Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗
Нарешті вони пішли додому. Їсти, певно, жарені кури. А я, голодна і самотня, лишилася замкненою в гаражі. Порипалася туди-сюди й вирішила линяти через балкон. Ех, хороші гаражі собі люди клали! Шпінгалети піддалися не зразу. З балкону стрибати було височенько й одразу ж на бетон. Щоправда, була там декоративна драбинка для винограду. По ній я і полізла. Як в мультику. І, як у мультику, драбинка стала відхилятися назад — виноград її ледь-ледь тримав. У мультиках герої не думають: „Ну всьо, мені пизда…“, вони там весело кажуть:
„О-о“ чи „Упс!“ Або просто скрикують: „Мамма“. А я подумала те, що подумала, і з якимсь нереальним прискоренням видряпалася по тій драбині назад на балкон.
І тут, мов якийсь казковий принц ромео чи викрадач циганки-ази, на горизонті з’явився захеканий Вася, він біг до мене з простягнутими руками і кричав: „Стрибай, стрибай!“ Це ж бо як — стрибай? А так — ключів від гаража у Васі вже не було. Робити нічого — стрибнула йому на руки. Тобто стрибала ніби на руки. А попала на бетон. Нога в подертих колготках — сіквел „Кривенької Качечки“. Яка там уже дискотека… Васіна мама кудись уже погнала на своїй кавовій „ладі“, тож ми почалапали до нього додому. Там ще залишилися кури недоїдені, і я трохи поживилася. І знову дозволила Васі все вище — будь ласка.
І ось на тобі, дванадцять років по тому, цей його дзвінок.
— Як ти дивишся, шоб ми побачились? — хапає хвіст моєї хвилі радості Вася-дорослий.
— Ну давай! — Я вже уявляю, як розважиться на такому рандеву моя Вася-дівчинка.
— Ти зара де?
— Ми йдемо по Андріївському.
— О. То заходь в ресторан „Будьмо“, заказуй там все, я їм зара позвоню, шоб тебе там нармально принялі, а сам під'їду минут через двайцять.
Васін гуцульсько-борщагівський суржик ідеально пасував ресторану з назвою „Будьмо“. Але того вечора грати звичну роль культурного антрополога мені не дуже хотілося.
— Ну, ти знаєш, нам ще в одне місце треба зайти… Давай десь за півгодини в грузинському підвальчику навпроти Житнього ринку?
— А де цей Житній ринок? — насторожено спитав Вася-киянин. І тут же реабілітувався: — Ну ладно, мій водій найде.
Реабілітувався з пафосом.
— Цікаво, на чому ж він приїде? — я чесно не уявляю собі найманих водіїв поза маршрутками чи машинами представницького класу. Звичаєво тьотьки-піськи чи вигідно заміжні екс-моделі полюбляють купувати собі „ягуар“ і водія в комплекті до нього, нормальні люди насолоджуються самостійним керуванням „ягуарів“, але то вже таке…
— Думаю, на галімому „шевроле“, — припускає Вася-дівчинка.
— Та ну. Дай йому шанс. Може, на якій-небудь жлободромній „тойоті-праді“. Бикота таке любить. Типу, от він я — пробився в люди.
— Та це ти йому шансу не даєш! Раптом він на „мустангу“!
— Ага. Помрій.
Після оглядин квартири дідуна-пердуна я лишила Васю-дівчинку в ресторанчику, а сама пішла виглядати Васю-хлопчика. Бо він надзвонював мені, перепитуючи, де ця вулиця Хорива і де цей Житній ринок, вони, мовляв, давно їздять вже туди-сюди, та ніяк не знайдуть цей наш ацтойний рєстаран. Я чесно вдивлялася в усі пацанські „беемве“ І пузатіківські „мерседеси“, що зупинялися неподалік. Васі в жодному з них не знаходилося. Я вже замерзла була. І ось тут — нарешті. Чорне „деу-ланос“! Бетховен би заграв: „Та-та-та-та…“
Утім, Вася вилазив з машини під іншу музику. Можливо, мене хоч на якийсь час охопив би лірично-ностальгійний настрій, але я почула, що слухає у своєму представницькому автомобілі з водієм цей розжирілий, квадратний і самовдоволений (ну сяє він цим за десять метрів, вибачте!!!) представник гуцульської етногрупи у чорному костюмі родом із Троєщинського ринку. Або з базару в Чернівцях, там дешевше.
Як люди, старші за мене всього на три роки, можуть так безбожно „посоліднішати“, відомо тільки їхнім неіснуючим дієтологам. Беруться за голову. Стають на ноги. Остєпєняюца. Як там іще називається це планове ожиріння бюрократа середньої ланки чи середньої руки бізнесмена?
— А що, твій товариш з нами не піде? — киваю в бік його чорної, як ніч, машини.
— Це мій не товариш, це мій водій. — О, впізнаю його чорніші за „деу“ брови, здійняті в зневажливому здивуванні.
Я першою спускаюся в підвальчик „Нікали“ з круглими, прифігілими очима, подаючи дівкам — до Василіси приєдналася вже й Надька — знаки, що це от жирне позаду мене — воно зі мною і воно на чорній „деу“, що можна й так вгадати з його костюма. Не в метро ж у такій красі їздити.
— Здрастуйте, дєвушкі! — привітався хлоп.
„Ані уєзжают в нєдєлю!“ — хотіла я процитувати Васю в молодості, але стримала себе.
— У вас єсть джин з тоніком? — Вася звів на офіціантку брови, як колись при маневрі з „вечеряти“.
Йому відповіли, що є тільки грузинські вина й грузинські коньяки. Вибачайте.
— Шо у вас нічьо нєт? Шо за завєдєніє такоє… А єслі я свой із машини прінєсу джин, можна будєт здєлать мне кактель?
— Можна, — знизала плечима дівчинка-офіціантка. Тільки от тоніка в них теж не було. Вася замовив собі спрайт. А потім, вже оголосивши, що тут галіме місце і зараз підемо в краще, замовив ще й коньяк. Ми не пішли з ним у краще місце, а він не пішов по свій джин. Натомість Вася демонстративно, як то він теж, певно, видивився десь у московському серіалі, розв'язав на білій сорочці кольорову краватку і зняв її, запивши цей жест коньяком.
Тьолки за столом давилися від сміху. Мені було страшенно соромно, але ж за розвагу хоч чимось платити треба.
Ми на той час замовили собі пляшку сапераві й попивали його з телятиною „по-тбіліськи“. Вася-„деу“ собі їдла ще не встиг вибрати.
— Порекомендувати тобі щось? — ввічливо поцікавилася я.
— Нє, я сам розберусь. — Вася нервово гортав меню своїми пальцями-сосисками. Волосся в його носі — чорне і товсте, як і волосся на бровах, — дригалося в такт його синкопованим рухам.
— Тут хороша кухня. — Напровсяк додала я.
— Ти ж знаєш, я не їм незнакомих блюд.
— Та ні, якось я про це особливо не думала, якщо чесно… — Штовхаю під столом Надькину ногу. Мені вже на сьомій хвилині ракавой встрєчі хочеться кричати — з що ж буде далі?
— Ти щось так. Василю, роздобрів… — Я схвально розглядаю його пишне тіло з відвислим животом, упаковане в смугастий чорний кастюм-двоєчьку. Вася не знає, як на це реагувати, тому просто зітхає. Полісемантично.
— Де ти, що ти? — продовжувала я. — В Києві живеш, угу?
— Тут і живу! — відважив Вася так, ніби ми зустрілися в Монако. При чому він місцевий мультимільйонер, а я його колишній очкарик-однокласник, приїхав репортером від „Хронік заздрісних офіс-менеджерів“.
— А де працюєш? Закінчив свій інститут тоді…
— Акадємію, сонечько, акадємію… Потім ще аспірантуру. Ти зараз сидиш поруч із кандидатом наук! — Вася відхилився на спинку крісла, щоби з більшим обзором зацінити, яке він на нас справив враження.
Українські кандидати наук не перестають дивувати своєю видовою різноманітністю.
— Тепер от на хорошій посаді по пожежній безпеці.
— У-у, круто. В кабінеті сидиш?
— Не сижу, Ірачька, я там працюю.
— Ага. Підписи ставиш? — я з розумінням кивала головою.
— Ну типу того. Знаєш, скільки людей кожен день через мене проходить?
Я уявила собі Васю-привида у Лаврських печерах чи Васю-турнікета в метро, через якого щодня проходять нескінченні потоки людей.
З цього сюрреалізму мене виводить сам головний герой, підкликавши клацанням пальців й фірмово піднятими бровами біляву грузинку-офіціантку.
— Дєвушка, шота я у вас здєсь нічєво нармальнава нє віжу. Давайте мнє ету сьомгу-гріль. Дарагая, значіт, свєжая.
По-моєму, ця штука працює навпаки. Але сюрові припущення — право сюрового персонажа. Крутого, впевненого в собі персонажа, що закінчує тираду так:
— Знав би, зразу би вас віз подальше з цього кабака. Є ж нармальні завєдєнія тут недалеко — з нармальною кухньою, українською, всьо як треба А тут же навіть з’їсти нема шо!
