Гори говорять - Самчук Улас Олексійович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Моя память блискавично запропонувала їй свої послуги.
— Ааа! — протягнула й засміялася. — Ви гарно все памятаєте. Ви тут сам?
Відповів. — Пане Шнайдер, — звернулася до того таки з рижим бльокнотом. Закличте тих людей до хати. Гальо! Ганна! Кава там ще є?
Ніто диня, ніто мідний місяць, висунувся зза дверей.
— Є, панночко.
— Пане лойтнант, — звернулася вона до довгого в капцях. — Допоможіть їй, будь ласка.
Я, розуміється, встиг збліднути й почервоніти наново. Мимохіть тіло моє витягнулося в струну. Назва "лойтнант" говорить більше, ніж звичайна сорочка. Я швидко затарабанив і старанно визвірив очі.
— Сховайте їх і не бійтесь, — тикнула вона пальчиком у моє перенісся. — Чого ви так визвірилися?
Я знищений. Подібний на велику малпу, стояв розгублено, а з мого одягу й узуття стікали потоки води. При кожному мойому русі сніг куснями обривався й падав на блискучий поміст. Виступила на кін, якась суха, чорна жінка й підозріло дивиться на брудні калюжі під моїми ногами. І саме в той час навстежінь позіхають двері й до середини ввалюються три величезні кусні снігу.
— Це — каже Йонашівна — Цокан. Знаєш мамусю, це брат того Павла, який наробив колись стільки гармідеру.
Чорна жінка покивала головою. Прибула кава. Я розтавав разом із снігом і розливався по помості. Кріс, мої речі й мокрізний плащ, сяк-так утримували мою вояцьку подобу. І осоромившися до останньої можливості, покірний кожному темброві шовкового голосу, дозволив собі випити чашку кави, дозволив, щоб “гер лойтнант", який у цей мент, почував себе не краще від мене, з солодкою усмішкою, турбувався нами, маючи нагоду полюбуватися, як вояки хлещуть каву, проливають її незграбними руками і брати це все, як невинну химеру розбещеної панночки.
20
Аж коли опинилися під гострими поривами вітру, який охолодив мою голову, я зрозумів усе те, що сталося. Отже ж там чекають на смерть люди! Скоріше вперед! І ми швидко йшли, борхаючися у глибокому снігу. Я гнав попереду, бо на мені лежала вся відповідальність за цей випадок.
Перед нами ще десять кільометрів тяжкої ходи. Перейшовши потік Сухий, натрапили на втоптану стежку. Зустріла стежа, обмінялися гаслами й посунули далі. Вітер гремить по верхах смерек, скаженіє, а нам гаряче. Піт заливає чоло. Гаряче до болю, але роздягнутися не можна. Тверда, просмальцована сорочка, щільно липне до тіла та відається в нього тисячами колючих голок.
У пів до четвертої досягаємо полонини Кузнєска. Заходимо до першої землянки й довідуємося, де знаходиться команда відтинку. Виявляється; що аж під горою Козмєщик, година ходу звідсіль. Годі довго розважати. Вперед! Копаємося через засипані снігом кущі ялівцю, провалюємося, падаем. Сніг вище пояса. Місцями грузнемо в ньому по шию. Години біжать, а ми майже на місці.
Дивлюся на годинник — пята. До команди не дійдемо. Звертаємо просто на лінію. Крок за кроком, під сильними поривами вітру опановуємо віддаль. А годинник спішить. Тут треба б бігти, кричати. Зрив, як нас повідомлено, мае наступитити в шостій годині. Коли б вони принаймні догадалися. Залізли під небо й льодиніють. Ми вже, мабуть, на висоті тисяча вісімсот метрів. Передня лінія на тисячі девятьсот.
Нарешті ми на місці. Вриваюся в землянку й перше обличчя, яке попалося перед мої очі, було Гриця Янчеюка.
Хвилину я й він уперто дивилися один на одного. Навкола сидять навколішки з десять чорних, обгорілих постатей. Під стелею смутний, ніби з проолієного паперу ліхтар, а на долівці купа ручних гранат.
— Товариші! — кричу по мадярськи. — Спасайтеся, бо це місце москалі зараз зірвуть.
Вони не вірять. Вони спокійно сидять, як і сиділи й, мабуть, думають, що я божевільний. Я кричу ще сильніше, але мої зусилля даремні. Один починає згучно лаятися й радить викинути мене надвір.
— Янчеюк! — кричу я по українськи, зовсім забувши, де я й що таке Янчеюк. — Скажи тим дурням, що як вони не вилізуть звідсіль, то за пять хвилин їх викине на небо разом з тельбухами.
І тут Янчеюк зривається. — По-перше, я тобі не Янчеюк. Струнко і Я є начальник цього відтинку й ти мусиш мені голосити, як належиться. По-друге, це неможливе, що ти говориш. Ми мусіли б про це вже скоріше довідатися. Чому це сталося аж тепер?
Я визвірився на нього. — Немаю часу на формальності. Ми дістали повідомлення в останній час. Тікайте! Тікайте вci! А де мої товариші?
Хватаю Янчеюка за руку й тягну його з землянки. Він піддався. За ним вийшла й решта. Швидко віддаляємося від землянки. Бігти в долину лекше. Місцями сніг вище голови. Боязько, щоб не втопитися. Мої товариші пригоди десь відстали й хто знає, чи живі. Ми швидко котимося вниз, вальцюємо. По дорозі викликуємо людей із інших землянок і всі сунемо вниз.
І от ще один стрібок і ми знов на полонині. Я роблю велике зусилля, бо відчуваю, що мязи відмовляються служити. Напинаюся, стрібаю вниз і кочуся. В ту саму мить чую, що якийсь тяжкий предмет навалюється на мене, стискає й горло моє відчуло тверді, костисті потиски. Я харчу, стогну. Руки, замісць змагатися, заклякли й чіпляються за одяг. Очі полізли під чоло, а у скрані сильно бє кров.
Але враз щось сильно здрігнулося. Грунт під нами заворушився й у темноту ночі покотилися демонські громи. Рука, що тиснула моє горло, розщіпилася й до моєї голови блискавично вернулася свідомість. Зобачив Янчеюка.
— Грицю, — гукаю йому. — Зірвало — Це кричу йому два рази, бо він ніби не чує. Що з ним? За що він мене душив? — Це ти, Грицю? А де товариші?
— Які в чорта товариші?
— А ті всі, що були з нами?
З неба сиплються камені і встрягають коло нас у сніг. Враз Гриць викрикнув У суглоб його правої руки попав гострий камінь. У чорне небо увірвалася чиясь величезна червона ракета й ярко освітила гору. Все ніби в крові. З російського боку гармати розпочали канонаду. Заратакали скоростріли.
— Ти ранений, Грицю? — питаю Янчеюка.
— Ні! — злюче відповідає він. І якого чорта він лютує?
— Мене тільки, — каже він, — мазнуло каменем. А чи вивтікали ті дурні? — лається Янчеюк. І
Я пропоную йому свої послуги, розправляю закляклі свої мязи й поволі пробую рухатися далі. З обох боків виривається безліч ракет, які освічують нам дорогу.
До самого ранку не вмовкала гарматня стрілянина. Поволі спускаємося вниз. Рука Янчеюка сильно опухла й він ціпить зуби, щоб не кричати. Він борхається поволі переломною, а я за ним. Уже стало зовсім видно. Сонце мабуть також зійшло, але його не бачимо. Ввесь час дивлюся перед собою на чоботи Янчеюка. Він борхається, сховзає й падає. Помагаю звестися.
Туман згущується. Рухаємося поволі далі. Через кілька хвилин Гриць падає знов. Упав і не зводиться. Дивлюся на нього. Той лежить із відчиненими шклянними очима й не рухається. На його вусах, бороді, бровах цілі замети снігу, який поволі розтає й маленькими крапельками льодової води стікає по обличчі десь під бороду.
Він уже не піде, думаю собі. Коли б хто нахопився. Крикнув, але голос мій надто слабий і туман одразу тамує його. Недалеко, крокір двадцять від нас, дві грубі сухі деревині. Думаю, що там краще можна промоститись і знайти якийсь захист від вітру.
А туман усе згущується. Починає сипати сніг. Пробую дотягнутися до тих дерев, маю запальничку й можна буде зробити ватру. Це мені вдається. Настругую багнетом сухої деревини й по деякому часі хамаззя загорілося. Розігрівся й повертаю шукати Гриця. Знайшов на тому ж місці, де покинув і з величезним зусиллям притягаю його до вогню. Після розгріваю в казанку сніг і грію воду.
Гриць, коли відчув тепло, дещо ожив. Біжу ще по дрова. Приніс оберемок, наложив. Ватра запалахкотіла. Загрілася вода. Гриць пє її, а я намагаюся переконати його, що то кава. В мене ще знайшовся кусник хліба й одна консерва. Розгріваємо, ломаємо хліб й накладаємо на нього по шматку мяса й смачно закусюємо.
Їм і дивлюся на Гриця. Той жує поволі хліб. його вилиці біловаті, обмерзлі. На очах великі краплі води, які спадають на щоки й не можна розібрати, чи він плаче, чи це розтає сніг. Хліб тримає лівою рукою, а права кумедно сторчить на бік.
