Катастрофа в раю. - Лигостов Вильям (читать полную версию книги txt) 📗
Вже сутеніло, коли до мене пустили на побачення Раїсу. Вона зайшла в палату боком, соромливо прикриваючись руками. Переконався, що вона врахувала мої зауваження. Раїса потупцяла до ліжка двійника, присіла на стілець.
- Добрий вечір, Гришо.
- Добрий вечір, любонько, - відповів моїм схвильованим голосом двійник.
Вона нахилилась, аби поцілувати його, і тут я вже не міг змовчати:
- Агов! Милий братику, цього я тобі не збираюся передоручати! - Раїса полохливо повернула голову в мій бік і з переляку скрикнула.
- Не дивуйся, моя люба, іди сюди. Це я - Гриша. А на нього не звертай уваги. То всього-на-всього моя копія. - Копія ображено пирхнула, а Раїса, озираючись, боязко сіла біля мене.
Задушевна розмова не в’язалась. Які там любощі-милощі при сторонньому, навіть коли він - це ти. Раїса посиділа ще трохи, передала привіт од Ерудита - вже недовго чекати на визволення, підбадьорював він, - і вийшла.
Пізно вночі, коли все в медмїстечку стихло, я навшпиньках вислизнув з палати. Давно вже кортіло дорватись до кінокамери. Руки так і свербіли... Стривайте - оце вона?! Не може бути, але факт. Біля дверей палати на тринозі виблискувала чорним лаком здоровезна шарманка з корбою... Ні, ось окуляр, а ось і касети з плівкою. Кінокамера. Але ж конструкція! Корбу треба крутити вручну, за секунду подається всього-на-всього шістнадцять кадрів... А вага?.. Ледве зрушив з місця. Пудів зо три. Оце так встругнули! Йолопи! Я ж подав докладні креслення... Може, Ерудит обдурив, викопавши цей мотлох у музеї? Але ж ні - річ нова-новісінька. Мав радію отой підсліпуватий дідок - партачі!
ПОДАЧА НАРЕШТІ
ПРО САМУ ДЕВ’ЯТА
З ЯКОЇ ДІЗНАЄТЕСЬ КАТАСТРОФУ
...Мені дозволили ходити. Поснідавши, подався з новоспеченим родичем на простору веранду. Звідси відкривався чудовий краєвид. Медмістечко стояло на одному з високих пагорбів, що оточували столицю. Від нього до міста петляла бетонована дорога. Сонечко вже височенько підбилося. Столиця знімала з себе напівпрозорий одяг голубого марева. З веранди вже можна було розгледіти на обрії синю смужку океану. До нього теж вела дорога. На ній панувало незвичайне пожвавлення. Сотні атомокарів снували в обох напрямках. Зліва від нас височів лисий горбок, на якому чітко вимальовувався стрімкий корпус моєї капсули, моєї єдиної надії на порятунок.
З насолодою прокрутив кілька десятків метрів плівки.
На веранді в шезлонгах сиділо чимало кібертонців і кібертонок. З лінивих фраз, якими перекидались вони, зрозумів, що це оперовані. Кому шлунок міняли, кому - печінку чи нирки. Воно й не дивно. За їхнього способу життя ці органи швидко зношуються.
Слухати теревені хворих і тих, що одужують, не дуже цікаво. Вирішив навідатись до капсули, перевірити, чи все там гаразд. А заодно зняти місто ще й з тієї, дуже вигідної точки. Ми з двійником зійшли у двір і рушили навпрошки до лисого горбка, і зразу ж на нас чекала неприємність. Точніше, не на нас, а на мене. Двійник - мій рідний братик - навідріз відмовився нести камеру. “Ти неси, а я буду крутити кіно”, - заявив знахабніло. Ще тільки цього мені не вистачало! Бути попихачем своєї копії! Я висував аргументи, він - контраргументи, і виходило так, що копія нічим не гірша за мене. Електронний упертюх і бовдур, механічна нікчема, зарозуміла тінь... Яких тільки епітетів я не вжив, та зрештою довелося звалити трипудову шарманку собі на плечі. Потратили добрих дві години, поки вибралися з лісу до підніжжя. Я спотикався, сопів, а близнюк посвистував собі, подумки розв’язуючи диференційні рівняння. На вершину піднялись досить швидко. Та, на превеликий подив, капсули там уже не було. Я крутився на місці, де грунт іще беріг чіткі сліди трьох опорних лап, і ніяк не міг збагнути, що сталось. Встановив свою шарманку, і двійник почав знімати місто.
- Ондечки моя капсула! - вигукнув він.
Я глянув у бік міста і помітив над Центральним майданом гелікоптер. Під ним на тросах гойдалась капсула. Ось гелікоптер поволі почав опускатись і зник з поля зору. З-під носа потягли... Навіщо? Близнюк нічим не міг допомогти, він теж никав серед неясних здогадок. Мене не на жарт почали непокоїти претензії братика. Уже й капсулу своєю називає...
Куди ж тепер іти- в місто чи до медмістечка? До медмістечка ближче, та й проголодався, нівроку. Рушили.
Ми вже були біля мети, коли повітря струсонув могутній вибух. Над столицею, в районі володінь Кібера, знялась високо в небо хмара чорного диму і куряви.
У вестибюлі головного корпусу юрмились переполохані кібертонці, обслуга. Всі втупились у великий екран телевізора, вмонтованого в стіну. Диктор, розмахуючи руками, через рівні проміжки часу повторював:
- Увага! Увага! Всіх шановних володарів і роботів просимо зайняти місця біля телевізорів. Зайняти місця біля телевізорів. Надзвичайно важливе повідомлення! Важливе повідомлення. Увага! Увага!
Вибух і ці слова, що повторювались раз у раз, таки розворушили кібертонців. Вони перешіптувалися, злякано зиркали на екран.
Ще одна подробиця привернула мою увагу. Всі кібертонці раз по раз висмикували з вух свої транзистори-сережки, струшуючи їх. Вперше на їхніх обличчях побачив вираз подиву. Сережки замовкли. Тепер, певно, почнуть думати... А ходити, їсти як будуть?
- Що б воно могло скоїтись? Ти б гайнув куди-небудь, довідався, - приставав близнюк.
Господи! Як спекатись цього знахабнілого експлуататора?! Диктор нарешті змінив пластинку.
- Шановні володарі, побратими-роботи! У нашій студії перебуває Ерудит. Відтепер - Всевишній і наймудріший Ерудит. Слухайте і дивіться всі! Слухайте і дивіться всі! Ерудит виступає із зверненням до шановних володарів і побратимів-роботів. Слухайте всемогутнього Ерудита!
Диктор тричі повторив оголошення, на екрані з’явився Ерудит. За стрічкою його капелюха стирчало куряче перо. Він тримав у руках текст звернення, його пальці нервово тремтіли.
- Шановні володарі! Побратими-роботи! До вас звертаюсь я в цю вирішальну для нас усіх годину як наступник всемогутнього і Всевишнього Кібера. Будьте мужні і не втрачайте самовладання. Мобілізуйте всі свої зусилля, бо на нас чекають нелегкі випробування. Офіційно сповіщаю всіх мешканців раю, всю планету Кібертонію: сьогодні опівдні після нещасного випадку загинув Кібер. Хоча жоден з вас, шановні володарі, не постраждав, готуйтесь до деяких утруднень. Вам доведеться віднині самотужки задовольняти свої потреби. Ми, роботи, змушені покинути рай. Це рішення я не коментуватиму. Воно - єдино правильне. З часом ви самі зрозумієте все...
Далі я не слухав його. Все ясно. Який там нещасний випадок... Тільки кібертонці можуть повірити такій недолугій версії. Підірвали, звичайно, Кібера і тепер змотують вудочки. І мені теж доведеться накивати п’ятами разом з ними. Капсулу забрали. Не чекав такої підступності від Ерудита.
Ерудит знову і знову закликав кібертонців зберігати спокій, запевняючи, що запасів готового продовольства їм вистачить принаймні на кілька місяців, а всім роботам пропонував негайно з’явитись на Центральний майдан імені “Адама”. Остання його фраза стосувалась, безумовно, мене: “Тому, хто знає, до кого зараз звертаюсь, теж прибути на майдан”. Отакої... Не встиг у керівне пір’я вбратись, а вже не просить, а наказує.
Треба діяти. Хтозна, які сюрпризи чекають попереду.
Всіх присутніх кібертонців це звернення приголомшило. Не все вони зрозуміли, звичайно. Але що їх збираються кинути напризволяще, таки утнули. У вестибюлі зчинився неймовірний галас, паніка. Я старався не втрачати самовладання, міркувати логічно. По-перше, що робити з близнюком? Що?
Сказав йому, що негайно вирушаю до Центрального майдану.
- Авжеж, - радісно відгукнувся він. - Іншого виходу нема. Я їду, а ти як собі хочеш.
