Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
“З Немирова хлопи вийшли і тільки гультяї зісталися-сі схильні до бунту. Війт немирівський зрадник, все видавав; взято його, прошу інформації, що з ним робити. Бог пустив. Москва підпала під Ілинці 14), але дано їй відсіч, пішла до Білої Церкви, був з ними Золотаренко 15) наказний гетьман; Зеленський зник десь.
“Військо роз'їхалося: ротмистри, поручники, а товариства ледво 5 тис. лишилося. Коло армати порядку нема-пороху, куль ледви 100; фірмани повтікали, тому що не платять.
“Нуреддін-солтан зістався з кільканадцятьма тисячами. Після того як лист був написаний прийшла відомість що він спалив Чечельник на сам великдень, рано (28 березня), і хоче йти. Де вже його льокувати, коли не хоче лишатись!” 16).
Цікаво порівняти оцінки сеї ганебної кампанії у ріжних істориків польських, старих і нових. “Шляхетський Гомер” Твардовский не може стримати свого обурення. Описавши як орда калґи-султана, наспівши під хвилю коли польське військо зібралось на зимові кватирі, поставила перед польськими реґіментаріями ділєму: або зараз іти воювати козаків, або взяти ясир на замиреній території, він завважає: “Кінець кінцем з огляду що самі (Поляки) і коні їх, змучені тяжкими трудами, не хочуть і не можуть іти далі до Дніпра, реґіментарі мусять позволити аби (Татари) вибрали здобичу в козацьких містах і селах, котрі їм (Полякам) піддались. Чи так годиться? Чи не образило то навіть і Бога, котрий не велить мечеві рубати покірні голови, а тим більше-видавати неприятелеві? Таку користь маємо з поганської приязни, що її оплачуємо християнськими тілами! О нещасні (козаки)! Чи не краще було б їм ударити і полягти одному на однім, а на нас не звіряттись? Досить що і ті які вже прихилялись до нас, після такого вчинку дістали ще більшого завзяття” 17).
Але препобожний королівський історіоґраф Веспасіян Коховский-згадавши, що деякі неприятелі Поляків закидали їм сю спілку з невірними, громадить в своїй історії купу прикладів з ріжних джерел, від Біблії і до Гуґо Ґроція на доказ того, що в усіх часах правовірні в потребі зверталися до помочи невірних. А замикає мову таким тяжким аргументом: “Природня річ-заподіяне насильство відбивати всякими способами; коли можна користуватись поміччю слонів, коней і всяких инших нерозумних тварин, як не користатися з людей, особливо коли з ворогів вони стають приятелями, договірними наємниками, віддаючи себе в клієнтелю за невеликий дарунок?” 18).
Сотні тисяч виведених в неволю пішли в безплатний додаток до того “легкого дарунку” (харачу).
З новіших істориків сильно відчув кошмарність сеї гекатомби Кубаля, присвятивши сьому ганебному епізодові спеціяльну статтю п. з. “Запропащена країна”- включену потім в переробленій формі до його історії сеї “семилітньої війни”. Оповіданнє про зимову кампанію 1654-5 р. він кінчить словами: “Браславщина стала пустинею. Коли в лютім, як відійшов Менґлі-ґерай, згідно з реляцією польного гетьмана, 50 міст і 1000 церков 19) лягли в руїні і попілі, а 100 тисяч людей загнано в Крим, то в березні спалено й пограбовано що найменше 60 міст, а 200 тисяч забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих що полягли від польської шаблі в Буші, Ободівці, Баланівці, Бершади, Демківці, Голдаківці, в Куницях, Голзаківці і по ріжних містах, слободах і селах, яких 100 тисяч, а також і тих що згинули в битвах, з голоду, від огню.
“З землі тої-з того раю що плавав в молоці й меді, втікло колишнє соняшне життє. З під весняного снігу і болота р. 1655 висувалися недогарки і непоховані трупи. З сховків по глухих борах виглядав голод і пошість; накликав їх пугач- зловіщий привид будуччини. А ціла країна оповита була невгасимою тугою, як мла широка і непереглядна” 20).
Павло з Алєпа, що переїздячи через сю країну ще літом 1654 р. дивувався її многолюдности, достаткам, дозвіллю, свій переїзд літом 1656 р. збуває кількома словами, що набирають повного свого траґічного значіння, коли пригадується описана ним іділія 1654 року:
“Козаки післали (з-під Уманя, проважати патріярха до Рашкова) дві корогви війська, і ми проїхали ті городи, що торік спустошили і попалили Ляхи на спілку з Татарами. Дороги через те стали тут страшні й небезпечні-особливо оден день дорога перед Дністром (в околиці Рашкова), бо як в місцевости пограничній тут можна здибати великі банди молдавських та инших розбишак” 21).
Ні слова про ті села, замки, церкви, садки, гаї, млини, незчисленні маси дюдности, безконечні маси школярів, сиріт, дітей, що дивували його тут два роки тому. Все се зникло.
Польська шляхта, горда своїми кольонізаційними заслугами, закінчила цикль своєї цівілізаційної роботи в сім краю.
Примітки
1) В сїй копії, зроблений з ориґіналу архива Радивилів, чомусь замість “коронного” постановлено скрізь: кн. Литовського.
2) Місце мабуть попсоване, але зміст ясний.
3) z iustynem-не зрозуміло.
4) Markowie
5) nieznim, думаю, що треба читати: meznie.
6) Kristyapola-теперішня Христинівка коло Уманя.
7) Так Поляки називають Менґлі-ґерая, з огляду що був підлітком.
8) Orazkow.
9) iuz cma ida (утікачі з браславщини), a coich napdezila (орда) pod ten czas krotki. Стиль листів взагалі дуже стислий, уривчастий, і місцями не легко його зрозуміти”
10) Теки Нарушевича 148 с. 75, дата 18 березня, Кубаля поправляв її на 18 лютого (с. 403 прим. 101), але така рання дата не підходить до змісту, а ідентичність приписки сього листу (відомости козацького цирулика, приведеного до польського табору) з таким же фіналом листа до Радивила, датованого 19 березня, показує, що лист до воєводи берестейського писаний таки 18 березня.
11) Не берусь виправляти!
12) ркп. Осолін. 3564 л. 337-9, копія позначена 19-м березня.
13) Імення копіїст покрутив.
14) Islenicze.
15) Zitareyko.
16) Теки Нарушевича 148 с. 1001-5, без дати, але згадки про велику пятницю і великдень показують, що писалося в останніх днях березня.
Доповпеннєм служить лист Лянцкороньского до короля зі Львова 12 квітня: звиняючися перед королем за свій виїзд з війська, обіцяє як скорше повернутися, довівши до якогось кінця своє лікуваннє, і далі пише: “Хоч п. воєвода чернигівський мені про се не пише, але від ріжних жовнірів маю відомість, що потім як пішли салтани, то і всі Татари пішли до Білгороду; одні мають вернутись, инших поворот сумнівний. Вони ж мене інформують, що наші розїздилися з війська без виповіди, так що одні хоругви треба цілком звинути, й під иншими дуже мало лишається, а в комплєкті нема ні одної; мотиви сеї утечі-відомість, що комісія (в справі заплати війську) відложена на останні дні марта, не відбулась, і вони не дістали ніякої нагороди за свої труди і невчаси. Третє, що Богун з Нестеренком став у Немирові, дві милі від Браслава, має при собі дві тисячі Москви й козаків. Хлопи ті що мали свої таємні сховки по непролазних (niezbrodzonych) лісах між Богом і Дністром, знову готовлять бунти і до купи збираються”.
Щоб заохотити Татар до нового приходу на Україну він, Лянцкоронський, від себе післав уже до них післанців, заповідаючи свій приїзд під Браслав “на Юра”, і просить короля, щоб коли від нього їхав би посол до султанів, щоб до нього вступив на Поділлє, аби він йому міг дати вказівки, до кого звернутись і кого “уконтентувати”, щоб побудити до нового походу.- “Бо тих Татар не що инше привело до виїзду з України, як тільки голод на коней, що й иншим страшенно докучує; скоро ж покажеться трава, вони не загаються прийти до нас-аби тільки військо в. кор. мил. було готове”.- Ориґінал в зб. Чорторийських 402 с. 47-50. До того ж приблизно часу-cepедини квітня, належить очевидно лист Потоцкого в Памятн. III ч. 33: загальний образ той же, з деякими новими рисочками: “Орда одійшла, хоругви позвивані, неприятель сливе на карку у слабого війська, чернь знову бунтується”.
