Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич (серии книг читать бесплатно .TXT) 📗
Дорогою я знай роззирався довкола, шукаючи сліди ушкоджень, завданих тридцятикратним перевантаженням. Але ні в коридорах, ні в кают-компанії нічого не помітив: чи то весь інтер’єр крейсера був розрахований на такі аварійні ситуації, чи то постаралася Рашель, усуваючи наслідки катастрофи. Мені залишалося тільки поспівчувати дівчинці, уявляючи, як вона, бідолашна, переносила до морозильної камери батькове тіло…
У кают-компанії Рашель звернулася до наших супутників:
— Панове, ви поки лишайтеся тут. Якщо зголодніли, можете перекусити. Харчовий автомат приготує вам сандвічі та напої. А ми з містером Матусевичем підемо в штурманську рубку — там я передам йому командування кораблем.
Шанкар, Аґатіяр та Ортеґа не мали жодних заперечень. На їхнє прохання Ріта, яка єдина з них знала французьку, викликала на великий настінний екран каталоґ бортової відеотеки і стала шукати якийсь пізнавальний фільм про Терру-Ґаллію. Лише Ахмад продовжував тупцювати на місці, запитливо дивлячись на нас.
— Ви отримаєте статус члена екіпажу пізніше, — сказала йому Рашель. — Я не знаю, який рівень допуску має другий пілот. Це вирішить містер Матусевич… Певніше, — вона всміхнулася, — капітан Матусевич.
Ахмад мусив змиритися. Скрушно зітхнувши, він приєднався до решти наших супутників, що вже дивились якийсь фільм під Рітин синхронний переклад.
А ми з Рашеллю подалися до штурманської рубки. Там я отримав усі необхідні коди доступу, а бортовий комп’ютер, чия робоча мова була змінена на анґлійську, зафіксував у пам’яті мою зовнішність, голос, ходу, відбитки пальців та малюнок сітківки ока. Врешті-решт я став повноправним командиром „Зорі Свободи“. Чи, швидше, людиною, яку корабель в особі комп’ютера вважав своїм законним капітаном.
Поки я побіжно знайомився з системами керування кораблем, Рашель на хвильку десь вийшла, а коли повернулась, то тримала в руках сіро-блакитний військовий мундир, схожий на ті, що в них були зодягнені офіцери на станції „Вермандуа“. Вона несміливо підійшла до мене, простягла мундир і, затинаючись, мовила:
— Ви не могли б одягти його… і носити… Це татів…
Мені аж ніяк не всміхалося ходити в одязі небіжчика, але в голосі Рашелі вчувалося таке благання, що я просто не міг відмовити їй. Знявши свій кітель, я одягнув мундир, що був як на мене шитий, потім підступив до вільної від приладів стіни рубки і наказав комп’ютеру зробити її дзеркальною.
Те, що я побачив, мені дуже сподобалося. Мундир був якраз на мій смак: строгий, зручний, практичний, без претензій на якусь особливу розкіш, але й не позбавлений вишуканості. Блискучі ґудзики, золоті капітанські шеврони на рукавах, погони з чотирма широкими нашивками. Переплетені літери „T“ і „G“ у петлицях; емблема з трьома геральдичними ліліями на лівому боці, а на правому — іменна планка з написом: „CAPV G. Le Blanc“.
— А що значить „capv“?
— Capitaine de vaisseau, — пояснила Рашель. — Капітан першого ранґу — так само, як ви. Тільки тато був військовий, а ви цивільний.
Вона зняла з моїх грудей батьківську планку, а натомість прикріпила мою, з кітеля: „CAPT S. Matusiewicz“. Потім зміряла мене пильним поглядом і запитала:
— То ви будете його носити?
Я скуйовдив її біляве волосся.
— Певна річ. Я капітан, а отже, маю носити капітанську форму.
Рашель аж засяяла від радості. Вона стала навшпиньки й поцілувала мене в щоку.
Почуваючи себе трохи ніяково, я відійшов до інтеркому, зв’язався з кают-компанією й викликав до себе Ахмада. Коли він прийшов, я виконав належні процедури для його призначення на посаду другого пілота, а за сумісництвом — старшого помічника капітана. Ахмад був у цілковитому захваті й дуже хвилювався.
Потім я запросив до штурманської Арчібальда Ортеґу, якого імператор призначив мені за бортінженера. Поки ми його чекали, новоспечений другий пілот неквапом ходив по рубці, розглядаючи її чіпким, професійним поглядом. Нарешті зупинився перед вмонтованим у стіну боксом з легкою зброєю і взяв звідти пістолет-паралізатор.
— Не люблю того, що вбиває на смерть, — сказав він. — Я мирна людина.
З цими словами вистрілив у Рашель. Тихо зойкнувши, вона впала навзнак на підлогу, а тим часом Ахмад уже цілився на мене.
— Вибач, Стефане. Ти завжди мені подобався.
Ми стояли в різних кінцях просторої рубки, і я розумів, що не зможу нічого зробити. Проте рвучко кинувся вперед у відчайдушній спробі врятувати ситуацію. Наостанку я ще встиг почути гучне ревіння комп’ютера:
— Бунт на кораблі! Спроба замаху на…
По тому наступила тиша й пітьма.
18
Опритомнівши, я почув уривчастий зумер дзвінка. Хтось дзвонив у двері — стривожено й наполегливо. Відповісти я не міг, не мав навіть сили підняти повіки, що були мов налиті свинцем. В усьому тілі відчував легеньке поколювання — так, ніби мені робили ультразвуковий масаж. Чи й справді робили?…
Нарешті я спромігся поворухнутися, а трохи згодом примусив себе розплющити очі. Я лежав на підлозі посеред рубки, а мене оточувало мерехтливе зеленкувате сяйво. За кілька кроків від мене непорушно розпластався Ахмад, він ще й досі стискав у руці пістолет-паралізатор.
— Вам уже краще, капітане, — почувся голос комп’ютера. — Доповідаю: другий пілот Раман учинив на борту заколот і зробив спробу замаху на вас. Він не послухався мого попередження, і мені довелося його нейтралізувати. Потім я надав вам допомогу.
У двері рубки продовжували настирливо дзвонити. Спершись ліктем на підлогу, я підняв голову й роззирнувся. Рашель лежала там, де й раніше. Руки її були розкинуті, обличчя — бліде, без кровинки.
— Що з нею? — запитав я.
— Міс Леблан непритомна, — відповів комп’ютер. — Її життю ніщо не загрожує. Коли я відновлю вашу функціональність, то займуся нею.
— А чому ти не захистив її?
— На той момент вона вже склала повноваження командира корабля. Другий пілот Раман мав вищий статус, і я не міг втручатися.
— От тупа залізяка! — спересердя вилаявся я. — Ти ж дозволив йому вистрілити і в мене.
— У другого пілота була несмертельна зброя. Проаналізувавши ситуацію, я дійшов висновку, що ваше життя в безпеці, і вирішив спочатку зробити попередження. А коли…
— Заткнися! І негайно поверни до тями міс Леблан. Крім того, я наказую тобі мовчати аж до особливого розпорядження.
— Слухаюсь, капітане.
Мерехтливе зеленкувате сяйво перемістилося до Рашелі. Поколювання в моєму тілі припинилося. Я підповз до Ахмада й забрав у нього пістолет. Відтак зручніше вмостився на підлозі обличчям до дверей і наказав розблокувати двері.
Як я й очікував, за дверима був Арчібальд Ортеґа. Щойно він переступив поріг, я вистрілив у нього. Учень Аґатіяра мовчки гепнувся на підлогу.
Насилу вставши, я підійшов до Рашелі й опустився перед нею навколішки. Вона поступово поверталася до тями. Нарешті її повіки затріпотіли, вона розплющила очі й подивилася на мене тьмяним поглядом.
— Тату… ой, дядечку Стефане… Що сталося?
— Ахмад виявився ворогом. П’ятдесятником. Він хотів захопити корабель. Як же сталося, що ти не розпізнала його?
Рашель підвелася й сіла, притулившись до стіни.
— Він не п’ятдесятник. Я б упізнала. І корабельні детектори мовчали.
Я розгублено розвів руками:
— То чому ж він напав на нас? Нічого не розумію!
— Я теж. — Рашель поглянула навколо й побачила Ортеґу. — Містер Раман стріляв і в нього?
— Ні, це я. Про всяк випадок. Від паралізатора ще ніхто не вмирав.
Я допоміг Рашелі дістатися найближчого крісла. Вона розслаблено відкинулася на спинку й заплющила очі.
— Як почуваєшся? — запитав я.
— Нормально. Просто в голові туман. І слабкість.
Я зв’язався по інтеркому з кают-компанією і запросив Ріту з Аґатіяром в рубку. Ввімкнувши екрани внутрішнього спостереження, я переконався, що вони пішли тільки вдвох, а Шанкар лишився на місці, наче приклеєний до екрана. Коли Аґатіяр і його дочка піднялися на наступний ярус, я активував найближчий до них інтерком, покликав професора і попросив його зняти слухавку. Той здивувався, але виконав моє прохання. Я вимкнув зовнішній динамік, щоб нас не чула Ріта, і запитав:
