Шмагія - Олди Генри Лайон (лучшие бесплатные книги .txt) 📗

Він відпустив яскраво-червоного від сорому парубійка. Здається, дошкулило.

– Ти ось дитину додому, до батька-матері відведи. Наступного разу я можу й не встигнути.

– Відведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.

Чаклун мовчки кивнув. Відвернувся. І побачив.

На тім березі Ляпуні, над водою, стояла дівчинка. Років восьми-дев’яти. Білява. У жовтій сукенці. Донька архіваріуса?! Ні, Намюр казав, їй шість виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Біля очей – зморщечки. А очиці уважні, гострі…

Вічний Мандрівцю! Як він примудрився все це розгледіти?! Хай річка й неширока…

Дівчинка насупилася, різко мотнула головою – і віддалилася. Тепер Андреа не бачив ніяких подробиць. Тільки одне: крихітна постать прудко віддалялася до узлісся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дівчинки були стрімкі, як у сокола, що атакує. Личко ляльки. Надприродна гнучкість. На пам’ять чаклун ніколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!

Гілка «ведмежої журавлини» гойдалася, позначаючи місце, де крихітка пірнула в ліс. Живе вона там, чи що? Лісникова донька?!

Молодик ніяково порушив мовчанку:

– Ну, ми пішли. Я відведу Тіля додому.

– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досі. – Ти до дідуся Леона в гості приїхав. Ось я дідові скажу – він дядькові Клаусу шкіру видубить!

Малюк гмикнув і невпевнено поправив сам себе:

– Або відлупцює…

Мускулюс посміхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськові потиличника та пішов далі. Коли порівнявся з мостом, спіткнувся, пригнічений кепською думкою. Що, коли хлопець дійсно хотів завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архіваріуса він завів?! Нісенітниця! Навіщо це йому?! Лізуть усілякі дурниці в голову… Швидше б линяти дівки почали. І скінчили. Отоді зітхнемо спокійно…

Андреа знизав плечима й знову рушив далі.

Коли міст лишився за спиною, він зміркував, кого нагадала йому дівчинка в жовтій сукні.

– Світлого сонечка, чистої мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…

Чужу ману Мускулюс зачув звіддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок і купка повіток, обнесені високим тином, так відразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього відьомського кубла: мох-бородань на стінах, обаполи та віконниці густо порізані рунами, на дверях – візерунок із яскравих пер. Мабуть, шепіток-«липучка» тримає. Таким замовлянням господиня може міняти візерунок хоч із міської площі. У повітрі танув залишковий запах фільтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозі. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефіку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойності вимагають…

На даху, недавно перекритому наново, тупцювали закляті чоботи й стирчав темпест-флюгер із панцира черепахи-летяги. Корисна річ. Вітер геть жене, град відводить.

А ось гусячих лапок із перетинками в хатинки не було. На пташиних лапах курені лісових ягниць кочують. Без крайньої потреби до цієї зарази лише чуриський некрот поткнеться, любов за хвіст крутити.

А тут, відразу видно, живе відьма, вихована в найкращих традиціях.

– І вам юрбу клієнтів, люба. Дозвольте відрекомендуватися: Андреа Мускулюс, консультант лейб-малефіціуму.

– Меліс Лімісдейл, скромна провінціалка. Для вас просто Мел. Сідайте, майстре чаклун. Вам морсу? Чайку з ополонки?

– Якщо можна, чаю.

– Було б не можна, я б не пропонувала, – посміхнулася Меліс, і чаклун згадав, де зустрічав цю жінку. Саме вона тягла повз аустерію малолітнього паливоду в лахмітті, коли малефік вискочив на ґанок у пошуках загадкового стариганя.

– Дуже вдячний, люба.

Світлицею незабаром поширився пряний аромат: чебрець, полин, шипшина, вексатосорбена вульгаріс… Сидячи на лаві, Андреа нишком оглядав кімнатку. Шибки в обох віконцях, стіл вискоблені до білизни, пічка в куті викладена кольоровими кахлями. Під стріхою – в’язки квітів і коріння. Ніяких тобі копчених ящірок, жаб’ячих вусиків, кабанячих пилок.

Світло й чисто.

Крім вхідних, у світлиці були ще одні двері до сусідньої кімнати. Стулки були щільно причинені, та малефік відразу нюхом зачув: там хтось є. Швидше за все, пустун, якого він бачив напередодні, син Меліс. Мабуть, щойно гість на поріг, матуся замикає шибеника – від лиха. На стіні, де звичайно у «віщунок» висить образ Х’ашана Пособника, у господині виявилася полиця з книгами. Мускулюс ладен був заприсягтися, що впізнає шкіру, яка пішла на дві палітурки. Виходить, не збірки тріолетів Адальберта Меморандума й не фривольні амораліте маркізи де Жардін.

Андреа з новою зацікавленістю перевів погляд на господиню.

Років сорок-сорок п’ять. А зі спини й зовсім ягідка! – чи це лілльський вплив дається взнаки? Розпущене волосся відливає червонуватою міддю, спадаючи до самої талії. Апетитна молодичка, нічого не скажеш. До такої суще задоволення ходити лікуватися від злого присушування.

Меліс повернулася. У смарагдовому відблиску її очей чаїлася лукава іскринка.

– Прошу, пане. Вам із медом?

– Так, будь ласка.

Чай виявився винятково корисним для здоров’я. Мускулюс навіть пожалкував, що він не з похмілля. От коли придалося б!

– Ви, майстре чаклун, прийшли в справі? Чи посміятися з бідолашної простої жінки?

– Ваша проникливість не поступається вашій же гостинності, – двозначно відгукнувся малефік. – Вважайте, люб’язна Меліс, що я прийшов до вас поворожити.

– Карти, боби, пивний осад? На минуле, майбутнє? На дорогу далеку?

– На минуле. Приблизно п’ятирічної давнини. Коли вашу подругу, Ядвігу Швелер, приклало у Фільчиному Бору не знати чим.

У сусідній кімнаті почав кашляти замкнений малий. Кашляв довго. Дивно. Наче дорослішав по мірі кашлю: від дитячого пирхання до підліткового, ламкого ухкання. Меліс стала спиною до дверей, за якими надсаджувався застуджений син, так, немов бажала захистити його від невідомої небезпеки. Вихор промчав у відьминих очах, змітаючи іскорки лукавства. Сумна, непривітна пітьма зустріла натиск погляду малефіка, прогнулася, але витримала.

Скажемо прямо: з огляду на «вороняче баньши», це вдавалося не кожному.

– Це був чорний рік. Я не люблю про нього згадувати. І мало чим можу задовольнити вашу цікавість. Я – слабка ясновидиця, але в мене бувають передчуття. Ви розумієте?

– Так, розумію.

«Для бідної простачки з провінції надто гарно вона говорить. Правильна вимова, витончені звороти. Лиск, зазначу, наносний, тонкий, з-під позолоти подекуди прозирає теляча шкіра, та все одно…»

– Дотепер караюся, що дозволила Ядвізі себе умовити.

В лісі начебто нарив дозрівав. Закортіло двом дурепам по ягідки! Я, сорока дурна, оберегами обвішалася, замовляннями язика до кореня стерла… Не допомогло. Ледь до Їжачої Рукавиці дісталися – нас і накрило.

– Обох?

– Цікавитеся, чому я з вами чай п’ю, а Ядвіга, подружка люба, колодою лежить?

– Цікавлюся.

– Але ж ви не нишпорка, майстре Андреа. Нишпорок я за двадцять тисяч льє під водою зачую. І не профос Нагляду Сімох. І клейма Тихого Трибуналу на вас нема. Пуста цікавість мучить? З нудьги?

– Я не нишпорка, любонько, й не профос нагляду. Все набагато гірше.

Мускулюс подумав, що незабаром пожалкує про свою відвертість. Але іншої відповіді не складалося.

– Я той самий малефік, що зурочив вашу трикляту Їжачу Рукавицю «на сім покровів». Ви хоч розумієте, що таке «сім покровів» на око?! Я – учень Просперо Кольрауна, скромного бойового мага трону, що бив цю Рукавицю, немов Вольд Есхатолог – Темного Цапа Сіддхів! Я був у почті короля Едварда, коли Фільчин Бір ледь не став найяснішою могилою! І що в підсумку? Намюр знаходить у епіцентрі якогось виродка-вивертня, капрали блюють, дружина чинбаря лежить із контузією долі, а привітна відьма навіть нежиті не підхопила! Край! Тиша і спокій, Повзуча Благодать… Ось така в мене до вас, голубонько, пуста цікавість. Вибачте, якщо відволік від наукових пошуків.