Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
А лютововки все вили та й вили. Стражники на мурах стиха шпетили їх на всю губу, хорти на псярні люто галасували, коні басували у стійлах, Вальдери тремтіли коло вогню, і навіть маестер Лювин жалівся на безсонні ночі. Лише Бран не зважав. Пан Родрік замкнув вовків у божегаї після того, як Кудлай вкусив Малого Вальдера, та мури й кам’янці Зимосічі виробляли дивні штуки зі звуками, й іноді здавалося, що вовки сидять просто у дворі під Брановим вікном. А іншим разом він би присягнувся, що ті гуляють по мурах, наче замкові вартові. Понад усе Бран прагнув їх побачити.
Він бачив комету, що висіла над трапезною замкової сторожі та дзвіницею, а далі за ними маяла Першовежа, кругла і приземкувата, чорні химери на якій виразно виділялися проти лілового сутінкового неба. Колись Бран знав кожний камінь тих будівель — хоч ззовні, хоч зсередини; він облазив їх усі, гасав угору-вниз легше, ніж інші хлопчаки гасали сходами. Він влаштовував собі таємні схованки на дахах, тримав гайворонів на розбитій вежі за своїх особливих друзів.
А потім він упав.
Бран не пам’ятав самого падіння, але ж йому казали, що він впав — напевно, не брехали. Тоді він трохи не помер. Побачивши химери на Першовежі, де сталося лихо, він відчув, як моторошно скрутилося все у нього в животі. Тепер він не міг лазити, не міг ходити й бігати, не міг битися мечем, а колишні мрії про лицарство лишили по собі тільки гіркий присмак.
Літо вив того дня, коли Бран впав, і ще довго по тому, коли малий лежав розбитий у ліжку — Робб розповів йому про те, перш ніж піти на війну. Літо журився по хазяїнові, й до його туги приєдналися Кудлай та Сірий Вітер. Того вечора, коли скривавлений крук приніс звістку про смерть їхнього батька, вовки теж усе дізналися самі. Бран сидів у маестровій башті разом з Ріконом, балакав про дітей лісу, і раптом Літо з Кудлаєм потопили голос маестра Лювина у своєму витті.
За ким вони тужать тепер? Чи не вбив якийсь ворог Короля-на-Півночі, що був раніше його братом Роббом? Чи не впав його брат-байстрюк Джон Сніговій зі Стіни? Чи не вмерла його мати або хтось із сестер? Чи причина в чомусь іншому, як гадають маестер, септон і Стара Мамка?
«Якби ж я справді був лютововком, то зрозумів би їхню пісню», повний палкої жаги, подумав він. У вовчому сні він гасав по схилах гір — гострих крижаних хребтів, вищих за будь-яку башту, і стояв на вершинах під повним місяцем, лишивши під собою цілий світ. Точно так, як бувало раніше.
— У-у-у-у! — обережно завив Бран. Він склав долоні трубою перед ротом і підняв голову до комети. — У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у! — продовжив він сміливіше. Вийшло якось дурнувато, пискляво, слабенько і тремтливо. Виття малого хлопчини, а не вовка. І все ж Літо відповів, заглушивши своїм низьким виттям тоненький голосочок Брана; згодом і Кудлай приєднався до хору. Бран завив ще, і вони заспівали разом — останні зі своєї зграї.
На звук до дверей нагодився стражник на прізвисько Стріха з бородавкою на носі. Він зазирнув досередини, побачив, як Бран виє коло вікна, і спитав:
— У чому річ, пане принце?
Бран почувався ніяково, коли його кликали принцом, хоч і був спадкоємцем Робба — Короля-на-Півночі. Він повернув голову і завив до стражника:
— У-у-у-у-у-у-у-у! У-у! У-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!
Стріха скривився.
— Та припиніть уже.
— У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у! У-у-у! У-у-у! У-у-у-у-у-у-у-у-у!
Стражник пішов і скоро повернувся з маестром Лювином у сірій рясі, з незмінним ланцюгом на шиї.
— Бране, ті звірюки й без тебе чинять досить галасу. — Він перетнув кімнату і поклав руку хлопчикові на лоба. — Час уже пізній, ти мав би спати.
— Я розмовляю з вовками. — Бран скинув з себе руку маестра.
— Може, хай Стріха віднесе тебе до ліжка?
— До ліжка я й сам доберуся. — Мікен забив у стіну рядок залізних прутів, по яких Бран міг тягти себе кімнатою за допомогою самих лише рук. То була важка й повільна справа, від неї боліли плечі, але їздити в когось на руках Бран ненавидів. — А спати я піду тоді, коли захочу. Зараз не хочу.
— Всі люди мусять спати, Бране. Навіть принци.
— Коли я сплю, я перекидаюся на вовка. — Бран відвернув обличчя і зиркнув у ніч. — А чи бачать вовки сни?
— Гадаю, всі створіння бачать сни, тільки не так, як люди.
— А мертві люди бачать сни? — спитав Бран, думаючи про батька. У темній крипті під Зимосіччю каменяр саме різьбив у граніті подобу покійного князя.
— Хтось каже, що так, а хтось — що ні, — відповів маестер. — Самі ж мертві нічого не кажуть.
— А дерева бачать сни?
— Дерева? Певно, що ні…
— А от і бачать, — з раптовою впевненістю мовив Бран. — Вони бачать деревні сни. Інколи я бачу вві сні дерево. Оберіг-дерево — таке, як у божегаї. Воно мене кличе. Але вовчі сни кращі. Я можу все нюхати, а інколи пробувати на смак кров.
Маестер Лювин смикнув ланцюга у тісному місці на шиї.
— Якби ж ти проводив більше часу з іншими дітьми…
— Ненавиджу інших дітей, — відказав Бран, згадавши Вальдерів. — Я наказав вам відіслати їх геть.
Лювин посуворішав.
— Фреї — вихованці твоєї вельможної матері. Їх прислали сюди задля опіки та виховання за її наказом. Ти не маєш права їх виганяти, та й недобре було б так чинити. Якщо ми їх виженемо, куди їм подітися?
— Додому. То вони винні, що ви не дозволяєте мені тримати при собі Літа.
— Малий Фрей не просив, щоб його кусали, — відповів маестер, — і я теж не просив.
— І його, і вас вкусив Кудлай. — Чорний вовк Рікона був такий дикий, що часом лякав і Брана. — Літо нікого не кусав.
— Літо вирвав горлянку людині просто у цій опочивальні. Ти часом не забув? По правді кажучи, ті ласкаві цуценята, яких ви з братами знайшли у снігу, виросли у небезпечних хижаків. Малі Фреї правильно їх цураються.
— То хай би Фреї й сиділи у божегаї. Грали б там у князя переїзду, скільки заманеться. А Літо знов би спав зі мною. Якщо я — принц, то чому ви мене не слухаєте? Я хотів їздити на Танцівниці, але Пивотряс не пускає мене з брами.
— І правильно робить. У вовчій пущі небезпечно; ти мав би сам знати після твоєї останньої поїздки. Хочеш, щоб якийсь харциз схопив тебе у полон і продав Ланістерам?
— Літо б мене врятував, — уперто вів своєї Бран. — Принци повинні мати змогу плавати морем, полювати вепра у вовчій пущі, битися списами на турнірах.
— Бране, дитино, навіщо ти себе мучиш? Колись ти зможеш дещо з цього, та зараз же ти лише восьмирічний хлопчина.
— Краще б я був вовком. Тоді міг би жити в лісі, скільки захочу. Міг би знайти Ар’ю з Сансою. Я б їх винюхав і побіг рятувати, а коли Робб стане до битви, я б став з ним поруч, як Сірий Вітер. Я б вирвав Крулерізові горлянку зубами, тільки хрясь — і війна б тоді скінчилася, і всі повернулися б до Зимосічі. Якби ж я був вовком… — Він завив. — Ууу-ууу-уууууууууууу!
Лювин підвищив голос.
— Справжній принц мав би вітати…
— А-а-у-у-у-у-у-у! — гучніше завив Бран. — А-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у!
Маестер кинув марні зусилля.
— Як хочеш, дитино.
Зі змішаним виразом журби та відрази на обличчі він пішов з опочивальні геть.
Вити стало нецікаво, щойно Бран лишився сам. Через деякий час він вгамувався. «А я ж вітав їх, як належить», сказав Бран собі з відразою. «Я ж був князем на Зимосічі, справжнім князем, ніхто б мені не дорікнув.» Коли з Близнюків прибули Фреї, то не він, а малий Рікон зажадав вигнати їх геть. Але ж він — чотирирічна дитина. Малий заверещав, що хоче побачити вдома батька, мати та Робба, а не якихось чужинців. Саме Бранові довелося вгамовувати його та вітати Фреїв за належним звичаєм. Він запропонував гостям трунок і частунок, припросив їх до вогню, і навіть маестер Лювин опісля похвалив його за добрий прийом.
Але то було ще до гри.
У гру гралися з колодою, ковінькою, якимсь водоймищем і навіженим галасом. Як запевнили Брана Вальдер і Вальдер, найголовніше — то вода. Колоду можна замінити дошкою чи рядком камінців, а за ковіньку взяти якусь гілку з дерева. Та й галасувати не обов’язково. Але без води гри не виходить. Оскільки маестер Лювин та пан Родрік не бажали відпустити дітей до вовчої пущі на пошуки струмка, вони вдовольнилися одним з темних ставків у божегаї. Вальдер та Вальдер ніколи не бачили, щоб з землі текла гаряча вода з бульбашками, але вирішили, що так буде навіть краще.
