Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: «Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець».- «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить.
...Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри.
-...Демо, покинь! Лягай спати.
- Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от - мої пензлі лежать.
Стефан усміхнувся:
- Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить:
- Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл...
- Дякую за комплімент!
- Дякуй - не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це?
Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.
-...Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій системі координатів... Лягай спати. Я теж утомився.
...Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі.
-...Слава в верхів'ях революції і на землі радість.
...Гряде весна. І повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.
Дядя Варфоломій пішов у город.
...Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіплінга, з індійського життя чудову казку: «Рікі-Тікі-Таві». Дема пішов. За стіною хтось уїдливо-одноманітно повторював:
- Суб'єкт в об'єкті.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Аd Ііtteram.
...А вчора прийшов з Полярних Посьолків, був на заводі Стругаль і Ко. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук.
-...Вероніка не приходила?
- Ні! - це Дема.
- Варфоломій казав, що бачив її.
...Дема стоїть біля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тільки лінії». Більш нічого. «Тільки лінії».
...Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломій дійсно бачив Вероніку. Бачив, як виглядає, але Стефанові про це не сказав. Обіцяла завтра зайти. Вероніка йшла з парткому. По вулиці мчали автомобілі. Небо співало блакитну весняну пісню. Радість так лоскотала, що прямо - чорт! Вероніка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломій легенько натякнув. Не сказала...
«Ну, не кажи». І тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломій навіть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Вероніка сказала: «Не вік дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина».
Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів:
«Вероніка жона». І згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї...
...Це було вчора...
...А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно.
- Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюста Артема по пустельній доріжці саду. Покликав:
- Вероніко!
- Я.
Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах, і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолі.
Синій весняний вечір танув.
-...Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усміхнувшись:
- По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
- Ну, як, говорила з ним?
- Знаю.
- Що ж ти?
- Нічого!
Стефан сказав:
- Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.
- Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
- В ролі страдниці?
- Так.
Хотів переконати, говорив, переконуючи, агітаційне:
- Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм - до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: «Я - інтелігент», працюй щиро, і маса буде поважати тебе.
Вероніка зітхнула і сказала:
- Стефане! Це риторика, фразерство.- І тут же скинулась: - Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але різні доріжки. Я йду по цій, ти по тій - десь зійдуться.
- Вероніко...
- Ні, Стефане, ти мене не переконаєш... У тебе єсть чай?
...Стефан вийшов. Вероніка сіла й дивилась на портрет Мікель-Анджело. Прийшов Дема. І чути було, як ростуть дні, і хотілось слухати вітру.
...А вітер на арфі грав, як у книзі «Золотий гомін». За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз.
Дема сказав:
- Коли я намалюю цю велику річ, у якій відчуваю «сьогодні»? Як легко було писати картину на тему «повстання».
Стефан сказав:
- Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.
Вероніка сказала:
- Демо! Ти митець революції, а от «сьогодні» ти й не напишеш, тому що «сьогодні» є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння. Зрозумієш - напишеш.
Стефан сказав:
- Це патетика. Це твої босі ноги в калошах, Вероніко!
- Може.
...Розмову кинули - увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Він остаточно був радий, що нарешті й Вероніка тут, бо завтра якраз іде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.
...Дядя Варфоломій говорив:
- Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все «благонадьожно». Більше. Скажу по щирості - матеріялізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріялізмі. Якась пошесть. Підеш у гімназію - матеріялізм. Підеш у просвіту - матеріялізм. Навіть в автокефалії про матеріялізм чуєш, словом, цілком «благонадьожно»... А наша, так сказать, генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських, Петлюр та інших - цих, знаєте, елегантних панів та паничок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дінуться - Бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріялом для археологів... Їдемо, Вероніко - цілком «благонадьожно».
І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: «Гарно б завести!.. І вся ця суєта житейська... Охо-хо! Позіхнув і ретельно перехрестив уста.
Тоді Вероніка сказала:
- Демо, сюди не заходила Христина?
- Ні.
- Ну, так мені треба йти. Сьогодні на Поярних Посьолках спектакль.
Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав.
Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею.
...Вийшли всі на ґанок. Небо відходило в даль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні - з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
...З города сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти:
- Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя.
...Вероніка мовчала.
Тоді промовив Стефан:
