Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Саша й Лінкерт лишили бундючні, бойові постави й розійшлись. Виступив Володько.
— Я все-таки відходжу! — проговорив він швидко й без прощання вийшов. За ним вийшов Олег.
— Володьку! Куди йдеш? — кричав він навздогін.
— Хоч зо мною? — відповів Володько швидко й рішуче…
— Куди?
— Побачиш.
— Я йду, але в мене ключі. Не можу їх лишити самих…
— Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергія.
І Володько швидко відійшов.
Вечоріло. Погода змінилася. Вчора небо було ясне, і світив місяць; тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплішало. Час від часу — там, то там — пролітає велика сніжина.
Володько швидко йшов в долину до Сергія. Йшов туди охоче. Він навіть радіє, що так сталося, що вирвався з того неприємного товариства. Хоча біг він не тільки до Сергія чи хлопців. Хотів бачити Наталку… Принаймні бачити… Відколи підвозив її з міста, стратив з очей… Навіть у церкві не помітив її. Питати також ніяково, але думка думкою. Коли засяде в голові — не виженеш… І не заставиш її чимсь іншим… І не заїси… Хай вже Ганка вибачить. Але йти проти серця тяжко… Кожний рух її, кожний усміх, кожний погляд… Ну, що може на світі ставити спротив? Це й є та мрія… Володькова мрія від ранніх, юначих часів, коли то він ще тільки ріс, коли спинався на ноги й коли міг уявляти «її». Ось вона й є. Ні, Ганко! Вибач мою легковажність…
Але ні цього, ні другого дня не зустрів він Наталки. Був, здається, скрізь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на «колодці»… З Ганкою досхочу танцював, але Наталки не бачив…
А час біжить. У таких роках він біжить надто швидко. Свята мигнули й нема… Будні дні — то мороз, то одлига… Клопоти дома… Мала читальня… Там вже тіснота, що нема де стати… А люди прибувають з-під Одерадівки, з-під Башковець… Тягне їх щось сюди… Приходять, стають і слухають… Очі їх відкриті, а вуха також… Бачать і чують. З-під Одерадівки, з-під Башковець… Всі вони однакові, ті люди. І тут і там… Хочуть вони того кращого слова, аби тільки впало воно десь на цій землі.
Одного вечора, після читальні Йон, Антін та Демид відійшли набік і щось змовляються. Це вже надворі… Володько ще занятий… Його ще питають, що буде завтра… І Обступили зо всіх боків, мов попа…
— Володьку! — чуе він за плечима. Оглянувся. То сам Йон.
— Ходи, щось скажу, — сказав він. Володько виступив набік.
— Хоч з нами? — питає Йон.
— До Євдошки?
— Ні. На другу гору.
Володько знає, що то за друга гора. Туди ще хлопці з цього боку не ходили. Він знає також, що там Наталка. Давно вже її не бачив і майже забув. А може, краще не йти? Хвилинку подумав. Антін, Йон, Демид… Найкращі хлопці… Не може ж він їм відмовити. Перед ним стоїть Йон і чекає.
— Йдем! — сказав Володько рішуче.
За пару хвилин чотири чорні тіні відділились від гурту й швидко зникли в долині. Ніч темна. З заходу віє прудкий одлижаний вітер. Верхи дерев гнуться й шумлять.
Парубки швидко перебігли долину, перейшли річку, перелаз і пішли під гору вузькою, з обох боків огородженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже ось садки… Володько відчував неспокій. Не хотів цього показати. Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче підходили до садків, тим його неспокій зростав.
Дівчата не сподівались таких гостей. До них заходили менш поважні парубки. Часом приходив до Наталки Іван з Людвищ. Цього вечора його не було. Четверо дівчат спокійно пряли, а стара Настина мати куняла в запічку. Біля мисника на лаві сиділо кілька менших хлопців.
Раптом забрехав собака. Всі настрожились. Настя встала й підбігла до вікна.
— Дівчата! Їй-Богу, до нас хлопці йдуть! Хресто-святий! Йон!.. — Вона не договорила. Перед вікнами швидко майнули чотири тіні, і зараз же рипнули двері до сіней. Дівчата швидко почали охорошуватись. Одна Наталка сиділа спокійно, крутила свою прядку й смикала мичку. У сінях тупіт, рипнули другі двері, і хата наповнилась гамором.
— Дай, Боже, всім гоже! Чи приймете?
Дотепи, сміх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часі дівчата почали співати. Виводила Наталка. У неї приємний, грудний альт.
— виводить Наталка. Голос її пливе рівно, спокійно. Слова вимовляє так, ніби співає про себе.
— співає Наталка. Співають всі дівчата, але тих не чути. Співає тільки одна вона, бо співає й думає над тим. Кінь осідланий уявляється. Стоїть коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього дівчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж і пісню сама склала. Може, не ця Наталка, а її сестра, що жила колись, дуже давно, коли ще були козаки, що їздили в бої.
Голос її шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до хати. Прийди! Ось все моє! Тихо! Візьми мою душу з собою в бій. Силу мою візьми! Візьми мою красу й молодість!
Плач, дівчино! Твій любий козак вже махнув на сідло. Прощай! Може, завтра зітнеться в степу з татарином і ляже трупом. А може, вернеться з загорілим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Візьме тебе й будеш його навік.
А коли скінчилась дівоча пісня, хлопці втяли свою. Після завели жидівську школу. Антін та Йон лементують басами:
дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: ліско-овий, ліско-о-овий. Решта хлопців, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий…
Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дістав з полиці стару книжку. Хлопці виводять кожний своє, а Володько спочатку тихо, а після все голосніше й голосніше почав шверготати, кричати, хитатися на всі боки, бити книгою по столі, вимахувати кулаками.
Робив це добре. Дівчата качалися зо сміху. А хлопці все тягнули своє. У хаті стало весело. Навіть Наталка щиро сміялася, і її білі зубки блищали, мов перлини.
Коли скінчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся, обернувся кілька разів по хаті й сказав:
— А тепер, чесні люди, розповім вам казку. Хочете?
— Кажи! Хочем, — заговорили всі.
— Тоді тихо! Слухайте і вважайте! Сідайте всі кругом, хто де знайде місце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгі, кістляві руки, глибокі очі, закриті довгими, сивими бровами.
Обвів навкруги поглядом. Всі замовкли, ніби навмисне, ніби чекали, що Володько має викинути якийсь жарт. Але він не жартував. Серед великої тиші почав своє оповідання.
— Було це далеко, — почав він поволі, розважно, виразно. — Не у нас. А може, й у нас. У такій саме землі, як наша… В одному селі був, жив добрий господар на імення Іван Борислав. Було це давно, а може, й не давно. Було це на Щедрий Вечір.
Іван Борислав знався на травах лічничих, на добрих словах, на гарних приповідках. Всі навкруги по всіх селах знали його, всі любили й всі поважали. Було пристріт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто вивихне — одразу кличуть Борислава. І хай то буде удень чи вночі. У свято чи будень. У дощ, у сльоту чи метелицю… Ніколи нікому не відмовляв Борислав. Брав свої ліки в торбину, у руку ціпок і йшов. Йшов до хворого, до страждучого й ніс йому допомогу, розраду, ніс добре слово.
Одного разу на сам Щедрий Вечір покликали Борислава до сусіднього села Колотоків. Хтось там ногу вивихнув і потребував негайної помочі. А село те було не близько. За горою. А ціла гора лісом покрита, а в лісі рови та скелі, а стежки снігом засипані. Але Борислав устав і пішов.
