Ключ - Шкляр Василь (электронные книги без регистрации txt) 📗

Вихопившись на узвишшя‚ я побачив удалині містечко чи хай собі буде‚ якщо комусь так подобається‚ селище міського типу‚ — до нього навпрямки було кілометрів зо два‚ а крученою дорогою — трохи далі‚ і‚ скотившись із пагорба в низовину‚ переїжджаючи міст через Тікич‚ я помітив ліворуч дивовижну споруду. Стояла вона над скелястим берегом і сама була, як та скеля, тільки горішні округлі віконця вказували на те, що кам’яна тверджа мала не лише природне, а й рукотворне походження. Істотний недолік колісного подорожнього полягає в тому, що саме там, де йому треба на все гарненько роздивитися, як от, скажімо, на річку та її береги, — саме там — на мостах — заборонено зупинятися і не з руки головою крутити, щоб не шубовснути з мосту та в воду.

Отож я не дозволив собі таку розкіш, щоб роздивитися на ту дивовижу, можливо, справді давню захисну тверджу, споруджену ще черкасами [17]. Не хотів зупинятися, бо вже хилилося до вечора, і невідомо було, що там чекає мене попереду. Однак за мить я побачив стрілку, що показувала ліворуч, і цілком сучасну, цілком європейську назву — мотель «Млин». Шляховий знак на синьому тлі з ножиком і виделочкою нагадав, що я від самісінького ранку ще не мав ріски в роті, та їсти зовсім не хотілося і, мабуть, ще довго не захочеться після мого службового візиту до людоїдів.

Отож я знову натиснув на газ і незабаром побачив праворуч ріденько розкидані хати-будиночки, проте це ще було не містечко, а тільки невеличкий висілок, що відірвався од нього в поле, такий незначний, що не мав навіть шляхового позначення назви — бодай на синьому тлі, без обмеження швидкості. Втім, про швидкість уже не було й мови, сталось таке, що я похолов і вдарив по гальмах.

З-під капота валував дим, моя нещасна попелюшка от-от мала перетворитися на попіл, і тільки вискочивши з машини та піднявши капот, щоб зірвати з акумулятора клему, я збагнув, що то не дим — то парував тосол, який закипів у радіаторі і, булькаючи, виривався з допоміжного пластмасового резервуару. Ось тут і далася взнаки моя зневага до техніки, бо тоді я ще й уявлення не мав, чого може закипіти тосол, і не здогадувався, що в моєї попелюшки є така груба штука, як храповик. Якби ж був дотяг до містечка, ще якийсь кілометр, бідкався я, позираючи на дорогу, чи не їде хтось із путніших водіїв, і плекаючи надію, що зламалась якась абищиця, й ось тоді замість цих першокласних водіїв-асів доля послала мені унікального дідка, котрий саме чимчикував із містечка з надкушеною хлібиною під пахвою, чимчикував, як виявилося, он до тієї хатки, але помітив, що «чоловік поламався, то дай, думаю, розвідаю, що там таке». Це був справді рідкісний дідок, який знав геть чисто все на світі, усе вмів і за все брався, тільки, на жаль, не все виходило в нього, можна сказати, ні чорта не виходило, але ж як він, бідака, старався, як він хотів усім прислужитися, помогти, підставити плече, і, підійшовши до машини, теж став заглядати в мотор, тяжко зітхати: «Поламалося, це я вам точно кажу»‚ — примовляв дідок, але що поламалося, не казав, зате поперед мене вискочив на дорогу і рішуче зупинив першу— ліпшу машину: поглянь, пане-брате (він так і сказав: пане-брате), що тут скоїлося, бо я вже недобачаю, і хоч пан-брат був ще зовсім зелений, миттю сказав, що це‚ дідику, не термостат, це полетів храповик, ота гайка, що тримає шків метелика-охолоджувача, видно, відкрутилася і згубилася десь по дорозі.

А чи нема в тебе, пане-брате, такої запасної гайки, аби ти виручив чоловіка, — спитав дідок, — проте хлопчина тільки засміявся, ні, дідику, таких гайок я не вожу, бо таке дуже рідко буває, це я вперше чую, щоб храповик відкрутився, не знаю, чи вони й у магазині є, але дідок не падав духом: а покажи-но мені, пане-брате, який він із себе, той храповик, — сказав він, трохи соромлячись, що призабув, яка ж ота гайка, і коли хлопчина показав на своїй машині — ось же вона, ручна корба в неї вставляється, дідок зрадів і сказав, що така в нього точно має бути, цих гайок у нього вагон. Він чемно подякував хлопчині, а мене повів до своєї хати шукати ту гайку. Я теж запалився надією, побачивши на подвір’ї дідка старого горбатого «Запорожця», отже, маю справу таки з автомобілістом, хоча дідок сказав, що цьому «Запорожцеві» давно жаба цицьки дала, уже, пане-брате, його лишилося перекинути догори дном, щоб кури воду пили, але запчастин у мене більше, як у «Сільгосптехніці», і він завів мене у повіточку, захаращену металобрухтом, де ми потемки рилися в гайках, ґвинтиках і шайбочках доти, аж поки вже й забули, «який він із себе, той храповик».

— Що ж, пане-брате, — сказав дідок, не знаючи де подіти очі від сорому, — давайте знакомицця, бо вам прийдецця ночувати у мене. Сьогодні п’ятниця, і ми вже не вспіємо з вами ні по лавках, ні в «Сільгосптехніку». Мене величають Григорієм Івановичем, прошу не плутати з Котовським, Петровським…

Я був у розпачі. Мене їла така досада, що спершу навіть не зміг по-справжньому оцінити цього унікального, цього навдивовижу рідкісного дідка, який знав усе на світі, усе вмів і за все брався. Це треба було бачити, як він, бідака, впирався руками й ногами, коли ми закочували машину на його подвір’я, як шляхетно запрошував до своєї господи, де ось уже сім годочків жив сам і звідки навіть миші порозбігалися, бо не було за що зачепитися зубом, і як стелив мені постіль, любовно підбиваючи подушечку, і як бідкався, що не має «людиновгодного частування для високого гостя». Він дуже втішився, коли я збрехав, що добре пообідав у Смілі (я змовчав про людоїдів), і похвалився, що теж колись був у Смілі, і в Миколаєві був, і в Києві, бо він, бач, скрізь побував на сім світі і всього надивився.

— А ви знаєте, пане-брате Андрію, скільки страв можна зготувати з одного хліба? Ні? А я читав у газеті. Сотню! Але скажіть мені, пане-брате, навіщо переводити хліб на страви, якщо він і так найдобріший?

Та найдужче вразило те, як Григорій Іванович присів у мене в ногах (це вже коли я вмостився в «розпушену» ним постіль), присів із якоюсь старою, потріпаною книжечкою і раптом сказав:

— А давайте-но, пане-брате Андрію, я вам трошки почитаю перед сном. — І сором’язливо додав: — Я, знаєте, люблю почитати уголос. І я слухав той його голос, як слухають шум дощу, і думав, що це допоможе мені заснути. Я не розумів жодної фрази із того, що читав мені цей кумедний дідок, але я вірив, що він усе знає на цьому світі. Знає‚ може‚ найбільше за всіх людей‚ адже жоден мудрець іще не додумався частувати «високого гостя» читанням книжок.

А я‚ невдячний гість‚ заклопотаний сам собою‚ був такий неуважний‚ що якби Григорій Іванович не сказав‚ як його вели чати‚ то‚ либонь‚ забув би спитати й про це. Він би так і лишився в моїй пам’яті кумедним дідком зі своїм шляхетним «пані братом»‚ і через місяць другий я не зміг би згадати його обличчя‚ як не можу тепер згадати суботнього чоловіка. І задля свого виправдання захотілося запитати у нього про щось таке просте і природне‚ як ота надкушена сіра хлібина‚ що лежала на припорошеному столі.

Я спитав:

— Григорію Івановичу‚ а як називається оце ваше сільце?

— Та воно‚ пане брате Андрію‚ і не сільце навіть‚ а так собі — хутір. Немає його на картах‚ бо належить воно немов до містечка.

А назву свою таки має‚ звісно. Некричі воно називається.

— Як ви сказали?

— Некричі. Хтось‚ видно‚ колись тут не кричав‚ коли треба було‚ от і пішло відтоді.

Якби ж ви знали‚ пане брате Григорію‚ яким криком ця назва озвалася в мені: «Некричі. 1975 р.»

Я вхопив тебе‚ вутла аріаднина ниточко‚ усе тепер в’яжеться‚ усе нанизується на тебе‚ як цілісне намисто‚ яке хтось розірвав‚ а я мушу збирати докупи. Я колінкую у злежаній‚ пожухлій траві‚ що переплелася‚ як на картині Олеся Остапчука‚ і визбирую його: ще‚ ще.

— А чи є тут у вас‚ чи‚ може‚ був дитбудинок або інтернат? — Є‚ пане брате Андрію. Тільки не тут‚ а в містечку. Був і є.

Я відчуваю‚ що вже і цього мені задосить‚ аби не заснути‚ я прикушую собі язик‚ щоб не мовити зайвого‚ однак уже не можу стриматися.