Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Та після того, як повідомлення було розіслане і старий заявив, що більше ногою не ступить до контори, його задумливість і апатія почали рости з дня на день. І в середині березня, всього через два місяці після смерті його дружини, вистачило легенької весняної нежиті, щоб він зліг. А тоді одної ночі надійшла хвилина, коли вся родина зібралась біля його постелі і він сказав консулові:
— Ну, хай тобі щастить, Жане, чуєш? І дивись мені — courage!
А Томасові:
— Допомагай батькові!
А Христіанові:
— Щоб ти став порядною людиною!
На цьому старий замовк, обвів усіх поглядом і, востаннє сказавши: «Диво дивне!» — відвернувся до стіни.
Про Готгольда він не згадав до самого кінця, і той теж відповів мовчанкою на консулове листовне запрошення прибути до батькової смертельної постелі. Одначе другого дня рано-вранці, ще навіть не розіслані були оповіщення про смерть, консул, спускаючись сходами до контори, щоб дати необхідні вказівки, не повірив своїм очам: переходом швидко йшов Готгольд Будденброк, власник білизняної крамниці «Зігмунд Штювінг і компанія» на Брайтенштрасе. То був низенький, тілистий сорокашестирічний чоловік з пишними, попелястого кольору баками, подекуди вже перетканими сивими волосинами.
Ноги він мав короткі й носив бахматі штани з грубої картатої тканини. Побравшись сходами нагору, він зустрів консула і звів брови аж під самі криси сірого капелюха, одначе там вони примудрилися зійтись докупи.
— Поганяє, — озвався він високим, приємним голосом, не подаючи братові руки, — що чути?
— Цієї ночі він помер! — схвильовано відповів консул і стиснув Готгольдові руку, в якій той тримав парасоля. — Помер найкращий з батьків!
Готгольд опустив брови так низько, що затулив ними повіки. Трохи помовчавши, він з притиском запитав:
— Так нічого й не змінилося до останньої хвилини, Йоганне?
Консул зразу відняв руку, навіть відступив на сходинку вище; його круглі, глибоко посаджені очі миттю проясніли.
— Не змінилося, — відказав він.
Готгольдові брови знову знялися під криси капелюха, а очі напружено втупилися в брата.
— А чого я можу сподіватися від твого почуття справедливості? — запитав він; знизивши голос.
Консул опустив очі; не підводячи їх, він рішуче махнув рукою згори вниз і відповів тихо, але твердо:
— Цієї важкої, сумної хвилини я подав тобі руку як брат. Що ж до ділових питань, то я можу говорити з тобою тільки як шеф шанованої фірми, що нині перейшла цілком у мою власність. Не чекай від мене чогось такого, що суперечило б моїм теперішнім обов’язкам перед фірмою. Мої братні почуття до тебе повинні мовчати.
Готгольд пішов… Одначе на похорон, коли натовп родичів, знайомих, клієнтів, представників міських комісій, службовців фірми, вантажників і робітників з комор заповнив кімнати, сходи й коридори, а міські карети витяглися на цілу Менгштрасе, він таки з’явився, чим консул знову щиро втішився, і навіть привів свою дружину, в дівоцтві Штювінг, і трьох дорослих уже дочок: Фрідеріку й Геврієту, надто високих і надто худих, та вісімнадцятирічну Пфіфі, наймолодшу, занизьку і за товсту.
А після того, як пастор Келінг з Марийської церкви, кремезний чолов’яга з великою головою, що любив круте слівце, виголосив промову над могилою в родинному склепі Будденброків і в тій промові ознаймив, яке боговгодне життя провадив небіжчик, не те що деякі «розпусники, ненажери й пияки» — так він і сказав, хоч багато людей, що пам’ятали, як делікатно вмів висловитися недавно померлий старенький Вундерліх, невдоволено похитали головою, — коли скінчилися врочисті формальності і сімдесят чи вісімдесят карет одна по одній рушили назад до міста, Готтольд напросився супроводити консула, бо хотів побалакати з ним віч-на-віч. І ти ба: тут, у високій, просторій, незграбній кареті, де він сидів поруч брата, заклавши одну за одну свої коротенькі ноги, Готгольд показав себе лагідним і примирливим. Він заявив, що дедалі більше впевнюється в слушності консулової поведінки і що не хоче згадувати батька лихим словом. Він відмовляються від своїх домагань, тим паче, що вирішив кинути торгівлю, піти на спочинок і жити на свою пайку спадщини й на те, що в нього лишилося, бо крамниця йому дає мало радості і прибутку також, тому він не зважується більше вкладати в неї кошти. «Господь не благословив упертого сина», — подумав консул, звертаючись серцем до бога; і Готгольд, мабуть, подут мав так само.
Вдома, на Менгштрасе, консул повів брата у малу їдальню, де вони, змерзлі після довгої стоянки в самих фраках на весняному вітрі, випили по чарці старого коньяку, Потім Готгольд ввічливо, поважно перемовився кількома словами з братовою, погладив дітей по голові й пішов, але невдовзі з’явився до Крегерів у приміський дім, де вони влаштовували черговий родинний день. Він почав уже згортати свою торгівлю.
Розділ п’ятий
Найдужче консулові шкода було, що батько не дочекався, коли його онук розпочне працю у фірмі; ця подія сталася того ж таки року перед Великоднем.
Томас мав шістнадцять років, як залишив школу. Він останнім часом дуже виріс і після конфірмації, де пастор Келінг крутими словами закликав його до поміркованості, почав одягатися по-дорослому, від чого здавався ще вищим. На шиї вія носив довгий золотий ланцюжок, успадкований від діда, а на ланцюжку висів медальйон з гербом роду Будденброків. То був меланхолійний герб: нерівно заштрихована поверхня зображала болотисте поле з самітною голою вербою на краю. Ще старіший за медальйон перстень з зеленим камінцем, — його, певне, носив іще той кравець із Ростока, що «добре мався», — і велику біблію перебрав по батькові консул.
З роками Томас став так само на диво схожий на діда, як Христіан на батька; особливо нагадувало старого Будденброка його округле вольове підборіддя і рівний, гарної форми ніс. Чуб його, зачесаний на скісний проділ, двома дугами відступав від вузьких намережених жилками скронь і був темно-русявий; порівняно з ним довгі вії та брови — одну брову він мав звичку трохи зводити вгору, — видавались незвичайно світлими, майже безбарвними. Його рухи, мова, а також усмішка, що відкривала не зовсім бездоганні зуби, були спокійні й розважні. До свого покликання хлопець ставився поважно, з запалом.
То був надзвичайно врочистий день, коли батько після першого сніданку взяв його з собою до контори, щоб познайомити з паном Маркусом, повірником фірми, паном Гаверманом, касиром, та з рештою службовців, з якими Томас давно вже був у найкращих стосунках; коли він уперше сів до столу на стілець, що повертався навколо, і почав пильно штемпелювати, підшивати і копіювати папери і коли по обіді батько повів його над Траву, до комор, що називалися «Липа», «Дуб», «Лев» і «Кит»; там він, зрештою, також знав кожен закуток, але тепер його відрекомендовано як співробітника.
Він ревно взявся до праці, наслідуючи тиху, вперту заповзятість свого батька, що працював зціпивши зуби і записував до свого щоденника не одну молитву, щоб бог дав йому снагу: адже треба було вернути чималий капітал, що його фірма, те божище, якому всі молилися, втратила після смерті старого Будденброка…
Якось пізно ввечері, в кімнаті з краєвидами, консул досить докладно змалював дружині стан речей.
Було вже пів на дванадцяту; діти й мамзель Юнгман спали в кімнатах, прилеглих до коридора, бо третій поверх стояв тепер порожній; там тільки часом ночували якісь гості. Пані Елізабет сиділа на жовтій канапі поруч з чоловіком, що переглядав курс акцій у «Міських вістях» і курив сигару. Вона схилилася над шитвом і ледь-ледь ворушила губами, рахуючи голкою, скільки зроблено стіб— кін. Побіч неї, на гарненькому нічному столику з золотим орнаментом, горіло в свічнику шість свічок; люстра не світилася.
Йоганн Будденброк, що потихеньку добирався до половини п’ятого десятка, останніми роками помітно постарівся. Його невеличкі круглі очі ніби запалися ще глибше, великий горбоватий ніс і вилиці ще дужче випнулися, а русяве, старанно зачесане на проділ волосся на скронях було ніби злегенька припудрене. Пані Елізабет також кінчала четвертий десяток, проте цілком зберегла свою вроду, не пишну, але яскраву, а її матово-біла шкіра, зрідка поцяткована ластовинням, не втратила своєї ніжності. Її русяві, майстерно викладені коси аж сяяли при свічках. На мить вона відвела від голки блакитні очі й сказала:
