне слово, поторгувавшися, як годиться, господар дав Кеаве за пляшку шістдесят срібних доларів і встановив її на полиці в самому центрі вітрини.

«Ну от, — сказав собі Кеаве, — я продав її за шістдесят доларів, хоч купив за п'ятдесят, а насправді ще й дешевше, — адже один долар у мене був чилійський. Тепер перевіримо це діло ще раз».

І Кеаве повернувся на корабель, але коли він одімкнув свою скриньку, пляшка була вже там: вона його випередила.

У Кеаве на кораблі був приятель, якого звали Лопака.

— Що це з тобою? — запитав Лопака. — Чого ти втупився у свою скриньку?

Вони були самі в кубрику, і Кеаве, взявши з товариша слово мовчати, розповів йому все.

— Дивна історія, — сказав Лопака. — Боюся, хильнеш ти лиха з цією пляшкою. Одне хоч ясно: ти знаєш, яка біда тобі загрожує. А коли так, то треба дістати з цієї оборудки користь. Обміркуй добряче, що ти хочеш собі побажати, звели пляшці виконати твоє бажання, а як вона це зробить, я сам куплю її в тебе. Бо мені давно запала одна думка: хочу завести шхуну й узятися за торгівлю на островах.

— Це не для мене, — сказав Кеаве. — Я хочу гарній будинок і сад на узбережжі Кона [26], де я народився, і щоб сонце світило просто у вікна, і в садку цвіли квіти, і у вікнах були шибки, і на стінах картини, і на столах гарні обруси й дрібнички — одне слово, все як у тому домі, де я був сьогодні… І хай мій будинок буде навіть на поверх вище і з усіх боків матиме балкони, як королівський палац, і я житиму там без турбот і веселитимуся зі своїми друзями й родичами.

— Ось що, — сказав Лопака, — Повезім її з собою на Гаваї, і, якщо все, чого ти побажав, здійсниться, я куплю у тебе пляшку, як обіцяв, і попрошу собі шхуну.

На цьому вони й погодилися, і скоро корабель повернувся в Гонолулу [27]і приставив туди й Кеаве, і Лопаку, і пляшку.

Тільки вони зійшли з корабля, як зустріли на пристані одного знайомого, і той одразу почав висловлювати Кеаве співчуття.

— Щось я не второпаю, чого тобі мене шкода, — сказав Кеаве.

— Хіба ти нічого не знаєш? — здивувався знайомий. — Адже твій дядько… такий поважний був старий… помер, і ще твій брат у перших… такий гарний був хлопець… утопився в морі.

Кеаве дуже зажурився, заплакав, заголосив і зовсім забув про пляшку. Але в Лопаки було інше на думці, і, коли Кеаве трохи виплакався, Лопака мовив:

— А я думаю ось про що: чи не було у твого дядька землі на Гаваях біля Каю?

— Ні, — сказав Кеаве, — біля Каю не було. Була ділянка на гористому березі, трохи далі на південь від Гоокени.

— Тепер ця земля перейде до тебе? — запитав Лопака.

— Так, до мене, — відмовив Кеаве і ну знов оплакувати своїх покійних родичів.

— Стривай, — сказав Лопака. — Перестань голосити на хвилину, мені дещо спало на думку. А що, коли все це наробила пляшка? Бо, як бачиш, уже й місце звільнилося для твого будинку.

— Ну, коли так, — вигукнув Кеаве, — гарну вона мені зробила послугу! Хто її просив убивати моїх родичів? Але можливо, що твоя правда — будинок уявлявся мені точнісінько на тому самому місці.

— Таж будинок ще не побудований.

— Ні, та й не схоже, що буде колись побудований, — сказав Кеаве. — Правда, у дядька було трохи кавових дерев, айви й бананів, але цього мені тільки-тільки вистачить, щоб прожити. А решта його ділянки — то просто чорна лава.