Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Він відкинувся спиною на стіну, підтяг коліна до грудей і підняв до неї погляд.
— Ваше перше питання, пані Кетлін?
Не знаючи, скільки ще гратиметься ця гра, Кетлін часу не марнувала.
— Чи є ви справжнім батьком Джофрі?
— Ви б не питали, якби вже не знали.
— Я хочу почути з ваших власних вуст.
Він здвигнув плечима.
— Так, Джофрі уродився від мене. Гадаю, і решта Серсеїного виводку теж.
— Тобто ви зізнаєтеся, що були коханцем сестри?
— Я завжди кохав свою сестру. А ви тепер винні мені два питання. Чи всі мої родичі живі?
— Мені казали, що пана Стафорда Ланістера вбито при Волоброді.
Хайме навіть оком не зморгнув.
— То дядечка Бевзя більше немає. Так його кликала моя сестра. Ні, мене цікавлять лише Серсея і Тиріон. А ще мій панотець.
— Усі троє живі. — «З ласки божої, ненадовго.»
Хайме випив ще вина.
— Питайте далі.
Кетлін схвилювалася. Чи зважиться він правдиво відповісти на наступне питання, а чи боягузливо збреше?
— Як сталося, що мій Бран впав з башти?
— Я викинув його з вікна.
На мить вона втратила мову від легкості зізнання. «Якби я мала ножа, то тут-таки б його і зарізала», подумала вона, але згадала про дівчат. Крізь стиснуте горло Кетлін вичавила з себе:
— Ви ж були лицарем, обітували захищати слабких та невинних…
— Він був досить слабкий, та не надто невинний. Бо шпигував за нами.
— Бран ніколи ні за ким не шпигував.
— То винуватьте ваших безцінних богів, які привели хлопчину до нашого вікна і показали трохи того, чого не варто було бачити.
— Винуватити богів? — не вірячи вухам, перепитала вона. — Його викинула ваша рука. Ви хотіли його смерті.
Тихо теленькнули кайдани.
— Я рідко кидаю дітей з башти, щоб зміцнити їм здоров’я. Так, я хотів його смерті.
— А коли смерть не прийшла, ви зрозуміли, що небезпека для вас дедалі зростає, і дали калиту срібла горлорізові, щоб Бран ніколи не прокинувся.
— Та невже? — Хайме підняв кухля і зробив довгий ковток. — Не заперечуватиму, ми про це балакали. Але ж ви сиділи коло малого день і ніч, його часто відвідував ваш маестер та князь Едард, стерегла сторожа і навіть ті кляті лютововки… я мусив би вирізати пів-Зимосічі, щоб до нього дістатися. Але навіщо було трудитися, коли хлоп’я вже й саме збиралося на той світ?
— Якщо ви мені брешете, то гру скінчено. — Кетлін витягла вперед руки, показуючи бранцеві пальці та долоні. — Ці рубці подарував мені чоловік, що прийшов врізати Бранові горлянку. Ви присягаєтеся, що ніяк не пов’язані з ним?
— Клянуся честю Ланістера.
— Ваша честь Ланістера варта меншого, ніж оце!
Вона пхнула ногою погане цебро. Смердюча бура юшка потекла підлогою цюпи, всотуючись у солому.
Хайме Ланістер відсунувся від калюжі, скільки дозволяли кайдани.
— Може, я справді маю гівно замість честі, заперечувати не буду. Але ще ніколи не наймав чужинця, щоб той за мене вбивав. Вірте чи ні, пані Старк, але якби я бажав вашому Бранові смерті, то зарізав би його сам.
«Ласка божа, та він каже цілком щиро!»
— Якщо ви не надсилали вбивцю, то це зробила ваша сестра.
— Якби так, то я б знав. Серсея не має від мене таємниць.
— Тоді Біс.
— Тиріон невинніший за вашого Брана. Він не лазив нічиїми вікнами і ні за ким не шпигував.
— Тоді чому вбивця мав при собі його кинджала?
— Якого саме кинджала?
— Отакого завдовжки, — показала вона долонями, — простого на вигляд, проте мистецької роботи, з клинком валірійського булату і руків’ям драконової кістки. Ваш брат виграв його в пана Баеліша на турнірі в день іменин принца Джофрі.
Ланістер налив, випив, налив ще і втупився у кухля.
— Це вино стає дедалі смачніше з кожним ковтком. Хто б міг таке уявити? А я тепер пригадую той кинджал, як ви його описали. Кажете, він його виграв? Як саме?
— Поставив на вас проти Лицаря Квітів у кінному герці. — Але щойно Кетлін це вимовила, як зрозуміла, що каже щось не те. — Е ні… може, навпаки?
— Тиріон на герцях завжди ставив на мене, — відказав Хайме. — Але того дня пан Лорас зсадив мене з сідла. Випадково зсадив, прошу зазначити — я просто злегковажив на малого. Але то байдуже. Що б там не ставив мій братик, він те програв… але кинджал справді перейшов з одних рук до інших, я тепер пригадую. Роберт вимахував ним переді мною того самого вечора на учті. Його милість любив присолювати мої рани, особливо напідпитку. А чи бував він колись не напідпитку?
Кетлін згадала, що Тиріон Ланістер казав приблизно те саме, поки вони їхали крізь Місячні гори. Тоді вона відмовлялася йому вірити, бо ж Петир клявся у іншому. Той Петир, який був їй майже як брат. Петир, такий закоханий у неї, що бився у двобої за її руку… і все-таки, якщо Хайме і Тиріон розповідають одне й те саме, то що ж це виходить? Адже брати не бачилися один з одним, відколи виїхали з Зимосічі більше як рік тому.
— Чи не пробуєте ви мене обдурити?
Десь тут крилася пастка.
— Я вам зізнався, що власноруч викинув ваше безцінне хлоп’я з вікна. Заради якого хісна я б став брехати про ножа?
Він дмухнув ще один кухоль вина.
— Вірте у що хочете, а мені байдуже, що про мене думають. Тепер моя черга. Чи стали Робертові брати до бою?
— Так, стали.
— Не надто щедра відповідь, еге ж? Ану розповідайте, пані, бо й від мене почуєте не більше!
— Станіс рушив на Король-Берег, — буркнула Кетлін. — Ренлі мертвий. Його вбив у Лихомості його ж брат. Якоюсь чорною химороддю, мені невідомою.
— Яка жалість, — зазначив Хайме. — Ренлі був мені до вподоби, а от Станіс — то зовсім інша справа. На чий бік стали Тирели?
— Спочатку на бік Ренлі. Тепер вже не знаю.
— Вашому хлопчакові, напевно, самотньо.
— Роббові кілька днів тому виповнилося шістнадцять… він дорослий чоловік і король. Він переміг у кожній битві, яку дав ворогові. Остання звістка була про те, що він узяв приступом замок Прискалок, стіл дому Вестерлінів.
— Але з батьком моїм ще не стрічався, ні?
— Коли стрінеться, то поб’є. Як побив вас.
— Мене він застукав зненацька. То була підла штука.
— Ви ще смієте балакати про підлі штуки? Ваш брат Тиріон надіслав нам горлорізів у шатах послів, під прапором миру.
— Якби в цюпі сидів один з ваших синів, хіба його брати не вчинили б заради нього так само?
«Мій син не має братів», подумала Кетлін. Та про свій біль вона не розкаже такій тварюці, як оця перед нею.
Хайме ковтнув ще вина.
— Життя брата — ніщо, честь — усе? Такий ваш звичай, еге ж?
Ще ковток.
— Тиріон розумний. Він знає, що ваш син ніколи не погодиться віддати мене за викуп.
Цього Кетлін заперечувати не могла.
— Роббове панство радше зажене вас на той світ. Зокрема Рікард Карстарк. Ви вбили двох його синів у Шепітній Пущі.
— Отих двох з сонцями? — Хайме здвигнув плечима. — Та я ж, по правді, намагався вбити вашого синочка. А ті просто стали на дорозі. Я їх убив у чесному бою, посеред запеклої битви. Звичайна справа для лицаря.
— Як ви можете вважати себе лицарем, коли порушили геть усі лицарські обітниці?!
Хайме сягнув по глек і знову налив собі кухля.
— Ой леле, тих обітниць стільки… кінця їм немає. Захищай короля. Корися королю. Зберігай його таємниці. Виконуй його накази. Віддай своє життя за нього. Але ж і батькові корися. Люби сестру. Захищай невинних. Борони слабких. Шануй богів. Додержуй законів. Це вже занадто. Що б не робив, а якусь обітницю та порушиш.
Він зробив добрячий ковток, на мить заплющив очі та відкинув голову на пляму селітри на стіні.
— Я ж був наймолодшим лицарем, який вдяг біле корзно.
— І наймолодшим, який зрадив обітниці свого корзна, Крулерізе.
— Кру-ле-різ! — повторив Хайме. — Ой, якого зацного круля вам врізав!
Він підняв кухля.
— За Аериса Таргарієна, Другого тако нареченого, всього Семицарства Повелителя і на Державі Господаря! І за меча, що перетяв йому горлянку! Золотого меча, щоб ви знали. Він такий був, доки лезом не потекла червона кров. От і вийшли ланістерівські кольори — черлень і золото.
