Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
Липень добігав кінця. Наступного дня після екзамену з історії Влад прокинувся — і передовсім подумав, що там, у залишеному ним місті, все нарешті вже вирішилося.
Найімовірніше, Дімка вже виписався з лікарні, а це означає — все. Ниточки розірвано, мости спалено, Влад більше ніколи не побачить свого найкращого, найправильнішого друга.
А що таке телефонний дзвінок? Просто один дзвінок?
Переговорний пункт був зовсім поруч. Два квартали вулицею вниз.
Влад постояв перед скляними дверима, увійшов. У приміщенні було прохолодно, у дерев’яних кабінках тупцювали люди, їхні притишені голоси спліталися в загальний неголосний гомін. Біля каси стояла черга людей у п’ять-шість, і Влад прилаштувався до її хвоста.
Власне, що заважає йому подзвонити?.. Ні, не Дімкові, а Дімчиним батькам? Почути від них, що син уже здоровий? Або хоча б видужує?
Чи обіцяв він Дімкові, що не телефонуватиме його батькам? Влад ніяк не міг пригадати. Здається, про батьків у їхній угоді не йшлося.
«Ми уклали з тобою угоду, в якій ти представляєш себе, а я — усіх тих, хто до тебе прив’язаний…»
Кілька років тому, коли Влад утік з табору, хлопці хворіли щонайбільше днів десять. А з моменту від’їзду минуло вже три тижні.
Тож вони вже здоровісінькі. І вільні — від Влада. Ну, хоч раз, може, згадали?
Йому раптом стало так кривдно, що на очі набігли сльози, їм добре, вони вільні й усі гуртом. А він — наче якийсь прокажений, що йому, цілісіньке життя тепер утікати від людей?! Нікого не полюби, ні з ким не подружися!
«І, Владе, якщо ти повернешся… тоді ти мені — не друг. Розумієш?»
Дімка тільки про себе думає. А як він, Влад, буде тепер без нього решту свого життя — він замислювався?!
— Молодий чоловіче, заснули? Розмову замовляти будете?
— Та… — Влад розглядав літнє обличчя за товстим щитом із оргскла. — Я… ні. Вибачте.
На останньому іспиті вцілілих абітурієнтів — а їх було зовсім небагато, у кілька разів менше, ніж перед початком екзаменів — загнали в простору аудиторію. Там, на чорній дошці, точнісінько такій самій, як у Влад овій школі, написані були запропоновані теми.
Влад спостерігав, як вони читають свою долю. Як болісно мружаться дівчатка, які приховували колись від екзаменаторів свою короткозорість. Як бліднуть хлопці. Як вони сидять, сумирні, притихлі, й іще раз перечитують написане крейдою на чорній дошці, і з жахом дивляться на аркуші лінійованого паперу в себе на столах — кожен, наче вирок, заплямований лиховісною ліловою печаткою.
— Усі дивляться на дошку, а ти — навсібіч? — неголосно запитала викладачка невідомо яких наук, настановлена спостерігати за екзаменованими.
— Там цікавіше, — чесно зізнався Влад.
Викладачка похитала головою і промурмотіла під ніс таємничу фразу:
— Акторська натура…
Абітурієнти визначилися. Хтось роздумував, гризучи пластмасовий кінчик ручки, хтось уже строчив на аркушику з печаткою. Одне дівча завчасу плакало, тож викладачка відвернулася від Владової натури і пішла її втішати. Тоді Влад нарешті поглянув на дошку.
Дві теми були стандартними, з літератури за десятий і дев’ятий клас. Третя, хоч і вільна, але теж до знемоги стандартна: «Ким бути? Яким бути?».
Влад посміхнувся. На листку, призначеному для чернетки, поставив крапку і надписав назву рідного міста. В протилежному куті аркуша намалював крапку побільше і написав: «Столиця». Провів від руки пряму, вивів красиво, як на уроці креслення: «1000 км».
Чи зможе мама кинути роботу? І переїхати до іншого міста?
Це означає — продати квартиру? Це означає — взагалі все втратити? Заради того, щоб Влад опанував сумнівну професію, заради якоїсь там слави в майбутньому?
На проведеному відрізку, ближче до рідного міста, Влад намалював Старгород з його медінститутом і тітчиними-Віриними родичами.
…А хімію він зовсім занедбав. І біологію… і фізику… Як він вступатиме?! Це не віршики читати і не танцювати під баян, як ведмідь на дитячому святі… А раптом він не вступить?!
І не біда. Армія потерпить іще рочок… Головне — пережити це літо. Липень уже якось перебули…
За кілька днів почнуться іспити й у Дімки, й у Ждана, й у Марфи. Влад зітхнув, притяг до себе аркушик, призначений для чистовика, взявся писати відразу начисто, слова приходили самі, Влад щасливо посміхався. Наглядаючи за процесом, викладачка кидала на нього здивовані погляди — мабуть, серед блідих абітурієнтських облич блаженна Владова фізія впадала в око, як помідор на кризі.
«Ким я хочу бути? — випитував папір Влад. — Півнем на чималому пташиному дворі. Щоб довкіл було багато білих, пухнатих, безголосих курей. І щоб із сусіднього обійстя іноді прилітав сусідський когут, ми б із ним дружили і чубилися. Я хотів би сидіти на паркані — над усіма… і всі б мене обожнювали, і я нікому нічим не був зобов’язаний. Так і прожити б усеньке життя — нікуди не їздити, нічому не вчитися, топтати курей і не боятися кухарчиного ножа. Ось ким я хочу бути… А яким бути — вільним. Я хочу бути вільним, і щоб ті, кого я люблю, були вільні від мене…»
Влад спохопився. Перечитав написане, хотів закреслити — але вчасно згадав: в чистовику виправляти неприпустимо. Махнув рукою — яка різниця! Це його твір — прощання з театральним інститутом, що хотів його в себе вступити, але який отримає дулю з маком, а не Влада. Краще б Агнію прийняли…
«А загалом я пожартував, — дописав він. — Я не хочу бути актором. Я вступав до вашого інституту просто так, з цікавости. Дякую за увагу».
Він поставив крапку, підвівся і, залишивши «твір» на екзаменаторському столі, пішов до виходу.
— Зажди! — нервово кинула викладачка. Встала в дверях, майже перегородивши шлях:
— Зачекай… Важкі теми? Ти не дописав? Ти чогось не зрозумів? Не треба нервувати. Я можу принести новий аркуш, і ти заново напишеш, час іще є…
— Дякую, — сказав Влад із жалем. — Я цілком висвітлив тему, більш мені нічого додати.
І, вийшовши на вулицю, раптом подумав: а чому незнайома тіточка так переймається його долею? Він же вперше в житті її бачить…
— Тебе зарахували, — сказала мама.
Зранку вони були в музеї образотворчого мистецтва. Потім чудово погуляли зеленими схилами міського парку, а ввечері — о двадцять другій десять — у них потяг на Старгород. Влад уже взяв квитки.
Сорок хвилин тому мама вийшла — ніби за хлібом, — але виявилося, що списки вступників уже вивісили.
— Тебе зарахували, — повторила мама зі священним жахом. — Молодець, Владку…
Він засунув наполовину запаковану валізу під ненадійну розкладачку, що слугувала йому спальним місцем ось уже майже місяць.
— Ти не помилилася? — запитав безнадійно.
Мама замахала руками, як вітряк під час бурі.
Квитки до Старгорода лежали в задній кишені штанів. Іспити в медінститут починаються післязавтра…
— Такий божевільний конкурс, — тихо сказала мама. — Я не вірила ні хвилини… Ти що, не радий?
— Радий, — підтвердив Влад і сів на розкладачку. Не варто було цього робити: алюмінієві трубочки, запросто витримуючи абітурієнта, під студентом підігнулися і склалися самі собою; коли б не валіза — Влад відбив би собі м’яке місце.
Може, він устиг прив'язати до себе приймальну комісію?
Неможливо. Вони ж бачили його всього чотири рази. На відстані, протягом п’яти-шести хвилин. Ні, не може бути, нереально.
Що ж, отже, це він… талановитий?
— Обдаровані люди часто не вписуються в загальноприйняті рамки, — самовдоволено сказав професор. — Ви — безумовно обдарована людина, Палій… Однак, щоб досягти чогось у нашому ремеслі, необхідна праця, праця й іще раз праця.
Професор був високий, вродливий і елегантний до останньої деталі. Навіть кожна облямівочка хустинки для протирання окулярів була елегантною. У кабінеті витав елегантний запах одеколону навпіл із застояним тютюновим духом.
