Тінь сови - Шкляр Василь (книги полностью .txt) 📗

Іванко — найстарший, цієї осені пішов до п’ятого класу, — зібравши на переніссі глибоку татову складочку, дивився поважно, по-дорослому і притримував за плече Юрася, наче боявся, що той знову кинеться бешкетувати. Однак Юрась стояв тихо, тільки шморгав маленьким пташиним носиком, що майже губився серед налитих щік, таких кругленьких, наче малий набрав повен рот води (до двох років не визнавав нічого, крім маминої циці).

У сумному подиві звела біляві бровенята Настуня — середульша, вона вдалася і в батька, і в матір, мала сірі, з прозеленню очі, біле — питльоване — личко, але вдачею більше скидалася на хлопчиська — мабуть, тому, що повсякчас гралася з братами. Від тих хлопчачих забавок у неї зостався і знак на лобі — підкидала вгору уламок скла, дивилася, як виблискує на сонці, поки він засліпив Настуню, кинувши в очі «зайчика», і цюкнув по лобі. І зараз Степан затримав погляд на тому шрамику, аж стислося серце, так йому захотілося пригорнути Настуню, але він спитав майже суворо:

— Уроки повчили?

Спитав, і самому стало недобре, що не знайшов для них ласкавого слова, обізвався лиш так, аби не мовчати.

Іванко кивнув за себе і за Настуню, а Юрась, якому до школи було ще далеко, ображено шморгнув носом і сказав:

— А баба плаче.

— Ні, синку, баба не плаче.

— А чого в неї сльози?

— Тато з мамою до Києва їдуть, — сказав дід Іван. — Через те баба й плаче. А ти хіба не скучатимеш?

— Я хочу з ними.

— Ти ще маленький.

— Ми скоро приїдемо, — сказав Степан. — Що тобі привезти із Києва?

— Нічого, — відповів малий так серйозно, що Степанові стало лячно.

— Як це — нічого?

— Не їдь, — глянув Юрась вимогливо, аж притихли всі.

— Ох-ох-хох, — не витримав Іван Побережний і дрібно закліпав підсліпуватими очима. — Біда, біда…

— Дивіться мені, щоб слухалися бабу й діда, — знов не те сказав їм Степан і додав винувато: — Вони поки що в нас поживуть.

— Не буду слухатись, — затявся Юрась.

— А можна, я братиму твої вудки? — спитав Іванко.

— Чого ж не можна. Ти вже великий.

— Ох, біда, біда…

— Тату, — дорікнув Степан.

— Мовчу, мовчу, — батько затулився долонею, крутнув головою. — Тут і слів уже немає, сама біда.

— Ви ще гірше за матір. Куди це годиться? Ніколи не думав, що ви такі тонкосльозі.

— Бо я таким ніколи й не був, сину. Побачив би ти мене отам… під Яссами. І хотів заплакати, а сліз катма. Тепер постарів, видно. Й очі слабі. Так що вибачай, сину. Мені б оце замість тебе, а воно, бач, не по правді. Ясси пережив, старий уже, а дужчий за тебе. Біда, біда. Що тут іще казати. — Іван Побережний притих, сам собі кивав головою.

— А де ж це ваша мати? — спохопилася Ганна і примружилась на дітей, що так і стояли коло порога, наче чужі колядники.

— Пішла до баби Січавички, — сказала Настуня.

— Я так і знала, — злостиво зраділа Ганна. — Порадницю знайшла. Їй тре’ ота Січавичка, аби хто спитав? Ми тут усі зібралися, а вона повіялась.

— Чи вам, мамо, не однаково? — глянув спідлоба Степан.

— Мені однаково. А їй би мало бути не однаково. Не до походеньок зараз. Походюча Парася.

— Вона, мабуть, пішла до Тетяни Грицючки, щоб та підмінила її на роботі, поки ми в Київ та з Києва.

— То це всенький вечір тре’ сидіти в Грицючки, кхм-кхм, — захмикала в ніс Ганна.

— Чого ж усенький? Он торби зібрала, не спізнимось.

— Нє, в Січавички вона, похатниця. Наставить вуха та й слухає, а Січавичці воно як маслом по грудях. Хлібом її не годуй, а дай язиком поплескати, бо в неї той язик вертлявий, як телячий хвіст у Петрівку.

— Ну, годі тобі, — розсердився старий Побережний. — У тебе він теж без кісток. Чи про те зараз мова, що ти причепилася до Січавички?

— На чорта мені твоя Січавичка здалася! Я за Катерину питаю, кхм-кхм. Я тобі цоб, а ти мені цабе.

Насправді ж Ганна таки недолюблювала бабу Січавичку, і найбільше за те, що до неї горнулася Катерина. Таке, як ревнощі зачіпали Ганну за живе, а ще дужче свербіло, що це ж, либонь, Катерина виносить сміття з хати і не без того, щоб поскаржитись Січавичці: свекруха сяка-така, а вона цяця.

Все воно було ніби й так, якщо глянути з Ганниного боку, але трохи й інакше: Катерина жаліла бабу Марію, чи, як її називали в селі, Січавичку, та й сама нерідко відводила з нею душу.

Чому Січавичка? Бо прилипло це слівце до бабиного Маріїного язика, не могла обійтися без нього в жодній балачці. Весь вік проробила на колгоспному току, із зерном мала діло, то це, приміром, як хотіла когось похвалити за добру вдачу, казала: «Вона така хороша, як січавичка. Я на току горох підгортала, то він, знаєте, колючий, муляє у коліна, а січавичка ні, січавичка м’якенька, на ній цілий день можна простояти навколішки».

А що баба Марія прихвалювала все на світі, то й не сходило їй з язика те слово. Навіть про невістку свою, яку бачила раз на віку (син її давно завербувався десь аж на Урал, і баба Марія жила самотиною), казала: «Невісточка в мене, як січавичка. Три дні побула, а й у хаті прибрала, і їсти зварила, і город попорала». Ніхто не бачив бабиної невістки на городі, але перечити не перечили: хай буде так, якщо це радує Січавичку.

Того й не могла собі місця нагріти у хаті, що сама жила; чи дощ, чи спека — дивись, коливається селом, мов гусочка (ноги в колінах крутить, настоялась ними на мулькому та гострому), чимчикує, аби стріти когось та словом перекинутись, добридень віддати — і то на серці тепліше. Злих пліток не розносила, усе в неї любе та гарне, як січавичка.

Отак приколивалася якось і до Катерини, коли та картоплю підгортала на городі (то було її перше літо за свекрухою). Причалапала із сапкою на плечі, защебетала:

— Давай-но, дочко, я тобі підмогну троньки, бо ти, бачу, сама та сама, а воно ж удвох таки веселіше.

— Та нащо це вам, тьотю, я сама досапаю за милу душу.

— Е, мовчи, я теж колись такою гарячою була до роботи, а тоді незчулася, коли й силонька витекла. Помочі тепер з мене ніякої, але, я ж кажу, вдвох воно веселіше, є до кого обізватися — й то запомога. А ти, бачу, моторна, славна невісточка Ганні попалася, як січавичка.

— Чим же я вам, тьотю, віддячу?

— А якої ще дяки тре’? Немає, дочко, кращої дяки за слово ласкаве, — казала баба Марія, а сапка її уже бігала довкола картопляних кущів, мов заведена. Бабі й згинатись не треба було, так літа вже зігнули, що бери лишень сапку й шуруй.

— Може вам, тьотю, що пошити приспіло, кохтину там чи спідницю, то несіть мені.

— Чула я, що мадістка з тебе нівроку, але скажи мені, дочко, скіки старій бабі треба? У мене того ганчір’я півскрині, і зносу йому не видно.

Останнім часом баба Марія геть до землі присіла, ледве за поріг видибувала, то Катерина все частіше забігала до неї. Перед від’їздом до Києва теж заскочила на часину, хай баба Марія благословить у дорогу.

— То, кажеш, дочко, таки присилувала його, поїдете? — перепитувала Січавичка і схвально покивувала маленькою голівкою, мов та зозуля. Вона тулилась на самісінькому краєчку дерев’яного, ще ручної роботи ліжка й обома руками спиралася на тоненьку ліщинову паличку. Здавалося, баба висить у повітрі, така легесенька.

— Поїдемо, тьотю. Як воно буде — не знаю, а їхати треба. Куди вже далі?

— І ти спеклась коло нього. Як з хреста знята.

— За мене менш діла. Аби Степана виходити. Не знаю. Свекруха по ворожках розходилася, мене від того аж злість брала, а тепер таке, що й сама пішла б не знаю куди.

— А так, — похитувалась на паличці Січавичка. — Ніхто тим ворожкам не вірить, а як горе припре до стіни, то за все хапаєшся. Я теж он, буває, жду-жду від сина вісточки, а тоді візьму та й прикину на хліб, сіль і печину — чи хоч живий він там?

— Як це? — Катерина, звівши високо брови, подивилась на бабу з надією.

— Та тут мудрості багато не треба. Кладеш на стіл крихту хліба, пучку солі, печину — вуглину себто, потім на голку з ниткою наколюєш хліба шматочок і тримаєш цей маятник над столом. У який бік погойдується — таку й долю провіщає. Якщо на хліб і сіль — то на життя значить, а коли на печину, то віщує біду. Ще мама моя покійна отак ворожила на Митрофана, чоловіка мого, коли він на хронті був. Скіки не крутить, було, тою голкою, а вона все на печину показує. Згодом і похоронка прийшла.