Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги онлайн без TXT) 📗
Протягом року ми побували в її родичів не більше шести-семи разів, на якихось вузькосімейних посиденьках. Частіше зіштовхувалися на різноманітних офіційних вечірках, вернісажах та презентаціях, куди я змушений був час від часу ходити. За день чи два до призначеної події я відчував справжню наркоманівську «ломку», напивався до безтями, намагався повернутися додому якнайпізніше, коли Ліка вже спала, і до ранку курив на кухні, посилаючись на «виробничі проблеми». Тому під час кожного візиту виглядав досить пошарпано — з синіми колами під очима та щетиною на запалих вилицях. І тоді Ліка приймала від батьків співчутливі погляди, а я — повне бойкотування своєї присутності за патріархально-родинним столом. Зрештою, так мені було легше. Я нібито дрімав, примружувався й поводився досить мляво, як справжній чоловік-відлюдник. Звичайно ж, усе це було удаваним, награним. Так мені було легше сховати свою жадібну цікавість і згасити бурю емоцій, котрі нуртували в мені. Мій спраглий інтерес межував із фетишизмом. У ванній кімнаті я, як останній ідіот, роздивлявся шампуні та креми, крутив у руках її зубну щітку і занурював обличчя в її рушник і ледь стримував себе, аби не порпатися в ящику для білизни. Я мріяв коли-небудь побачити її в хатньому халаті та капцях на босу ногу, і від однієї цієї думки в мене паморочилося в голові. Звичайно ж, до всього цього жаху додавалося відчуття, що я — негідник. Менше з тим, я продовжував стежити за нею. З удаваною байдужістю жадібно вслухався в усе, що вона говорила, намагаючись зрозуміти, як і чим вона живе, про що думає та чого бажає. Проте від мене вона вимагала одного: я мав бути гідним чоловіком для Ліки. Однак мій вигляд, якого я набував за два дні до зустрічі, красномовно свідчив про протилежне. І вона, як завжди, ігнорувала мене, кидаючи співчутливі погляди на доньку, ніби промовляючи: «От, бачиш, я тебе попереджала…».
її чоловік, мій тесть, викликав у мене подив, якщо не сказати більше — відразу. Коли я побачив його вперше, то збентежився й розгубився. Так, він мав презентабельний вигляд і вмів чудово говорити, але його підтягнутість та моложавість були штучними, як і все, що він говорив. Тоді він уже остаточно перекинувся в протилежний табір і активно відстоював переваги минулих часів. Варто було мені недбало зауважити, що в ті прекрасні часи він чистив параші, як він проголосив гнівну тираду зомбованого грошима та владою нувориша, який не помічає ганебності свого нинішнього процвітання. Я ж демонстративно — у два шари! — намащував червоною ікрою шматок хліба під іронічним Лізиним поглядом. На цьому моє спілкування з тестем закінчилося. Він намагався уникати мене, частіше Ліза зустрічала нас сама. Але це було ще тяжче. Ближчими та ріднішими ми не ставали (цього й не могло бути!), зятем, у її уяві, я лишався поганим. Це було очевидно. І тільки Ліка, як завжди, світилася щастям та зрідка пирскала в кулачок. Усе, що відбувалося поза батьківською квартирою, її цілком влаштовувало.
Ми поверталися додому, минало два-три дні, усе ставало на свої місця. Я ходив на роботу, Ліка чекала на мене, гарно сервіруючи стіл до вечері. Це мені подобалося. Я ставав обивателем. А скоріше за все, завжди був ним. У якийсь момент мені захотілося більшого комфорту. Саме мені, а не їй. У цей час (який досі згадую з жахом і відчаєм), мені на очі потрапила шафа…
Раніше я ще ніколи так не піклувався про влаштування побуту, але одного разу, коли ми з Лікою прогулювалися біля привокзальної площі, звернув увагу на вивіску нового меблевого салону й мій погляд ковзнув по скляній вітрині. У ній красувалася оригінальна «споруда» — майже дубова кімната з різьбленими візерунками та всілякими шишечками.
— Поглянь, — сказав я, — ось до чого я б звернувся на «ви». Пам'ятаєш, як у твого улюбленого Чехова: «Вельмишановна шафо…»
Ліка засміялася.
— Та це й не шафа, — продовжував я, — це справжнє «дворянське гніздо»! У ньому можна жити!
— Ми можемо її купити? — запитала Ліка, яка мало цікавилася фінансовим станом нашої родини.
— Ми навіть зобов'язані це зробити! Ходімо!
Ми зайшли до магазину й там з'ясувалося, що це — експериментальна модель, яка існує поки що в єдиному екземплярі. Вона виставлена, щоб вивчити споживацький попит. Ліка засумувала.
— А коли ви вивчите цей попит?
— За місяць-два. Не раніше, — відповів продавець, — ось тоді й почнемо приймати замовлення.
— Ой, як прикро! — сплеснула руками Ліка.
Дорогою я весь час заспокоював її.
— Але ж це — єдина річ, яку тобі закортіло придбати за весь цей час! — не вгамовувалася вона. — Я хочу, щоб твої бажання завжди збувалися!
— Та хрін із нею, з цією дерев'яною коробкою!
Я вже шкодував, що потяг її до магазину, вона сприймала все занадто серйозно. Мені довелося терміново вигадувати щось ще, і в наступному магазині я «поклав око» на розкішний, але достатньо вульгарний комплект постільної білизни. Потім ми купили торшер та антикварне письмове приладдя. Усе це було зовсім безглуздо. Але створювало атмосферу спільної родинної справи.
— Тобі все це справді подобається? — допитувалася Ліка, із сумнівом розглядаючи вдома наші придбання.
— Не дуже…
— Тоді віднесемо це людям…
— Яким людям?
— Будь-яким. Тим, кому це справді потрібно.
— Чудово! Якщо врахувати, що найдешевше з цього мотлоху коштує не менше сотні зелених! — не витримав я. І далі вже не міг стриматися. — Тобі цікаво так жити? Бути хатнім кошеням, маючи розум і талант?! Коли ти часом обслуговуєш мене, як у готелі, я відчуваю себе повним кретином! Тобі це цікаво? Ні, звичайно ж, мене, як нормального мужика, цілком влаштовує цей стан справ — «хороший дім і дружина під боком. Що ще треба, аби гідно зустріти старість…» Але я почуваюся якимось тираном. Хіба такого життя ти хотіла? Тобі все це цікаво?
Я штовхнув торшер ногою. Вона знітилася. Я злякався.
— Послухай, — сказав спокійніше, — Я не хотів тебе образити. Мені просто шкода, що ти марнуєш свій час і… життя.
— Любов не буває марною. Я тебе не розумію…
Вона, здається, й справді не розуміла. І я припинив будь-які намагання вплинути на її честолюбність.
Місяця через півтора їй зателефонували з інституту й запропонували взяти участь у щорічному бієнале, яке проходите в мальовничому куточку Карпат. Я зрадів, що про неї не забули.
Ліці не дуже хотілося їхати, але коли в нашу кухню набилося півгрупи колишніх однокурсників на чолі з викладачем, очі її заблищали. Усі вони, галасливі та веселі, поглядали у мій бік із пересторогою. Даремно! Я випромінював благодушність, розливав вино й усім своїм виглядом показував, що не збираюся ставати на заваді молодому талантові. Це й справді було так.
— Добре. Я поїду, — сказала Ліка, коли гості розійшлися, — якщо ви всі цього так прагнете…
— Ну ось, ти знову робиш щось заради когось! А ти ж — талановита малярка, це — твій світ, твоє оточення. Зрештою, ти зможеш там продати свої картини і… О! Я придумав! Ти продаси свої картини й подаруєш мені шафу!
Їй був потрібен поштовх, ідея, заради якої вона могла б відірватися від цього затишного домашнього існування. І моя ідея їй сподобалася. Вона навіть заплескала в долоні й одразу почала складати малярські прибамбаси, хоча до початку бієнале лишався тиждень.
Виглядав цей творчий захід приблизно так: десь біля підніжжя гір облаштовувалося «художнє містечко». Ставилися намети для учасників, будувався імпровізований вернісаж під величезним брезентовим тентом. Два тижні молоді обдарування працювали на пленері, виставляючи свої старі й нові роботи на продаж. Сюди ж автобусами час від часу звозили журналістів, телевізійників, мистецтвознавців, навіть іноземців-колекціонерів.
— Це буде божевільня, — пояснила мені Ліка, — застілля до ранку. Яке там малювання? Так, профанація…
— Не перебільшуй. А якщо буде погано — то хоч побудеш на природі, подихаєш чистим повітрям, відпочинеш від мене, дурня… А я приїду тебе відвідати. І ми гулятимемо у горах!
