Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид (версия книг TXT) 📗
І ще я згадав про одне. Якось, коли ми сиділи в кіно, Джейн устругнула таке, що в мене й мову одібрало. Показували, здається, журнал. чи щось таке, коли це чую — хтось гладить мене по тім'ячку! Дивлюся — Джейн! Оце додумалась! Я хочу сказати, ще ж зовсім молоденька, а жінки звичайно гладять кого-небудь по голові тоді, коли їм уже років двадцять п'ять — тридцять, і то здебільшого свого чоловіка чи дитину. Ось я, скажімо, іноді гладжу свою сестричку Фібі. Та коли таке робить зовсім молода дівчина і взагалі, це до того приємно — просто млієш.
Одне слово, ось про що я міркував, сидячи в тому обідраному, аж гидко глянути, кріслі у вестибюлі. Каналія Джейн! Щоразу, як тільки я уявляв її зі Стредлейтером у машині отого паскуди Еда Бенкі, мене трохи в сказ не кидало. Я певен, вона йому нічого такого не дозволила, але на мене все одно находив сказ. Як хочете знати правду, мені про це навіть прикро розповідати.
У вестибюлі вже майже нікого не було. Зникли навіть оті схожі на повій блондинки. Зненацька у мене прокинулося бажання забратися звідси під три чорти. На душі було нестерпно. До того ж я зовсім не відчував утоми. Отож я піднявся до себе в номер і надів пальто. Виглянув ще у вікно — чи ж і досі, думаю, оті психи викидають коники? Але світло вже ніде не горіло. Тоді я знову спустився ліфтом униз, сів у таксі й сказав водієві їхати до «Ерні». Це такий нічний ресторанчик у Грінвіч-вілліджі, до якого раніше вчащав мій брат Д. Б., поки переїхав у Голлівуд і продався, мов повія. Іноді він брав з собою до «Ерні» й мене. Сам Ерні — здоровенний негр-піаніст. Страшенний сноб. Він з тобою і не розмовлятиме, якщо ти не знаменитість або не велика птиця. Але грати що вміє, то вміє. Він грає так, що аж занадто, їй-богу. Мені не дуже втямки, що я, власне, хочу цим сказати, але сказати хочу. Я дуже люблю слухати, як грає Ерні, але часом у мене раптом зринає бажання перекинути його клятий рояль догори ногами. Мабуть, це через те, що іноді й по його музиці чути: якщо ти не велика птиця, то він з тобою і не забалакає.
12
Таксі було старе, і в ньому смерділо так, ніби там щойно хтось видав назад увесь свій обід. Щоразу, як тільки я зберусь куди-небудь серед ночі, мені попадеться не машина, а якась ригалівка! Як на зло, кругом, хоч і субота, було так тихо, так безлюдно, жодної тобі живої душі. Тільки вряди-годи продефілює в обнімку яка-небудь парочка, — руки одне в одного на талії або ще нижче, — чи гурт гицлів зі своїми дівулями, і всі гигикають, мов ті гієни, хоч нічого смішного там, певно, й немає. У Нью-Йорку взагалі страшно, коли пізньої ночі на вулиці хтось гигикає. На сто миль чути. І так на душі стає самотньо, так гнітюче… Я всю дорогу думав про те, як добре було б зараз поїхати додому, погомоніти з каналією Фібі… Та згодом у нас із водієм зав'язалася розмова. Його звали Горвіц. І був він куди привітніший, ніж отой, що віз мене до готелю. Одне слово, я подумав, може, хоч цей знає про качок.
— Чуєте, Горвіц, — кажу, — ви коли-небудь проїздили повз ставочок у Центральному парку? Пригадуєте, біля Південних воріт?
— Повз що-що?
— Повз ставочок. Таке невеличке озерце. Де качки плавають. Та ви знаєте!
— Ну, знаю. То й що?
— А ви бачили качок, які там плавають? Ну, навесні, і взагалі. Часом не знаєте, де вони діваються взимку?
— Хто де дівається?
— Та качки ж. Може, випадково знаєте? Я ось що думаю: може, по них приїздять вантажною машиною абощо і куди-небудь відвозять? Чи, може, вони самі куди-небудь летять — у вирій абощо?
Горвіц усю дорогу повертав голову й нетерпляче зиркав на мене. Видно, нервовий був, каналія! Хоч загалом чоловік і непоганий.
— Та звідки мені в дідька знати?! — каже. — Звідки мені в дідька знати про такі дурниці?
— Не ображайтеся, — кажу. Схоже було на те, що він образився.
— А хто ображається? Ніхто й не ображається.
Ну, коли ти такий вразливий, думаю, то біс із тобою, я тебе більш не чіпатиму. Але він сам почав розмову. Знов обертається до мене й каже:
— Риба звідти ніде не дівається. Вона там і зимує, риба. У тому ж таки чортовому ставку.
— Риба — то зовсім інше, — озиваюсь я. — Риба — це риба. А я кажу про качок.
— Як це інше? Зовсім не інше! — відповідає Горвіц. І в кожнім його слові чути, що він чимось ображений. — Там рибі взимку ще гірше, ніж отим твоїм качкам, побий мене грім! Ти краще поворуши своїми мізками, побий мене грім!
Хвилину я сидів мовчки. Тоді кажу:
— Ну, добре. А що вона робить, ваша риба, коли все оте озерце береться товстою кригою і там навіть на ковзанах катаються, й узагалі?
Каналія Горвіц знов — круть головою.
— Як це — що вона робить?! — закричав він на мене. — Сидить собі там, і квит, побий мене грім!
— А крига? Рибі що — на кригу начхати? Начхати їй на кригу, га?
— Хто сказав, що начхати? І зовсім не начхати! — відповідає Горвіц. Він так розпалився — я навіть уже потерпав, щоб він не ввігнався машиною в стовп або ще куди-небудь. — Таж вона просто живе собі у тій чортовій кризі, і все! Така вона від природи, побий мене грім! Замерзає собі, як є, на цілу зиму, і все!
— Як? А живиться ж вона чим? Коли риба геть замерзає, то вона ж не може плавати, шукати собі поживу, і взагалі.
— Та вона ж тілом! Тілом, побий мене грім!.. Слухай, і як ти не розумієш? Риба вбирає поживу всім тілом, там у кризі є водорості, всяка погань. А пори в риби весь час відкриті. Просто в неї така конституція, побий мене грім! Ти втямив, що я кажу? — І знов круть своєю головою, глип на мене.
— А-а, — кажу. Дідько з нею, твоєю рибою, думаю. Ще розіб'ємо к бісу машину. Ти ба, вразливий який! Так навіть сперечатись не хочеться. — Може, заскочимо куди-небудь, вип'ємо? — питаю.
Але Горвіц не відповідав. Мабуть, думав про свою рибу. Тоді я запитав ще раз. Непоганий же чоловік. Цікавий, компанійський.
— Ніколи мені випивати, малий, — каже. — До речі, а скільки тобі років? Якого це дідька ти й досі не спиш, га?
— Не стомився ще.
Коли я вийшов перед ресторанчиком «Ерні» й розплатився, каналія Горвіц знов завів про рибу. Видно, не давала вона йому спокою.
— Чуєш, — каже, — а якби сам ти був рибиною, думаєш, мати-природа про тебе не подбала б? Га? Чи ти, може, гадаєш, як настає зима, то риба вже й дохне, га?
— Ні, але ж…
— Отож-бо й воно, не дохне! — гукнув Горвіц і рвонув з місця так, ніби за ним чорти гналися. Я зроду не бачив таких вразливих типів. Хоч ти що йому скажи — на все ображається.
Навіть такої пізньої пори в «Ерні» було напхом напхано. Переважно старшокласники та студенти коледжів — одне слово, шпана. В усіх школах на цілому світі вже різдвяні канікули, тільки в моїй, клятій, ще ні! Була така тіснота, що в гардеробі не вистачало місця для пальт. Проте всередині стояла тиша — Ерні грав на роялі. Всі ніби чекали дива господнього, коли він сідав за рояль, чорт забирай! Другого такого піаніста не було. Крім мене, вільного столика ждали ще пар зо три, і всі пхаються, аж навшпиньки стають, аби лиш поглянути на того Ерні. У нього біля рояля стояло величезне дзеркало, а з нього на Ерні світив потужний прожектор — це щоб усі бачили його обличчя, коли він грав. А от пальців не було видно — сама тільки широченна фізіономія. Шикарно придумано. Не пригадую вже, яку саме мелодію він грав, коли я ввійшов, та хоч би що то було, а він усю музику споганив. Щось там тринькав-бринькав на верхніх октавах і взагалі виробляв на публіку таке, що мене аж занудило. А почули б ви оте ревище, коли він скінчив грати! Вас би, мабуть, стравило. Збіговисько просто шаленіло. Точнісінько, як оті кретини в кіно, що кахкотять, мов гієни, тоді, коли там нічого смішного й близько нема. Якби я був піаніст, актор чи щось таке і вся оця шушваль захоплювалася мною, ніби кумиром, я б цього і; о зніс, богом присягаю. Не хотів би навіть їхніх овацій. Люди завжди плескають не тому, чому треба. Якби я був піаніст, я б зачинився в клозеті й бринькав собі до опупіння.
