Я, «Побєда» і Берлін - Скрябин Кузьма (книги полностью .TXT) 📗
В ту мить, коли вона розплющила очі, на сусідній поличці дрімав якийсь мужчина, відвернувшись від Аліси і цілого світу до пластикової стінки вагона, і добре йому так було. Часом так є, що відчуваєш себе дуже комфортно, притулившись до якоїсь зовсім непристосованої речі, але ти з нею сам-один, як з чимось рідним, і ніхто не має права перервати ваш інтимний контакт. За вікном пропливали сірі силуети нічного лісу.
«Я проспала цілий день!» — промайнуло в голові, а з грудей вирвався зойк, який і закінчив, власне, інтим того дядька із пластиковою перегородкою, і він незадоволено хрюкнув і повернувся до світу лицем.
— Ти що, з полички впала? — приязно звернувся він до дівчини, дивлячись кудись поза нею і шукаючи наступного після перегородки об'єкту для передачі йому на вічне збереження своїх глибоко схованих від чужого ока секретів.
— По-моєму, я впала з неба. Коли наступна станція?
— Не скажу точно. Тобі де виходити?
— Я заплуталася, зі мною щось ненормальне твориться. — Аліса починала боятися. Вже і давно пора було почати, видно, ситуація видалася настільки незвичною для простої урбанізованої молодої особи, що важко було реагувати на неї більш-менш адекватно.
В купе легенько постукали, і зайшла старша пані — напарниця хама-провідника, яка прийшла йому на зміну.
— Вам виходити через півгодини. Не забувайте речі. — І швидко вийшла.
Аліса вибігла за нею, і почуття страху поволі наповнювало її всю, від п'ят аж до кінчиків волосся.
— А що це за місто? Вибачте, може, це виглядає по-дурному, але дозвольте мені їхати далі. Я не хочу тут виходити.
— Мені ненормальних і без тебе хватає, — невдоволено відповіла стара провідниця. — Вийдеш — купиш білет, якщо встигнеш — знов сядеш. Інакше викличу ментів. Всьо понятно? — вона страшно вирячила свої вигорілі на сонці за довге одноманітне життя очі і перед носом зачинила двері службового купе.
— Курва мать, — прошипіла Аліса. — Курва ваша була мать! — на цей раз голосно сказала вона в бік зачинених дверей, за якими зі свистом хропів провідник-хам і де зникла хамка його напарниця. Вона підбігла до розкладу руху поїздів, але на стіні висів розклад із зовсім інакшим маршрутом, що часто буває на наших залізницях. Вона зайшла до купе — дядько знову був повернутий, але цього разу спиною до стіни, і дивився в темноту — десь під стіл. Видно, там знаходився новий об'єкт його уваги і набагато цікавіший, ніж те, що його оточувало. Аліса мала зі собою маленьку дамську сумочку, в якій носила речі як життєво-необхідні, так і цілковито непотрібні одночасно, так як і будь-яка подібна інша дівчина в іншій подібній сумочці. Вона відкрила її і висипала на стіл усе, що там було. Дядько, що лежав і дивився під стіл, якби був котом, то повів би вухом у бік звуку падаючих на столик предметів, але він не був котом і вухо залишилося на місці.
— Гроші вкрали? — запитав він з надією.
— Не забудь голову, як будеш виходити, — в'їдливо сказала Аліса і, згорнувши все назад, вийшла з купе. Поїзд зупинився — вона зіскочила на перон і побігла в напрямку станції, щоби купити квиток до кінцевого пункту. Перон був старий і неосвітлений. Калюжі стояли тут навіть тоді, коли декілька днів світило сонце, а в повітрі чувся специфічний запах залізничного гару, яким дихають тепловози. До будинку залишилося метрів сорок, Аліса побігла швидше. Вона з розбігу штовхнула важкі вхідні двері і очима знайшла касу. За вікном сидів персонаж, який у старих совкових фільмах обов'язково грав би бухгалтера. Крутенькі окуляри на носі, біла заяложена біля шиї сорочка і нарукавники, колись сірого, а тепер брудно-сірого кольору. Він глянув на неї з-над окулярів і з нецікавістю запитав:
— Що вам?
— Мені квиток до кінця — на цей поїзд, який стоїть на пероні. І, будь ласка, скорше. Він зараз відходить.
— Взагалі я не маю права давати квитки на поїзд, який вже стоїть. Це прохідний, і продаж закінчується за п'ять хвилин до прибуття. Але сьогодні переводять стрілку на годину назад, і я маю право це зробити. Вам який? Купе чи плацкарт?
— Всьо одно, тільки скоріше. — Аліса нервово перебирала ногами і руками.
— Прошу — купейний. З вас тридцять раз оббігти будинок вокзалу.
— Не поняла — куда бігти? — в істериці закричала Аліса. — Візьміть гроші, — вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п'ятдесят гривень.
— Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось продає, має право замовити від покупця будь-яку дію взамін.
Це починало скидатися на вчорашній сон, який не давав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тумбочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси.
— Ні фіґа собі пчихнула, — мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчинка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.
— Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже вибив його — вам треба брати, бо будуть неприємності, — повернув її до життя касир-бухгалтер-садист. — За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.
І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула уваги — шкіра на обличчі касира змінювала колір. На початку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток — вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер — він був бордово-синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повільно рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.
Їх приїхало чоловік десять, що вказувало на факт поважного ставлення до дисципліни в їхньому місті. Аліса сиділа, прихилившись спиною до зачовганої стіни касового залу, і дивилася собі під ноги. В голові крутилася одна-єдина думка: як могла твереза людина вляпатися в таку жахливу історію? Вона усвідомлювала, що мало що тямить з усього того, що відбувається навколо, — і впадала дедалі в більшу паніку. Поліцейські були одягнені у форму, яка дуже нагадувала військову форму гітлерівської Німеччини, що надавало ситуації ще похмуріших відтінків. Усі розмовляли мовою, що нічим не відрізнялася від тієї, якою говорила Аліса.
— Ваші документи? — офіційно зажадав молодий поліцай і простягнув руку.
Аліса подивилася йому в очі і тихо спитала:
— Де я? Чи цей кошмар — таки правда?
— Якщо ви не будете виконувати моїх наказів, вас буде покарано. Документи! — вже з погрозою, тоном учня-трієчника, якому випадково поставили п'ятірку, і він боїться, щоб хтось цього не помітив і не виправив назад, гримнув молодий поліцейський.
Аліса простягла йому паспорт і зауважила, що колір його шкіри змінився на ніжно-рожевий, як у свинки, яких малюють на дитячих відкритках. Це був перший позитивний досвід за всю драму, розіграну на цій станції. Вона зробила висновок, що колір шкіри цих людей змінюється залежно від емоцій, які вони відчувають до співрозмовника.
«От би в нас так було! Я би вигнала Макса ще з рік тому — він не їв би моїх продуктів і мене, а я лишилася б на класній роботі». З дизайнерського бюро Алісу вигнали за запізнення, Макс захлопнув її вдома, а стрибати з третього поверху не входило в її найближчі плани. Подзвонивши йому на мобільний, вона почула те, що часто чуємо ми, коли дзвонимо до когось, украй потрібного: «Ваш абонент поза межами…»
Аліса простягла паспорт поліцейському, інтуїтивно збираючись почути від нього щось нове в своєму житті.
— Ви хуліганите. Ви не виконали прохання касира, тож будете покарані. П'ятдесят кругів навколо вокзалу.
Аліса вже мала поганий досвід допитуватися, не виконуючи їхніх тупих завдань, і вирішила зробити це після того, як оббіжить вокзал п'ятдесят разів. Ні за що на світі ще годину тому вона б не повірила в те, що бігатиме, як придурочна, навколо якоїсь засраної станції о першій годині ночі. Але треба було з чогось починати з'ясовувати ситуацію, в якій вона опинилася, і вона побігла. Станція була не дуже велика, але п'ятдесят кругів становило добрих десять кілометрів! Поліцаї стали навколо вокзальчика так, щоб контролювати кожен метр її шляху. Вона не мала жодного шансу втекти в корчі і десь сховатися. Двоє з поліцаїв дивилися на неї з жалем, і колір обличчя в них був, як у тої свинки, про яку я згадував. А решта мужчин мала лиця кольору надувного синього крісла, яке Аліса купила для комфортного читання вечорами. Кріслолиці вочевидь не були в захваті від того, що їм довелося пертися на вокзал через якісь копійчані розборки посеред ночі, що явно не дасть їм бонусу у просуванні вверх службовими щаблями. До тридцятого кола вона ще рахувала і намагалася присвистувати в ритм, щоб не здуріти, обдумуючи всю дебільність випадку, а потім тільки один з поліцаїв ліниво, але з ледь помітним співчуттям ставив хрестики на аркушику, щоби не збитися з рахунку. Аліса бігала майже годину. Під кінець це пересування її тіла важко було назвати бігом. На думку наверталися різні фільми про машину часу, може, вона потрапила в якусь чорну діру і її перенесло на сорок років тому назад. Вона відмахнулася від таких сайєнс-фікшн роздумів, доплела останнє коло до кінця і знесилено сіла додолу. Поліцейський зіжмакав папірець і викинув його в урну. Потім підійшов до Аліси і з розумінням сказав:
