Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Запашні дими проникали в порожню хату філософа з убивчою силою, завдаючи йому найтяжчих мук, які лише можна було б вигадати для людини Великого посту, котрого він дотримувався аж ніяк не з переконань християнських. Проте жодна бестія не здогадувалась запросити філософа на свіжину, якої бідолаха так гаряче прагнув. Це було щонайменше непоштиво щодо людини, чиї послуги рано чи пізно могли знадобитися власникам кабанців. Коли цап повертався додому, прокопчений димами, то філософ проганяв цього вегетаріанця з хати, і той мусив усю ніч вивітрюватись у холодних сінцях. Можливо, в такий спосіб той вимішував цапові за нездогадливих вавилонян, чиї кабанці так спокусливо пахли, а злаще, коли вітерець повіва у бік цієї незахищеної оселі.
Існував дещо інший аспект стосунків нашої пари з сільрадою. Коли став брався кригою, тоді цап, полишений без водопою, частенько навідувався до сільради, де міг напитися з дубової діжечки, в якій щодня міняли воду. Голова не проганяв його, незважаючи на протести гордого Боніфація. Більше того, цап пив із діжечки нахильці, як і сам голова, тоді коли всім іншим вавилонянам дозволялося пити смачну сільрадівську воду лише з мідної кварти, прикутої до діжечки ланцюжком. Цим привілеєм цап дуже гордився і деякий час навіть вважав себе другою особою після Панька, аж поки Боніфацій не зробив йому відповідного роз'яснення і надовго віднадив від діжечки. Кармеліт ухитрився зробити це без жодних свідків свого грубого обходження з тваринами.
У присутності Боніфація цап більше не наважувався пити сільрадівську воду, від чого змізернів у власних очах, мимоволі почуваючи себе другорядною особою. Проте, як і раніше, із впертістю бовдура приходив на всі засідання та сходки, гадаючи, що він гідно представляє на них обох Фабіянів. Цапа не лише не проганяли, а й охоче допускали до найбільших вавилонських таємниць, а Кочубей так звик до його присутності, що не починав без нього жодного важливого засідання. «Зачекаємо Фабіяна», — посміхався голова, і ніхто не смів перечити, хоч усі здогадувалися, про котрого з Фабіянів йдеться. Напевне, тут мала вагу одна делікатна обставина. Бо коли наступного дня класові таємниці сільради ставали відомі всьому Вавилону, то винуватцем цього, як правило, завше залишався цап, що, проте, не вадило Кочубеєві допускати й далі цього базіку на всі секретні засідання. Що ж до Фабіяна–чоловіка, то його вважали ще ненадійнішим, тримали осторонь великої політики, і це було однією з найбільших помилок вавилонської сільради, яка, дотримуючись старого як світ принципу, що нема пророків на своїй землі, не знає своїх майбутніх героїв.
Розділ п'ятий
Ранковий клекіт візка розбудив Соколюків у Денікінському рові. Заманулося одному з них виглянути — хто їде? Кінь одразу ж зреагував на очі, що дивилися з шалини. Осікся, зафоркав сторожко, застриг вухами. Очі належали чорнобородому, який ту ж хвилю щез у шалині. Клим Синиця дістав нагана, зіскочив із візка й вистрілив угору, — то міг бути сигнал для комуни. Тоді кинув:
— Виходьте! Я вас бачу… Інакше смерть вам усім.
У відповідь — мертва тиша, чути було, як у рові бігають сполохані миші. І раптом рейка в комуні — на смертний бій з бандитами.
— Я кому наказую?! — відчув ще більшу перевагу свою комунар.
Спершу вийшов один із піднятими руками, а за ним і другий, либонь, той, чиї бентежні очі виявив кінь. Загнані, нещасні, обидва не знали, на яку ногу їм ступити.
— Зброя є?
— Нема зброї…
— Ніякої?
— Ніякої…
— А що є? — з недовірою перепитав Синиця.
— Воші, гражданин начальник, — посміхнувся чорнобородий.
— Які воші? Що ти верзеш, дурню! А ще в бороді.
— Глинські воші. Правду кажу…
Клим Синиця глянув на того, що здався перший.
— Ми сиділи в глинській тюрмі… Втекли цієї ночі. Тому й воші…
— На візок обидва! — наказав їм Клим Синиця, майже здогадуючись, що це ті, за кого напередодні просив Фабіян.
Посадовив їх на різні полудрабки, спиною один до одного, в такий спосіб роз'єднавши їх, сам усівся на передку і повіз бранців до Глинська. В комуні перестали бити в рейку, але ґвалт після того стояв такий, що сумніву не могло бути — комуна гуртувалась у похід на банду. Те військо з вилами, косами та молотами, напевне, очолить сировар із шаблею, вийнятою з піхов. Клим Синиця озирнувся з візка і побачив, як юрба ополченців вирушила з воріт. Перший промінь розбився об смертоносний булат шаблі сировара. Клим Синиця подумав, що без бубна жодне військо нічого не варте. Не став зупиняти їх, не подав їм ніякого знаку, нехай прочешуть Денікінський рів, може, виявлять там справжніх бандитів.
Ці ж пошилися в денікінці з розпачу, чекали погоні, то не знали, куди подітися. Один благав іти в комуну, здатися комуні, тоді як другий від того напріч відмовився. А деревій на рові такий, що в ньому можна ховатися до самої Покрови. Пересиділи б там яку днину, а тоді подалися б світ заочі. Хіба б їх шукали по всіх усюдах, хіба ж то вони такі злочинці, що конче їх мали судити до розстрілу… А за віщо, спитатися б Македонського? За те, що вони викопали панську скриню, яку їхній батечко запахторив під грушею хтозна–навіщо? Чи, мо', за булаву Конецпольського, про якого вони довідались уже там, у тюрмі, од людей начитаних, що він посадовив колись на палю не одного їхнього предка?.. Якщо власть несправедлива, то вони й вирішили рятуватись од неї, що й зробили цієї ночі. Ну а нині то й мови нема, що їх розстріляють, якщо товариш Синиця не зглянеться на них та не відпустить з миром зі свого візка… На передку мовчали, то запитали візницю якнайпалкіше: що він докладає на тому, якщо подарує життя двом загнаним суб'єктам, котрі так тихо зійдуть із візка, що він того й бачити не буде…
Нагана заховав до кишені, але від того на візку ніскільки не послабла його диктатура. І вірив, і не вірив їм. Якщо відкопують зброю, то вже, напевне, для того, аби застосувати її. Проти кого збиралися йти ці два бранці на різних полудрабках?
Лук'ян попрохав дозволу підняти ноги, бо зовсім отерпли. Данько ж тихо плакав до вижатого степу, ноги йому також задеревіли й були непридатні для втечі. Далі і йому було дозволено підняти ноги на візок. «Бачиш, Даньку, що вийшло з нашої втечі?» Данько зовсім занепав духом…
Удалині замалювався Глинськ, спершу двома церквицями, а далі всім, чим вражають такі міста на відстані. Зблизька вони дещо втрачають, усе ж не перестають залишатися собою, з отим поденним та повічним перебігом життя, яке їх тримає на світі.
Глинськ — місто багнюче восени, курне влітку та неймовірно холодне в зимові місяці, бо лісів поблизу нема, доводиться грітися соломою, то нагрівок не вельми який, але і його вистачає ледь до середини зими, тоді починається пагубна холоднеча, що спричинилася до появи в тутешніх місцях крилатого вислову: «Холодно, як у Глинську». Місто все на горбах, усе докопалося до глини рудої, а місцями навіть до білої, і тепер високі стрімкі виспи здалеку скидаються на крейдяні гори, від яких віддає холодом навіть улітку. Через оту свою природжену бідність та неухватність Глинськ довгий час вважався вільним містом, хоча й не мав на те ані знаменитого магдебурзького права, яке мав Вавилон за литовського князя Ягайла, ані якоїсь іншої високої грамоти, окрім тисячі горбів, на яких народжувалися волелюбні діти, та зграї кажанів плодилися у виспах. У Глинську могли поселятися всі, хто годен був ціле життя віддати за мить свободи, або ж хто не міг доступитися до кращих місць на цій райській землі. Громадяни Глинська, хильнувши біди, ставали горді, витривалі й винахідливі до всього, вдавалися талантами та хистом, а глинські жінки славились як неперевершені господині. Їхні вигадки — глинські пироги з квасолею, глинські крученики та завиваники, фляки по–глинському та борщ із карасями — і досі вважаються неперевершеними витворами кулінарії в наших краях. Скупчення свободолюбних, а отже, й талановитих людей з часом винесло Глинськ на поверхню, сюди потяглися торгові й майстрові люди, і десь на початку двадцятого віку Глинськ за площею дорівнювався Карфагену, хоча й не мав ні рабів, ні водогону, ні сенату і ніхто не загрожував йому розоренням. Десь саме в цей період на Глинськ звернуло увагу місцеве земство, а точніше, тутешнє магнатство, розпорошене довкола Глинська по економіях та фільварках. Воно заснувало тут своє зібрання на зразок зібрань відоміших, збудувало тюрму, школу, лікарню, а замість однієї маленької дерев'яної церковки, яку свого часу склали наспіх перші поселенці Глинська на свій кошт, піднялося одразу дві в один рік: одну заклали на Благовіщення, другу на Спаса; вони таємно ворогували між собою, архімандрит подільський не раз приїздив усмиряти мирян і казав проповіді, сповнені заклику не ганьбити чварами християнську віру, і неслухняним ставив за приклад паству глинської синагоги.
