Поміж ворогами - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗

- А де ж Ва­тя? - спи­тав дід.

Дід Яків знав Ва­тю ще ма­ленькою й но­сив її на ру­ках.

- От там десь в гос­тинній ко­ло чо­гось порп­ляється! - ска­за­ла ма­туш­ка.

Дід пішов в од­чи­нені двері, знай­шов Ва­тю й зап­ро­сив до се­бе на бесіду.

Ватя вий­шла в при­хо­жу й пе­рег­ля­ну­лась з матір'ю. В її очах ви­яв­ля­лась насмішку­ватість, хоч во­на з нудьги бу­ла ра­да й цьому ви­пад­кові, щоб тро­хи роз­ва­жить се­бе та розігнать нудьгу.

- В котрій же го­дині бу­де­те нас сподіваться? - спи­тав о. Ар­темій.

- Опівдні, ба­тюш­ко, як мо­ло­диці уви­нуться з обідом. Ми да­мо знать, - ска­зав Лесько.

- Добре; хто вже хто, а я до­ко­неш­не бу­ду, - ска­зав ба­тюш­ка, - бо без ме­не «во­да не ос­вя­титься», як ка­жуть в при­казці.

Лесько й дід поп­ро­ща­лись і вий­шли з при­хо­жої.

- Ну, що? Поїде­те до мли­на обідать? - спи­тав о. Ар­темій в жінки та доч­ки. - Це ж бу­де обід ду­же по­етич­ний. Та ще й па­нич там бу­де.

- Я ще зро­ду не обіда­ла в млині, - го­во­ри­ла Ва­тя й ре­го­та­лась.

- А от і до­ве­деться по­обідать, - ска­зав о. Ар­темій.

- Буде ду­же оригінально, - ска­за­ла ма­туш­ка, - але знаєш, Ва­тю, ко­го зап­ро­си­ли во­ни на обід? Пи­са­ря, пи­сар­шу й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- Приїхав? - аж крик­ну­ла Ва­тя.

- Приїхав. Та­ки тобі до­ве­деться хоч раз на віку по­обіда­ти в млині, під ківша­ми, - ска­зав о. Ар­темій з сміхом.

- Я не знаю, ма­мо, що мені надіть, - обізва­лась Ва­тя ти­хо.

- Надворі душ­но. Надівай ле­геньку сук­ню, ма­буть, оту, буз­ко­во­го кольору з тем­но-чер­во­ни­ми бу­ке­ти­ка­ми. Во­на ще зовсім но­ва.

Ватя ки­ну­лась при­би­раться та зачісу­ва­тись. Для неї зда­ло­ся, що то­го дня нас­та­не для неї якась важ­на хви­ли­на. Во­на не­ви­мов­но зраділа, але не­на­че чо­гось і бо­ялась. В неї ру­ки тру­си­лись, і гребінець тро­хи не ви­пав з рук пе­ред дзер­ка­лом. Тричі зачісу­ва­ла во­на свої розкішні чорні ко­си і тричі зміня­ла зачіску на го­лові. Все зда­ва­лось їй не до ла­ду, не­на­че щось пе­ре­ба­ран­ча­ло та зу­мис­не драж­ни­лось з нею.

Це вже бу­ло опівдні. Коні під'їха­ли під ґанок. О. Ар­темій вий­шов з ха­ти, сів в екіпаж і по­пож­дав ще доб­рої півго­ди­ни та доб­ре напікся на сонці, до­ки вий­шла Су­са­на Уласівна, а за нею Ва­тя в со­лом'яно­му ка­пе­люсі, опо­ви­то­му ок­са­ми­то­вою ма­ли­но­вою стрічкою, в ру­ка­вич­ках та в ле­ге­сенькій ясній сукні.

Млин сто­яв на са­мо­му кінці дов­го­го, роз­тяг­ну­то­го по­над течією се­ла, там, де се­ло ос­танніми ха­та­ми до­хо­ди­ло до Росі. Вже ми­ну­ли се­ло й поїха­ли по­над течією, об­сад­же­ною гус­ти­ми ста­ри­ми вер­ба­ми. По дру­гий бік стриміли стіною круті голі гор­би. Шля­шок був тільки що прок­ла­де­ний попід гор­ба­ми до но­во­го мли­на. Ко­ле­са груз­ли в свіжій на­ки­даній землі. Екіпаж пішов бо­ком і тро­хи не пе­ре­ки­нув­ся в течію. Су­са­на Уласівна й Ва­тя крик­ну­ли і вхо­пи­лись ру­ка­ми од­на за од­ну.

- Ой бо­же мій! Ще пе­ре­ки­не­мось під ці вер­би, їдь по­ма­леньку! - кри­ча­ла Су­са­на Уласівна на по­го­ни­ча.

Під вер­ба­ми да­ле­ко ва­лу­вав дим. Делікатні сині пас­ма ди­му ви­ли­ся, мов сині стрічки, і пе­репліта­лись з гус­ти­ми зе­ле­ни­ми гілка­ми.

- Молодиці обід го­ту­ють під вер­ба­ми, - ска­зав о. Ар­темій, - он і дим вид­ко.

Коні кру­то по­вер­ну­ли пра­во­руч. Го­ри ніби за­ло­ми­лись гост­ро набік, і на не­ве­лич­ко­му рівно­му клап­ти­кові бе­ре­га забілів но­венький млин, яс­ний, ввесь ніби жов­то по­мальова­ний. Під вер­ба­ми па­ла­ло ба­гат­тя. На жа­ру сто­яли здо­рові горш­ки-золійни­ки. Кру­гом ба­гат­тя веш­та­лись і по­ра­лись мо­ло­диці. Ціла юр­ба дітей сто­яла зда­ле­ки й ди­ви­лась на ту кар­ти­ну; дру­га юр­ба дітей ку­па­лась та хлю­па­ла­ся під вер­ба­ми. В чис­то­му повітрі за­пах­ло зга­ря­ти­ною, важ­ким ду­хом ва­ре­ної та пе­че­ної стра­ви. Не­дав­но по­рожній ку­то­чок став жва­вий, по­ве­селішав.

Коні підко­ти­ли екіпаж під млин. За­лисніла сму­га Росі, тем­но-си­ня, як не­бо. Над­ворі бу­ло так ти­хо, що й лист на вер­бах не во­ру­шивсь. На про­га­лині між кру­ти­ми гор­ба­ми сто­яла важ­ка ду­хо­та.

О. Ар­темій зліз з екіпа­жа. З тем­них, аж чор­них од­чи­не­них две­рей ви­си­па­лись лю­де й ста­ли на ґанку між дво­ма стов­па­ми з штуч­но по­ви­роб­лю­ва­ни­ми ме­реж­ка­ми вгорі. Лесько, за­че­са­ний, че­пур­ний, в синьому су­кон­но­му жу­пані, підпе­ре­за­ний зе­ле­ним по­ясом, пер­ший підсту­пив за бла­гос­ло­вен­ням до ба­тюш­ки; за ним прий­шов дід Яків, а далі прис­ту­пи­ли спільни­ки Мар­чен­ки. За ни­ми вий­шов май­стер, що ста­вив млин, ви­со­кий, су­хор­ля­вий, але ду­жий дід з кор­сунських міщан. Зго­дом з мли­на вий­шов вчи­тель та уп­ра­ви­тель. Ва­тя жда­ла, що от-от за ни­ми вий­де з мли­на пи­сар та Ле­онід Се­ме­но­вич, але їх не бу­ло. Во­на пе­рег­ля­ну­лась з матір'ю.

«Ото тобі на! Чо­го ж це я при­та­ра­ба­ни­лась на який­сь обід у який­сь млин? Нев­же для діда Яко­ва? - ду­ма­ла Ва­тя, здо­ров­ка­ючись з вчи­те­лем та з уп­ра­ви­те­лем. - І навіщо я при­би­ра­лась та аж тричі зачісу­ва­лась, аж ру­ки в ме­не тру­си­лись? А мо­же, він ще приїде, мо­же, опізнив­ся. Ма­буть, пи­сар­ша й досі че­пу­риться пе­ред дзер­ка­лом… А! про­тив­на пи­сар­ша!..»

- Гарний млин вий­шов! Тільки вузька греб­ля в вас, - ска­зав о. Ар­темій і пішов ог­ля­да­ти ло­то­ки, ко­ле­са та греб­лю.

Гребля бу­ла й справді вузька й ви­ла­ся че­рез Рось, не­на­че ве­ле­тенська смуг­нас­та гусінь: заг­ну­лась од ло­токів ду­гою, впа­ла на здо­ро­вий камінь се­ред річки, об­ми­ну­ла камінь, ще раз заг­ну­лась, ви­би­ра­ючи мілкіше та кам'яне місце, і не­на­че за­су­ну­ла на дру­го­му бе­резі го­ло­ву в оче­рет та в ло­зи. З од­но­го бо­ку греблі впо­довж стримів свіжий та­рас, не­на­че ко­люч­ки на їжа­кові; по­се­ре­дині жовтіла сму­га свіжої на­си­па­ної жов­тої гли­ни.

Воду в ло­то­ках спи­ни­ли зас­тав­ка­ми. Рось ви­ще од греблі на­ли­лась і підто­пи­ла дов­гий ря­док зе­ле­ної ло­зи по­над бе­ре­гом. Ло­за гірлян­дою ви­лась у воді, не­на­че ви­ри­на­ла з во­ди.

Обидві панії поп­рос­ту­ва­ли до верб і хотіли схо­ваться од сон­ця в тіні в зе­ле­них по­ло­гих го­ро­дах. Ко­ли нес­подіва­но за гор­ба­ми за­гур­котів віз, і з-за горбів вис­ко­чи­ла па­ра бас­ких ко­ней. Ва­тя вгляділа на возі пи­са­ря, пи­сар­шу й Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на по­чер­воніла й по­чу­ти­ла, що на неї ніби сон­це сип­ну­ло усім своїм промінням, за­пек­ло в гру­ди, пек­ло в ли­це, в що­ки…

Коні спи­ни­лись. Ле­онід Се­ме­но­вич про­вор­но й жва­во зско­чив з на­то­чан­ки, в од­ну мить ски­нув в се­бе білий до­рожній ба­ла­хон, підбіг до дам, ски­нув бри­ля й привітав­ся ду­же привітно.

- І ви тут, Ва­лен­ти­но Ар­темівно? От де я нес­подіва­но стрівся з ва­ми! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це ми виїха­ли свя­тить мли­на, - про­мо­ви­ла Су­са­на Уласівна.

- То це ви­хо­де, що й я приїхав свя­тить мли­на, та ще аж з дру­го­го се­ла в чу­жу па­рафію? - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Підійшов пи­сар з пи­сар­шею; привіта­лись. Ва­тя по­да­ла пи­сарші ру­ку й на ра­до­щах поцілу­ва­лась з нею. Пи­сар­ша взя­ла це за доб­рий знак для сво­го бра­та й по­ве­селіша­ла.

- Та це ми вво­ли­ли во­лю діда Яко­ва, давнього на­шо­го ти­та­ря. Це він нас зап­ро­хав на пос­вячіння сво­го мли­на. Ми приїха­ли, щоб не зне­ва­жить на­шо­го ста­ро­го знай­омо­го, а то дід ще й роз­сер­див­ся б на нас, - го­во­ри­ла Ва­тя.

Од мо­ло­диць, що сто­яли нарізко ко­ло ба­гат­тя, не­на­че по­мальовані ста­туї, одрізни­лась од­на ба­бу­ся, прис­ту­пи­ла до Су­са­ни Уласівни та до Ваті й привіта­лась до їх. То бу­ла дідо­ва Яко­во­ва жінка Ма­ру­ся, ста­ра-прес­та­ра, але жва­ва й ще бадьорис­та ба­ба.

- А що, Ма­ру­сю, не пе­рес­тоїть ча­сом ваш обід? - спи­та­ла в ба­би Су­са­на Уласівна.

- Ой сер­денько! Ко­ли б вже хутчій свя­ти­ли мли­на, бо, їй-бо­гу моєму, обід пе­рес­тоїть: кур­ка пе­ре­пе­четься, по­ро­ся пе­рес­ма­житься, - бідка­лась ба­ба.