Щастя Ругонів - Золя Эмиль (читать книги онлайн полные версии .TXT) 📗
Ой, та й добре ж слово почув він од нього! На думку виконавця, руки йому було зовсім зв’язано, бо тільки мати мала право продати землю й садибу. Це П’єр почасти мав на підозрі. Але він ніколи не чекав, що Урсула та Антуан, ці байстрюки, ці вовченята; теж мають право на майно. Його мов кілком по голові вдарило. Як! Ці поганці можуть обікрасти, можуть дограбувати його, законного сина? Пояснення судового виконавця були ясні й точні. Правда, при взятті шлюбу Аделаїди з Ругоном обумовлено спільність майна, але оскільки це майно було нерухоме, то все воно законом після смерті чоловіка переходило знову до вдови. А що Макар і Аделаїда визнали своїх дітей, то вони мали право взяти спадок по їхній матері. Лишилась одна потіха, що закон урізував частку позашлюбних дітей на користь законних. Але це нітрохи не потішило П’єра. Він вимагав усе майно. Він не поділив би й десяти копійок з Урсулою та Антуаном. А все ж це застереження в складних статтях кодексу відкрило йому нові можливості, що їх він заходився зосереджено, всебічно обдумувати. Він одразу втямив, що людина може завжди перекрутити закон на свій бік. І ось що знайшов він, ні в кого не прохаючи поради, навіть у судового виконавця, боячись викликати підозру. Він добре знав, що може користуватися з своєї матері, мов з якоїсь речі, тому одного дня ранком він привів її до нотаря й примусив підписати купчу на продаж садиби. Аделаїда згодилась би продати весь Пласан, аби залишили їй хатинку в завулку св. Мітра. А втім, П’єр пообіцяв дати їй щорічну ренту в шістсот франків і заприсягався всім на світі, що піклуватиметься про своїх брата й сестру. Такої присяги досить було для доброї жінки. Вона прочитала нотареві цілу лекцію, якої навчив її П’єр. Другого дня молодий чоловік попрохав у неї розписку про одержання п’ятдесяти тисяч франків за садибу. То й був його шахрайський намір. Коли мати здивувалася, що треба давати розписку на п’ятдесят тисяч франків, не діставши ні одної копійки, П’єр сказав їй, що це проста формальність, без усякої ваги. А поклавши папір до кишені, він гадав про себе: «Хай тепер вовченята вимагають від мене звіту, я відповім їм, їцо стара все проїла. Вони навіть не позиватимуть мене». Ще й тижня не минуло, як муру між садибами не було і плуг зорав грядки, де росла городина; про садибу Фуків, як того й бажав молодий Ругон, залишився самий тільки легендарний спогад. А ще через кілька місяців власник Жа-Мефрену розібрав і стару, напівзруйновану оселю городників.
Одержавши п’ятдесят тисяч, П’єр без проволоки одружився з Фелісітою Пеш, малою чорнявкою, яких багато в Провансі. Глядячи на неї, згадувалися цикади, сухі, брунатні, стрекотливі цикади, що, швидко злітаючи, б’ються об гілля мигдалевих дерев. Худорлява, пласкогруда, з гострими плечима, з якось різко окресленим обличчям, схожим на писок тхорика, Фелісіта не мала віку: їй можна було б дати й п’ятнадцять, і тридцять років, хоча насправді їй тільки вийшло дев’ятнадцять — вона була на чотири роки молодша за свого жениха. Щось лукаве, котяче таїлося в глибині її чорних, вузьких, як щілини, очей. Низьке опукле чоло, ніс із приплющеним переніссям, широкі ніздрі, завжди тремтливі, ніби створені на те, щоб до всього принюхуватися, тонкі червоні губи, випнуте підборіддя, глибокі западини на щоках — вся фізіономія цієї хитрої карлиці була втіленням заздрої, неспокійної пихи. Невродлива Фелісіта мала все ж таки якусь своєрідну привабну грацію. Про неї казали, що вона, коли схоче, може бути або гарненькою, або бридкою. Мабуть, це залежало й від того, як вона заплітала в коси своє пишне волосся; але ще більше це залежало від усмішки, від тої переможної усмішки, що освітлювала все смагляве обличчя Фелісіти, коли їй здавалося, що вона бере гору. Фелісіта вважала, що народилася під нещасливою зорею, оскільки доля обділила її вродою. Найчастіше вона й не хотіла бути гарненькою, але не здавалася: вона дала собі слово, що колись місто вмре від заздрощів, побачивши її багатство, її розкоші. І коли б вона могла розгорнутися на ширшій арені, де б її тонкий розум міг цілком виявити себе, вона напевне здійснила б швидко свою мрію. Своїм розумом вона була далеко вище за дівчат свого кола. Злі язики стверджували — її мати, що вмерла, коли Фелісіта була ще дитиною, за перших часів свого шлюбу мала інтимний зв’язок із маркізом де Карнаван, молодим аристократом з кварталу св. Марка. Та й справді, у Фелісіти були ноги й руки маркізи, що з огляду на її рід було дивно.
Старий квартал цілий місяць не міг заспокоїтися, що Фелісіта одружується з П’єром Ругоном, простацьким городником з передмістя, та ще з сім’ї, що не мала доброї слави. Фелісіту не бентежили ці поговори, й вона з загадковою усмішкою приймала вимушені вітання своїх товаришок. Вона все обміркувала, вона вибрала П’єра не як чоловіка, а як спільника. Батько ж, приймаючи молодого чоловіка за зятя, бачив перед собою тільки п’ятдесят тисяч франків — порятунок фірми від банкрутства. Але Фелісіта була проникливіша, ніж її батько, бо вона заглядала далеко в майбутнє й розуміла, що їй треба чоловіка здорового, хай навіть і грубого, але такого, щоб вона нишком могла керувати ним, як їй того схочеться. Вона не зносила провінційних хлюстів, заморених помічників нотаря і майбутніх адвокатів, що клацають зубами, чекаючи на клієнтів. Безпосажна Фелісіта не сподівалася одружитися з сином якого-небудь багатого купця і вважала, що простий селюк, який буде слухняним знаряддям у її руках, куди краще, ніж який-небудь худорлявий бакалар, що хизувався б перед нею своєю вченістю й примушував би її все життя терпіти злидні, ганяючись сам за нездійсненними мріями. Фелісіта була певна, що від жінки залежить зробити з чоловіка поважну людину і що вона здатна з пастуха зробити міністра. Її привабили широкі плечі, кремезна постать Ругона, не позбавленого деякої показності.
Хлопець такого складу, на її думку, може легко й бадьоро винести весь тягар інтриг, що вона збиралася завдати йому на плечі. Але, оцінюючи силу й здоров’я свого жениха, Фелісіта все ж таки догадувалася, що він далеко не дурень, доглянула за його зовнішньою незграбністю гнучкий, пронозливий розум. І все ж вона недооцінювала Ругона, маючи його за дурнішого, ніж він був насправді. За декілька днів після шлюбу, копаючись у шухляді його робочого столу, вона випадково знайшла розписку про одержання п’ятдесяти тисяч фунтів, підписану Аделаїдою. Вона зрозуміла все і вжахнулася, бо її примітивно чесна натура не припускала таких засобів. Але до її жаху примішувалося й здивування. Ругон зробився в її очах сильною людиною.
Молоді люди сміливо заходилися збивати собі багатство. Фірма Пеш та Лакан виявилась менше зруйнованою, ніж гадав П’єр. Боргів було не так багато, бракувало тільки готівки. У провінції комерцію провадять з роздумливою обережністю, що рятує її від великих катастроф. А як Пеш та Лакан, розсудливіші з розсудливих, зроду б це насмілилися важити тисячею екю, то їхня фірма мала дуже маленький обіг. П’ятдесяти тисяч франків, що приніс П’єр, було досить на те, щоб виплатити борги й пожвавити торгівлю. Спершу велося добре. Три роки поспіль був рясний врожай маслин. І ось Фелісіта пішла на відважний крок і, нажахавши П’єра й старого Пеша, змусила їх закупити значну кількість олії, притримати її в коморі. Два наступні роки, як і передчувала молода комерсантка, був недорід, ціни на олію значно піднялися, і фірма розпродала всі свої припаси з великим прибутком. Незабаром після такої удачі Пеш та Лакан вийшли зі спілки, цілком задоволені надбаними грошима, мріючи тільки про те, як дожити свого віку як рантьє.
Молоді, зоставшись господарями, гадали, що багатство в їхніх руках.
— Ти поклав край моєму безталанню, — казала Фелісіта чоловікові. Одною з слабостей цієї енергійної жінки була певність, що її переслідує недоля. Досі, казала вона, ні в чому їм не щастило — ні їй, ні її батькові, незважаючи на всі їхні зусилля. Маловірна, як усі люди з Півдня, вона ладна була провадити боротьбу з долею, як борються в якоюсь живою істотою, що намагається вас задушити.
