Енциклопедія російської душі - Ерофеев Виктор Владимирович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
Російська природа — жаліслива. Від усякого вигину пахне смутком.
Маргарита Іванівна думає, що соціалістичний реалізм — відрижка радянської ідеології. Інші вважають його великим національним стилем. Насправді соціалістичний реалізм точно відображає народні ідеали щастя, справедливості. Із цим нічого не вдієш.
У Росії є щасливі родини, але вони ховаються від народного гніву. Росіяни — погані батьки. Вони випускають із уваги своїх синів. Дочки їхні не придатні для життя. Російська родина налаштована на трагедію. Кого не візьми. Росіяни вважають, що чоловік важливіший за дружину.
У російському світі родину взято під сумнів. Це, як правило, недружна родина. Перехід жінки з нареченої в дружину супроводжується актом ганебного приниження. Мужик не любить своєї баби. У росіян вважається не дуже пристойним любити свою дружину. Сірий теж був не високої думки про жінок і не приховував цього.
— Баба солодка тільки спочатку, — казав Сірий. — Ти занадто захопився бабами. Багато років просрав.
— Жінки врятували Росію, — сказав я.
— Що означає врятували? — подивився на мене Сірий. — Навіщо її рятувати?
— Послухай, — сказав я, — навіщо взагалі щось робити?
— Роби саме стільки, щоб нічого не робити, — сказав Сірий.
Грегорі Пек писав інструкцію для шпигунів, що складалася зі ста трьох пунктів.
«Як і всі інші люди, — писав Грегорі Пек, — росіяни вразливі, їх легко образити, але їхня вразливість набирає страшенно активної, яскраво вираженої форми».
— Що ви робите, Грегорі?
— Я пишу інструкцію для шпигунів, яких засилають у Росію.
— Чи не могли б ви й мене ознайомити з цією інструкцією?
— Охоче. «Росіянина можна вирахувати де завгодно, бо він їсть суп. Звичайно люди піднімають ложку до рота. Росіянин, навпаки, не їсть, а хлепче суп, низько схиляючи обличчя до посуду. Він плазує перед супом».
— Образливо, але правильно, — визнав я.
— Ще б не правильно! — драматично зітхнув Грег. — Хочете ще?
— Дякую, мені досить.
— І все-таки я прочитаю: «Порівняно із західними людьми росіянин, як правило, висловлює свої думки в такий спосіб, наче він страждає ядухою». — Грег не витримав і зробив ще одне порівняння: — Росіяни давляться словами, як біфштексом. Ви слухаєте далі? «Але якщо росіянин почав говорити, не поспішайте його перебивати. Дайте йому зайняти майданчик. Від говоріння росіян напосідає сильне збудження, вони не контролюють, що мелють. Не показуйте свого здивування, а тільки підтакуйте. Довідаєтеся багато цікавого».
— До побачення.
— «Ви приїхали в Росію вперше і не знаєте, з чого почати. Пригляньтеся до росіян. Вони здадуться схожими на вас, але не поспішайте».
— А де ж про красу?
— Будь ласка. «Є різні погляди на те, чи красива Росія. Самі росіяни зазвичай ставляться до Росії зі змішаним почуттям. До цього треба звикнути. З одного боку, росіяни вважають красу Росії бляклою і непоказною, у кращому разі наголошують на внутрішній принадності країни. Разом із тим вони вдавляться за свою вічну мерзлоту». Ну як?
— Я із задоволенням допоможу вам переробити ці думки.
Красна площа — перевірка на вошивість. Якщо вона вам подобається, то ви стовідсотковий мудак. Якщо не подобається, то ви теж стовідсотковий мудак. Зачарований простір. На Красній площі багато святково зодягнених мудаків гуляє в різні боки.
— Вони начебто прийшли на парті, — каже мені Велика Американська Зайчиха.
Звичайно, мудаки зодягнені по-особливому. Дівчата, наприклад, люблять прозорі кофтинки. Красна площа — це зустріч Сходу й Заходу, що скінчилася поразкою обох сторін.
Кого росіяни вважають за свого?
Росіянин швидко розбирається, хто свій, а хто не свій. Свій — це той, у кого остовпіле обличчя.
Сірий випав зі свого виміру. Сиджу й плачу, що вбили царя. Зате приємно, що мучили царівен. Охорона підглядала, як вони ходили надвір пісяти й какати. І кричала:
— Сідай навпочіпки, суки! Показуйте нам, робітникам, ваші царські сраки.
І ті показували, сидячи в білих снігах у кросівках.
— Знатні дірки, — дивувалися охоронці. — Не те що в наших наречених-засранок.
А маленька Анастасія навіть кінчала від таких розмов з робітниками, страшно хвилюючись грудьми, штормлячи всім тілом і плачучи, як чайка, під час сильного оргазму:
— Аморе міо!
Вона й дотепер живе на Уралі, зберігши для конспірації прізвище Романова.
— Куди ви поділися? — схвильовано запитав Сашко. — Що у вас із очима?
— З очима?
— Вони закотилися.
— Сашко, не треба! — мляво розлютився я. — Усе на місці.
— Ви його бачили?
— Ну.
— І як?
— Проліт. Та ні, нічого особливого.
— Тримайте себе в руках.
— Сашко, це те саме, що стоїш на балконі, внизу море й тисяча сонячних зайчиків.
— Ви там не дуже.
— Чайник-чайник, я — пролетів!
— Агов! Бережіть правоохоронні органи.
За всіх часів люди раділи чужому горю. Але багато народів навчилися це приховувати. Тільки не росіяни. Росіян не зупинить і смерть. Вони не вважають смерть достатнім приводом, щоб закінчити зведення рахунків. Вони й про небіжчика скажуть страшну гидоту. Дівки люблять, коли інших дівок кидають хлопці. Це в кайф. У найтеплішій компанії наречена із зубами бовкне подружці таку гидь, що обидві загойдаються від сильних почуттів. Росіяни взагалі люблять говорити одне про одного гидоти. Я й сам схильний до цього. У мене солодко завмирає серце, коли я дізнаюся про смерті в середовищі знайомих. Виникає навіть ейфорія.
Прикметною рисою росіянина є його здатність робити гидоти. Взагалі — капостити. У росіянина довкола всі винуваті. Він людина похмура.
Іноземці, загалом, мало що зрозуміли в цій країні. Найщирішими іноземцями я вважаю прикордонників, які росіян підозрюють у всьому і правильно роблять.
— Слава Богу, що це не я, — сказала мені старіюча популярна письменниця, довідавшись про смерть молодої акторки.
Ми сиділи на пляжі в Сочі.
— Таке відчуття, — вела вона далі, — що нашого життя стало більше. Ви так не думаєте?
Багато тонких діячів вважають, що росіян дуже спотворив радянський час. Раніше вони були інакшими. Справді, розглядаючи дореволюційні фотографії, розумієш, що тип людини гойднувся не в кращий бік.
Особливістю групових портретів дореволюційної пори була помірна притомність і скромна адекватність.
Щоправда, люди бідних станів на фотографіях на вигляд були скуйовджені, а на різдвяних листівках — занадто вирячкуваті. Загалом же трималися вусато, східно, начебто не розуміли, хто вони такі, не збирали себе воєдино. Це був не розпад особистості, а її м’яка напів-відсутність.
За радянських часів групові портрети поступово змінюються у бік «морди». Морда — не просто грубість. Морда — обличчя нижчої проби. Його не жаль втратити. Морда — захисна маска, протигаз, спершу накинутий заради сміху, потім надягнутий від занепокоєння, після чого він приріс до обличчя і став наступальною зброєю. У мого знайомого, Віктора Павловича, морда, наприклад, цеглини просить, плечі — широкі, але похилі, а ручки — маленькі. Все це разом вказує на російську спритність.
Гепеушники, доярки рвуться до надбання морди й домагаються її. Професори, зубні академіки, артисти відстають, але теж підтягуються, і до кінця 30-х років склалася всесоюзна морда обличчя.
