На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗

— Тобі не холодно, Степко? — Платон помітив, як здригнулась дівчина.

— Ні, Платоне. Це я Галю згадала, як там вона, одна… Я тобі не сказала… А вона так плакала, коли проводжала мене…

— Будь ласка,— офіціантка поставила піднос і спритно налила чарки.

— За твоє здоров'я, Степко,— підняв чарку Платон.

— І за твоє,— дівчина покуштувала вино, а потім випила всю чарку.

Молодий хлопець у чорному костюмі, з бантиком на шиї, підійшов до їхнього столу і вклонився.

— Дозвольте вашу дєвочку запросити на танець, — звернувся до Платона.

Степка здивовано подивилась на хлопця, а потім на Гайворона.

— А я вас не знаю.

— М-ми познайомимось,— промимрив любитель танців.

— Чого це я маю з вами знайомитись, ідіть, звідки прийшли,— сказала дівчина і відвернулась.

Хлопець у чорному костюмі пішов до свого столу. Там його зустріли диким сміхом.

— Що, піймав?

— Один-нуль, став коньяк.

— А кадр, то шо нада.

Платон побачив, що Степка привертала увагу багатьох. Ще вони тільки ввійшли до залу, її красиву, струнку постать провели аж до столика десятки очей.

Вони випили ще, Степка розчервонілась, але не стала веселішою. У своїх думках вона була зараз далеко звідси: завтра вона приїде додому, і знову почнеться все спочатку. Ферма — хата… Мовчазний, мов закатований недолею, батько, з яким ніхто не розмовляв в селі. А Платон залишиться тут…

— Галя більш нічого не передавала? — обриває Гайворон дівочі думки.

— З технікуму її виключили, то вона…

У дзеркалі Платон бачить своє відображення: такий собі піжон в краватці, джемпер італійський, сорочка японська…

— Ходімо звідси, Степко.

О, який вітер зірвався! Він шматує хмари, що низько повзуть над містом, і витрушує з них густу мряку. Хлопець міцно пригортає Степку, і вона відповідає на потиск його руки.

Біля Бессарабки Гайворона раптом зупинив полковник Нарбутов:

— Здрастуйте, Платоне.

— Добрий вечір, Михайле Костянтиновичу… А це подруга моєї сестри, — поспішно відрекомендував Степку і таким жалюгідним здався собі в цю хвилину.

— Заходьте попрощатись, — промовив полковник, — ми виїжджаємо.

— А-а як… Наташа?

— Уже вдома. — Нарбутов механічно козирнув і пішов.

Степка поволі вивільнила свою руку. Тепер вони йшли на відстані. Вже в готелі дівчина, ніби між іншим, запитала:

— А це яка Наташа? Хто вона?

— Дівчина одна…

— Ти з нею гуляєш?

— Ні…

— Ти її любиш?

Платон мовчав.

— До побачення.— Дівочі чобітки застукотіли по сходах.

Платон з холу подзвонив Степці.

— І не приходь, бо я вже роздягнена… Ти краще про Галю подумай, ніж про ту…

— Степко, навіщо ти так?

— І дядько Ничипір каже, що ти на легкий хліб пішов, і… не хочу я з тобою говорити, — ятрять душу злі Степчині слова.— Я ж вірила тобі…

У трубці — часті гудки. Платон вийшов з готелю.

Вдома Гайворона чекала ще одна новина: Васько зібрався їхати зі Степкою додому. Ось у вузлику його нові штани і сорочка, ножик і щоденник.

— Я тільки на свята, а потім приїду… Галя буде рада… Чи нема грошей?

— Є гроші… Добре, поїдеш.— Платон завів будильника на четверту ранку.

На вокзалі Васько довго прощався з братом, а Степка стояла осторонь, підкреслено байдужа і недоступна.

*

Після роботи Платон зразу ж поїхав до Нарбутових, навіть не зайшов додому переодягнутись.

— Привіт робітничому класу! — зустріла його Наталка.— Роздягайся, мий руки, і будемо обідати.

— Я не голодний, Наташо.

— Тоді будемо чекати, поки з'явиться мій гусар з мамою… Як ти змінився! Схуд!.. Пережив багато, мені мама розповідала… А чого ти брата не взяв з собою?

— Він до сестри в село поїхав… А як ти, Наташо?

— Порядок у танкових військах! Ти що робиш?

— Їжджу на фургоні, вставляю замки…

— Я теж хотіла б їздити на фургоні.— Наталка провела Платона у свою кімнату.— Я ніколи нічого не робила фізично, і тому, мені здається, болять мої руки… Мені хочеться стомитись від праці. Я хотіла б носити каміння.

— Тобі й так тяжко.

— Не треба про це…

— Куди ви переїжджаєте, Наташо?

— Батька переводять до Вінниці. Ми з мамою звикли. Сьогодні тут, завтра — там… Кочівники…

— І… скоро?

— Через тиждень…

— Ми не будемо з тобою бачитись?

— Не знаю. Напевне, ні…

— Але як же я без тебе?.. Чому не написала мені?..

— Я написала…

— Але то неправда, Наташо!

— Правда, і вона зветься — мітральний стеноз з важкою декомпенсацією… Дуже солідно звучить…

— Тебе вилікують…

— Хм, розкажи мені краще про…

— Наташо, я мушу знати все, я люблю тебе,— Платон взяв дівчину за плечі,— чуєш, я люблю тебе…

— Ти мені порвеш кофтинку…

Але Платон не чув нічого, він підхопив Наталку на руки, цілував щоки, губи…

— Ти моя, я люблю тебе!

— Ти божевільний,— шептала Наталка, пригортаючись усім тілом до Платона. Вона відчула, що може знепритомніти,— пусти, пусти…

— Наташко, ти любиш мене? Скажи…

— Пусти, пусти…

Платон опустив Наталку на підлогу, вона обсмикнула спідничку і вийшла до іншої кімнати.

— Куди ти, Наташо?

— Я зараз повернусь. Чого ти так злякано дивишся? Ніякої трагедії не сталось, просто ти повідривав мені гудзики на ліфчику…

Цей нарочитий тон, приземлені слова народжуються в дівчини свідомо, це — самозахист. Все, що сталось хвилину тому, треба звести до вияву грубих інстинктів.

…Вона не має права бути в полоні своїх почуттів. Не може підкоритись їм, бо тоді вона не зможе жити без Гайворона. Це добре, що вони виїжджають. Наталка повернулася спокійна.

— Ти мені так нічого й не скажеш? Не любиш?

— Не треба про це говорити, Платоне. Ми будемо з тобою друзями, у відпустку ти приїжджатимеш до нас у Вінницю… Добре? — говорила, ніби з хлопчиком, якого треба заспокоїти.

— Значить, я можу йти?

— Можеш…

Платон мовчки надягнув пальто і, не прощаючись, вийшов…

*

Нарешті прийшли свята. Не треба роз'їжджати на тому чортовому фургоні і вставляти замки. Ой, і набридли ж ці замки Платонові! Кожен власник малометражних апартаментів, як тільки вселяється, зразу ж шукає найхимернішого замка, щоб ні в кого такого не було. Замки виписують з Риги, з Томська, з Камчатки, – просять знайомих привезти з-за кордону. До тендітних дверцят пригвинчують по два, а то й по три, наче це не квартири, а сейфи. Платон пригадує, що у них вдома ніколи не було замка, до дверей приставляли коромисло — знак, що в хаті нікого нема.

Після останньої зустрічі з Наталкою Гайворонові нікуди не хотілось іти. Він сидів, зачинившись у своїй кімнаті, читав Джека Лондона або лежав і думав про неї. Правда, хлопця частенько тривожила Явдоха. До неї приходили гості, і Платон обов'язково повинен був сидіти за столом. Їли і пили багато, потім співали жалісних пісень.

На третій день свят Гайворон подзвонив Наташі. До телефону підійшла Ольга Аркадіївна.

— Наташа спить. Я б вас запросила, але в хаті таке твориться! Так, завтра виїжджаємо… Ми з Наташкою їдемо поїздом о другій дня…

Залишивши Митрофана і Шурку десь на Борщагівці, Платон приїхав на вокзал. До відходу поїзда зосталось десять хвилин. У вікні м'якого вагона він побачив Наташу.

— Я думала, що ти не прийдеш…

— Ти напишеш мені, Наташо?

— Так…

«Громадяни пасажири, до відходу поїзда номер…» — хриплять репродуктори…

— Я тебе люблю. Я тебе всюди знайду, Наташо…

З купе вийшла Ольга Аркадіївна:

— Здрастуйте, Платоне.

— Добрий день.

«Чого вона вийшла?» — думає хлопець.

— Наташо…

«Громадяни пасажири, по-оїзд но-омер…»

— Платоне, іди…

— Не любиш? — Платон нахилився до обличчя Наталки.

«Громадяни пасажир-ри, по-о-оїзд…» Свисток.