Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗

Вже настала літня спека, і мати з сином тішилися відсутністю своїх співвітчизників. Джон, який, наскільки йому було відомо, не мав у своїх жилах ані краплини неанглійської крові, часто почував себе ніяково у присутності своїх земляків. Йому здавалося, що вони діловиті й розумні, що вони куди практичніші, ніж він. Юнак признався матері, що він, певно, істота зовсім нетовариська — йому кортить утекти від усіх, хто може розмовляти про те, що служить темою звичайних розмов. Айріні відповіла просто:

— Так, Джоне, я тебе розумію.

Самотність дала йому рідкісну нагоду оцінити те, що може зрозуміти не кожен син: всю глибину материнської любові. Усвідомлення того, що він мусить дещо від неї приховувати, зробило його, без сумніву, надміру чутливим; а знайомство з південним народом примусило його ще більше захоплюватися типом її вроди, яку в Англії називали іспанською; але тепер він побачив, що це не так. Врода його матері не була ані англійська, ані французька, ані іспанська, ані італійська — вона своя, особлива! Він оцінив і проникливість своєї матері. Наприклад, він не міг сказати напевно, чи помітила вона його захоплення фрескою Гойї «La vendimia» і чи знала вона, що він крадькома приходив до цієї фрески після сніданку і ще раз наступного ранку, щоб довго постояти перед нею вдруге і втретє. Певно ж, та дівчина була не Флер, але вона була досить схожа на неї, щоб пройняти його серце болем, таким приємним для закоханих, нагадуючи, як Флер стояла біля його ліжка, піднявши над головою руку. Носити в кишені листівку з репродукцією цієї фрески, раз у раз витягати її і милуватися нею стало для Джона однією з тих поганих звичок, які рано чи пізно помічає око спостерігача, загострене любов'ю, страхом або ревнощами. А спостережливість його матері загострювало і те, і друге, і третє. В Гренаді його спіймали на гарячому. Він сидів на осяяній сонцем кам'яній лаві в саду, звідки йому годилося б милуватися краєвидом, що відкривався за зубчастим муром Альгамбри. Він думав, що мати розглядає левкої в горщиках між підстрижених акацій, коли раптом пролунав її голос:

— Це твій улюблений Гойя, Джоне?

Він запізно стримав рух, що його міг би зробити школяр, ховаючи від учителя шпаргалку, і відповів:

— Так.

— Звичайно, картина чарівна, але мені більше подобається «Quitasol» [77]. Твій батько, певно, був би у захваті від Гойї. Навряд чи він його бачив, коли їздив до Іспанії дев'яносто другого року.

Дев'яносто другого року — за дев'ять років до його народження! Як склалося колишнє життя батька й матері? Якщо вони можуть зазирати в його майбутнє, то й він має право зазирнути в їхнє минуле. Він підвів погляд на матір. Але щось на її обличчі — тінь тяжко прожитого життя, таємничий відбиток почуттів, досвіду і страждання з його незмірною глибиною і спокоєм, купленим дорогою ціною, — обертало цікавість у зухвальство. Його мати, певно, прожила дуже цікаве життя; вона така гарна і така… така… Але Джон не вмів висловити того, що почував у ній. Він підвівся й задивився вниз, на місто, на рівнину, де зеленіли ниви, на кільце гір, що сяяли в призахідному сонці. Життя його матері було як минуле цього старого маврітанського міста: сповнене великого змісту, глибоке, далеке; перед ним його власне життя здавалося немовлям — безнадійна недосвідченість і невідання! Кажуть, у тих горах на заході, що зводяться просто з синьо-зеленої рівнини, наче з моря, колись жили фінікійці — незбагненний, дивний, таємничий народ, — високо над землею! Життя його матері було для нього такою ж таємницею, як фінікійське минуле для міста в долині, де співали півні, де гралися й весело галасували день у день діти. Було прикро, що вона знає про нього все, а він про неї нічого, крім того, що вона любить його і батька і що вона вродлива. Його цілковита недосвідченість — він навіть не побував на війні, чим може похвалитися мало не кожен! — принижували його у власних очах.

Тієї ночі з балкона своєї спальні він дивився на міські дахи — ніби соти з гагату, слонової кості й золота; потім довго лежав і прислухався, як перегукуються сторожі після бою годинника, і в голові у нього народжувались рядки:

Слово «згубивши» здавалося йому холодним і невиразним, але «втерявши» було ще гірше, а іншого ритмічно схожого слова він не міг підшукати. Коли він закінчив вірш, була третя година, а заснув він лише о четвертій, прочитавши подумки цей вірш не менше як двадцять чотири рази. Наступного дня він його записав і вклав в один із тих листів до Флер, які вважав своїм обов'язком написати, перш ніж зійти до сніданку, — це розковувало його і робило більш товариським.

Опівдні того самого дня, сидячи на терасі готелю, Джон раптом відчув тупий біль у потилиці, дивне відчуття в очах і нудоту. Сонце надто палко обдарувало його своєю ласкою. Наступні три дні він провів у напівтемряві і тупій болісній байдужості до всього, крім льоду на чолі та усмішки матері. А вона не виходила із синової кімнати і дбайливо доглядала його з тихою турботливістю, яка здалася Джонові ангельською. Але бували хвилини, коли йому ставало невимовно жаль себе і дуже хотілося, щоб його бачила Флер. Кілька разів він подумки палко прощався з нею і зі світом, і очі його затуманювалися слізьми. Він навіть придумав передсмертне слово, яке передасть їй через матір, котра до останнього свого дня шкодуватиме, що хотіла їх розлучити, — бідна мама! Проте він швиденько збагнув, що тепер у нього є чудовий привід негайно повернутися додому.

Щовечора о пів на сьому починалася «гасгача» церковних дзвонів: бамкання спадало каскадами, воно здіймалося з міста в долині і знову ринуло вниз різноголоссям передзвону. На четвертий день Джон несподівано сказав:

— Мамо, я хочу до Англії. Надто пекуче тут сонце.

— Гаразд, синку, як тільки ти зможеш вирушити в дорогу.

Джонові одразу покращало — і водночас стало гидкіше на душі.

Пробувши у мандрах п'ять тижнів, вони вирушили додому. В голові у Джона знову проясніло, хоч йому довелося носити крислатого бриля, під якого мати підшила кілька шарів жовтогарячого й зеленого шовку, і він тримався тіньового боку вулиці. Тепер, коли довга потаємна боротьба між ними закінчувалася, Джон дедалі тривожніше запитував себе, чи помітила вона, як він хоче повернутися до того, з чим вона його розлучила. Приречені іспанським провидінням провести добу в Мадріді, вони, певна річ, ще раз відвідали Прадо. Цього разу Джон лише мимохідь зупинився перед фрескою Гойї. Тепер, коли він повертався до Флер, досить було і побіжного погляду. Але перед картиною затрималася мати.

— Обличчя й постать дівчини просто чарівні, — мовила вона.

Джон збентежився. Невже вона здогадалась? Але він зайвий раз впевнився, що мати набагато переважає його самовладанням і проникливістю. Якимсь таємничим способом, недоступним для нього, вона вміла намацати пульс його думок; вона інтуїтивно відчувала, на що він сподівається, чого боїться й чого прагне. І йому було страшенно ніяково, він мучився, почуваючи себе винним, бо, на відміну від більшості своїх ровесників, дослухався до голосу власного сумління. Джон хотів, щоб вона була відверта з ним, він майже сподівався відкритої сутички. Але ні відвертості, ні сутички не було, і вони з матір'ю у впертому мовчанні мандрували на північ. Так він уперше дізнався, наскільки краще за чоловіків уміють жінки вести вичікувальну гру. В Парижі знову довелося затриматися на день. Джон зовсім занепав духом, бо той день розтягся до двох через якусь кравчиню, ніби мати, гарна в будь-якому вбранні, мала потребу чепуритися. Найщасливішою хвилиною за всю подорож була та, коли він ступив на борт пароплава, що відпливав до Англії.